Вхiд
Головна / Колонка головного редактора

Ганчір’яний кінь мовної проблеми

8-06-2017, 22:45

 Ганчір’яний  кінь  мовної  проблеми

«Я русский бы выучил только за то,
что им Джугашвили базарил!»


(Народна творчість закарпатських москалів)


Я знаю одну мудру собаку.
Вона з числа тих бродячих, які прибиваються до установ, як гулящі дівчата до хорошої сім’ї, а відтак служать їй вірою і правдою. Щоб не вигнали.
Так і ця служила.
Але пам’ять про різні нюанси бродячого життя, де їй доводилося маневрувати, щоб вижити, — заставляла її і тепер передбачати “відхідняки” — запасні варіанти, аби якщо усе-таки виженуть з установи, то довколишній світ її не доконав за те, що дуже на нього гавкала. Тому, коли я робив біля цієї організації пробіжку, вона бігла в мій бік, гавкаючи. Працівники установи, дивлячись ззаду, були переконані, що вона біжить і гавкає на мене — потенційного їхнього ворога. Цим самим собака показувала ситуативним господарям, що чесно виконує за їхню кістку свою охоронну функцію. Але спереду я бачив, що вона гавкає не на мене, а вбік. І цим ніби говорить: “Пробачте, я мушу гавкати, але до вас ніякого зла не маю, а тільки трохи трясу повітря, як продажний народний депутат…”

… Так і розумні люди ніколи не здіймають гавкіт на щось, більш притаманне не своїй, а іншій державі. Бо — Земля одна. І хто знає, де тобі прийдеться жити завтра. Як говорив академік Павлов: “Харчовий рефлекс розкидає людей по всьому світу”.

…Я чув і про іншу собаку.
Одного разу вона забрела в палац. Стіни і стеля там були дзеркальними. Тому собака дуже здивувалася, а потім почала бентежитися все більше й більше. Куди б вона не поглянула, довкруж були собаки, собаки і тільки собаки. Як в Ужгородській міській раді. Вона конкретно розгубилася: як багато псів кругом! Собака була одна і в той же час оточена величезною кількістю собі подібних. Вискочити на вулицю також стало неможливим, тому що навіть двері були дзеркальними і в них теж відображалися собаки. Тоді бідолашна відчайдушно почала гавкати, аби налякати всіх псів, які підозріло оточили її. Але на це і всі собаки в дзеркалах загавкали у відповідь, як несамовиті. Гавкіт ущерть наповнив увесь зал, нещасне створіння металось із боку в бік, не знаючи, що його страхи пусті. Собацюра намагалася напасти на інших, та собаки з дзеркал робили те саме щодо неї. Всю ніч собака вимотувала себе гавкотом і боротьбою, хоча насправді була одна! Зранку сторожі знайшли в палаці її труп. Собака не витримала боротьби зі своїми відображеннями. Коли вона випустила дух, весь шум відразу припинився, дзеркала завмерли в цілковитій тиші.

…Так буде і з нами, коли будемо робити напади на свої відображення в світовому палаці — чужі мови, бо наша, мовляв, ліпша.

Взагалі досить уже робити з мови прапор. Це — прагматичне явище. Знакова система. Засіб для спілкування. А ми робимо з неї герб із прапором укупі, а на додаток — меч для знищення інших мов. Цікаво, що борцями за мови найчастіше стають несусвітні барани, які сторінку тексту улюбленою мовою пишуть з такою кількістю помилок, що їх легше розстріляти, ніж навчати заново.

Члени Спілки письменників, які добряче оплачувалися Радянським Союзом за зомбування народних мас у правильному дусі, захотіли ще більшого. Мати більш масового читача в незалежній Неньці, такі ж, як і при СРСР, гонорари. “Літературна Україна”, про яку зараз і не згадують під кіосками, розходилась масовими тиражами, народ зануртував, але згодом, коли нічого не вийшло, геніальні глашатаї свободи великої української мови Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан заховалися в тіні нової України, де годі й мріяти про тиражі українських книг, які були при Союзі. І можеш тепер у сортирі чи за “лівою” горілкою реалізовувати свою заповітну свободу слова. А графомани-підбурювачі навіть не знайшли в собі сили відмовитися від імперського утвору — Спілки письменників. Вициганюють з її допомогою срібняки в феодальних держадміністраціях на свої фантастичні твори, потрібні тільки їм.
Безсоромники!

З числа цих духовних люмпенів вилупилися наразі людці-технологи, що для одурювання народних мас у потрібному напрямку в разі необхідності роблять наїзд на російську мову. Чому не на англійську? Чи на іспанську? Ми ж їх ще менше знаємо. А на незнайоме треба гавкати, як та собака в дзеркальному палаці.

