Вхiд
Головна / Суспільство / Колонка головного редактора

Удачі й прорахунки архітектурно-художнього оформлення обласного центру Закарпаття

23-06-2017, 11:46

Удачі й прорахунки архітектурно-художнього оформлення обласного центру Закарпаття

Наприкінці 80-х років, ще за головування в Ужгородському міськвиконкомі Еміла Поповича і при очільництві Закарпатського обкому КПУ Генріхом Бандровським, ціла група архітекторів і художників працювала над питанням, винесеним у заголовок. У них була розроблена концепція благоустрою основних площ міста над Ужем, розміщення малих архітектурних форм, пофарбування фасадів історичного центру міста. На жаль, розпочаті роботи не були реалізовані сповна. Причина не лише в розвалі СРСР.

Звичайно, з перебігом часу вносяться нові корективи до дизайну малих архітектурних форм міста. Тобто, вигляду замощення вулиць, тротуарів, озеленення, ландшафтного дизайну в цілому, лавок, пам’ятних знаків, пофарбування фасадів тощо, вигляду скверів і парків, що і складає загалом естетику міста.

Відвідуючи інші міста України, спостерігаєш, що за останні п’ять років не лише обласні центри, а й інші населені пункти стали охайнішими, робляться доцільні благоустрої, створюються комфортні середовища для жителів і гостей і у Вінниці, і в райцентрі Хмільник неподалік, в Іллічівську на Одещині, Полтаві тощо. Нещодавно, приміром, і в сусідньому Львові пройшла виставка «Лабіринти дизайну», в якій взяли участь четверо закарпатських дизайнерів, і переконалися, що творчі здобутки провідних колег зі Львівської школи засвідчують пошуки свіжих параметрів у формуванні нової моделі українського дизайну.

А як із дизайном міського середовища в обласному центрі Закарпаття?

Що відрізняє в цьому плані Ужгород від інших населених пунктів? Старожили можуть пригадати, що в часи їхньої юності дуже оригінально велося замощення бруківкою набережних перед Народною радою, навіть тротуари мали свої характерні й неповторні візерунки, а пофарбовані фасади будівель історичного центру формували неповторний образ міста, чого ніяк не скажеш про новіші «спальні» райони міста над Ужем. І тут пересічний читач може задатися питанням: куди вже в наші часи витрачати додаткові кошти на благоустрої, дизайн? Мовляв, якщо багатії мають кошти — то хай витрачають їх на свої офіси та площі перед ними. І тут є певне зерно правди, бо ж варто глянути на благоустрій, який вівся за бюджетні кошти. Пригадаймо принагідно проспект Свободи, чи вже при В.Погорєлові — замощення вулиці Швабської.

Щодо МАФів (малих архітектурних форм) — то читачі пам’ятають невиразний вигляд торговельних будок, які розміщувалися на ринку по вулиці Фединця, біля універмагу «Україна» на площі Кирила і Мефодія, а нині ще залишаються біля пішохідного моста з прилеглим квітковим магазином тощо.

Надання дозволів та перенесення після кожної зміни влади — це наполовину корупційні, наполовину авантюристичні владні рішення. Ці ж об’єкти не є вираженням якоїсь взагалі необхідної естетики міського середовища. Те ж саме можна сказати про потворний вигляд торгових павільйонів на базарах «Білочка», «П’яний базар». А де ж такі поняття як зручність для відвідувачів та дотримання санітарних і пожежних норм? Хоча ці об’єкти належать приватним власникам, і влада могла б вплинути на естетику і зручність відносно користування цими об’єктами.

... І з об’єктами, пов’язаними з транспортом?

Вкладені кошти та співпраця з професіоналами зробила українські залізничні комплекси, в тому числі і в Ужгороді, не гіршими за подібні в Угорщині, Чехії, Польщі. Треба відзначити, що тодішній Міністр транспорту України Георгій Кірпа співпрацював із досвідченими архітекторами, інженерами та дизайнерами, котрі робили аналогічні проекти щодо ремонту вокзальних комплексів Львова, Івано-Франківська та інших обласних центрів нашої держави. Тут на перший план виходить функція споруди, естетика. Та й пересічний громадянин, попри вторинну потребу в своїй оцінці цих чеснот, відчуває просто зручності, достатній комфорт для себе. Щодо автовокзалу — то його естетичний вигляд поступається перед гармонією на залізничному транспорті, а нещодавно розміщені рядами поруч металево-пластикові будки зовсім не додають естетики. Інколи їх скупчення заважає пасажиру комфортно пройти поряд по тротуару. В порівнянні з аналогічним автовокзалом у Рівному, де наприкінці 20-го століття біля автовокзалу звели зручні і теплі торгові споруди за сучасними проектами, а ужгородські металево-пластикові будки на