В суспільному плані бажання певних людей і їх ситуативних угрупувань до Геростратівської насмішки над мовою — носієм великої культури Пушкіна, Достоєвського, Платонова — йде від укоріненого в нашому суспільстві комплексу меншовартості, викликаного тією ж боротьбою на нижчих рівнях — родинному, шкільному та корупційному вузівському, коли будь-який виродок легко стає розумним за гроші..

Від комплексу меншовартості з’явилася в нашому державному обігу фантастична кількість різноманітних звань, зовсім зайвих у цивілізованому світі, де за досягнення отримують стандартні бали до свого рейтингу і гроші до своєї кишені. А в нас же кожна ворона правдами-неправдами добивається звання “Почесний орел”. Якби провести незалежну експертизу розумових здібностей українців — то серед тих, хто не зовсім дружить з головою, виявилося б дуже багато зі званням, що супроводжується епітетом “заслужений”.

Ця суспільна проституція, через невпорядкованість системи індивідуальних рейтингів, перетворила різні звання на валюту для політичних розрахунків. Справедливості тут катма. Це додало агресивності цій нещасній нації. А щоб якось розрядити ситуацію, той чи інший очільник, на могилу якого жодна собака не підніме ноги, диви та й загійкає:
— Ату її!.. Ту кляту собачу мову!..

Але відмова від освоєння близьких мов знижує наші можливості. Тим більше, що цим ми репресуємо велику когорту українців — фахівців із вивчення російської мови та літератури.

Та щоб не розплакатися над їхньою гіркою долею, почну розмірковувати далі.
Якщо бути чесним, і нікому не підігравати в цій дикій грі проточного життя — то ворожнеча між мовами дуже природна.
Люди прагнуть домінувати один над одним. Кожен раб прагне стати рабовласником.
Чоловік хоче з підкаблучника перетворитися в главу родини, дружина за це не забуває щодня його главу стинати, а обезголовлений тулуб ставити на місце, як меблі.

“Ти хто такий?!” — кричить, як ошпарений, батько рідному синові.
“Розумнішої жінки за мене в цілому світі нема”, — гавкає свекруха синій від злості невістці.

Подібна боротьба приводить до взаємознищення.
Життя не виходить. Популяції з часом міняють одна одну, щоб і далі всі продовжували перегризати один одному горло.
Це — прекрасно, бо регулює кількість народонаселення і заставляє молодь від страху перед цим диким світом займатися корисним спортом, який учить лічити ребра, вибивати очі і в стрибку відривати комусь зад або інші частини тіла.

Але мова — це ж зовсім інше. Хоч якби ми не говорили, а були глухонімими, то причини щось виривати з чужих тіл не виникало б.
Та взагалі володіння більшим числом їх, мов цих гемонських, дає тобі конкретний матеріальний достаток. І навіть ворожнеча в сім’ях, наприклад, стає від зростання багатства значно “кайфовішою”. Тепер ти відбиваєшся від вишкіреної бультер’єрної дружини своєї не ставридною бляшанкою з тричі обсмоктаними недопалками, а, навпаки, дорогою коробкою з гаванськими сигарами. А вона, жінка, не витрушує в тебе з кишень останні мідяки, а піджидає з сильними оплаченими коханцями, коли ти вийдеш звідкись, завантажений валютою. Але в твоєму авто на цей випадок теж є охорона. Охоронці з коханцями “мочаться”, а ви біля банку чи обмінного пункту товчетеся з бультер’єрною дружиною своєю. І людям цікаво, і вам.

Заклики до реваншу мови над мовою страшенно споріднені з легалізацією гомосексуалізму. “Не можеш какати в воду — не лякай риб”, — жартували у 80-х на Балтійському флоті. Аналогічно можна сказати: “Не можеш розмножуватися — не імітуй розмноження”. Тим більше, що дивлюсь на того легалізованого гомика Елтона Джона з Англії та його партнера — це не живі люди, а ті, котрі через механізм розмноження реалізовують потяг до суїцидальності, самознищення, яким успішно переймаються алкоголіки й наркомани. У цьому разі секс відіграє роль наркотиків. І проходить такий секс за девізом: “Ще раз насолоджусь — і кінець!” Хоча секс — це завжди початок. Це — народження радості. Це — початок нового життя. Як, зрештою, і нова мова в твоєму активі. А замість того мовні гомосексуалісти кричать: “Бий її, бо вивчити не можу!” І “трахаються” між собою в межах одної мови, вироджуючись морально і матеріально, не розвиваючись, а кінчаючи і покінчуючи з собою. Це вже успішно показали українські радянські письменники, намагаючись по-радянському підзаробити на рідній мові в умовах незалежності і капіталістичного ринку.

Доцільна в мовному питанні й інша сексуальна аналогія, від якої конає Захід, коли секс використовується як раб, експлуатується насолода без жодного розмноження. На цьому, щоправда, прекрасно заробляють наші українки, геть залишивши безробітними всіх волохатих кривоногих італійок і безликих німкень.

Вчити мови задля того, щоб просто вивчити — та ж суїцидальність. Нова мова має бути в активі, а не в пасиві, тобто нести розширення твого географічного світу і наповнення гаманця, а не ставати тупиковим гомосексуальним чи західно-сексуальним фатумним фіналом: “Ще одну мову кінчу — і кінець!”

Убивання сенсу до цього прагматичного начала в ставленні до мов з боку політичних росіян, якщо дивитися з іншого боку, закрутить і в Україні гайки бажання вчити мову великої російської культури для нормальних українців. Зрештою, Пушкін, Лермонтов і Толстой — красені, але не догма. Земля маленька і наша голова — не складське приміщення. Аналогічних їм за розумовими висновками щодо нашого життя знайдеш і в Латинській Америці, і в Японії, і в Китаї. І — “прощай, немытая Россия”. Навчимось і ієрогліфів. Теж росіянам не треба в цьому мовному випадку “борзіти”. Ми любимо російську мову, але якщо не зможемо повезти з поїздом пару сумок із м’ясом у Москву і повернутися в новій шубі — то чхали ми і на графа Толстого, і на Президента Путіна.

Угорці мені часто кажуть через посередництво, до речі, поки що найбільш зручної для міжнаціонального спілкування в СНД російської мови:
— Васья, а почьему ви не выучиль венгерский язык!?
— Дайте мне работу в Венгрии — выучу. Или хотя бы пообещайте выгодное занятие и поставьте условием — изучение венгерского языка.

Та ніхто нічого не обіцяє. І прощай Петефі в оригіналі. Ти — хороший пацан, але й Ріо-де-Жанейро — місто непогане.

Мені подобається теплотою сприйняття інших людей Словаччина, Чехія. Там не тикають конвульсивним пальцем на кордон інородцям, а якщо ти чесний — приймають законно і тепло. І скільки вже українців та росіян, поїхавши туди, усвідомили себе словаками і чехами, пристрасно люблять свою нову Батьківщину і свого не цураються — читають літературу зі знайомими з дитинства літерами. Молодці, словаки! Молодці, чехи! Ви живете на Землі за планетарними законами, а не так, ніби ви від чорта народилися.
Дивлячись на незлобні обличчя сусідніх народів, часто дуже хочеться асимілюватися і дременути до них від злобних земляків своїх.

…А взагалі мовні бунти схожі на колишні картопляні.
Поки є щось інше їсти — бунтують, а нема — то і картоплю їдять за всю мазуту.

Може, деякий читач “завиє совою” (Шевченко), що я вживаю в такому чеснотному “мовному вопросі” картопляні й сексуальні аналогії — то пробачте. Але в Україні, де все робиться через зад, це дуже гармонійно.

Давайте не ускладнювати собі життя. Поет Василь Федоров (Росія) писав одній бабі, яку хотів, але котра його не підпускала до тіла:

Стройным хвастая станом,
Высотою груди,
На меня иностранно
Слишком уж не гляди.
Моё имя Василий,
И должна ты понять:
Моё имя с Россией
Хорошо рифмовать.

Росія, певна річ, класно. Але, якщо чесно, справа в даному випадку не в ній, не в її орлиній мові, а в тривіальному “стройному стані” та “висоті груді”.

То давай ми, “продвинуті” українці, не будемо робити бойкот китайській мові, якщо нам залітна китаянка відразу не дала, не побачивши належної чемності та оплати з нашого боку важкої сексуальної праці.

Часто розмови про мову — голос душі, — на жаль, ідуть від недосконалості тіла. Якби українських письменників роздягнути до трусів, то народ би назавжди відмовився від своєї мови.

Якщо вимагаєш досконалості чогось — то будь сам досконалим.

…В організацію, куди я часто заходжу, деколи влітає, як рідкісне світло далекої зірки, угорська дівчина Іветта. І думаєш відразу: “До чого тут Угорщина та Україна з їх мовами? Іветта і без них, знакових, уже сказала все, не пропустивши найменших відтінків. Мовчки! Одним тим, що вона є!”

Василь ЗУБАЧ


коментарі
Залишити коментар
    Имя
    Почта
    оновити, якщо не видно коду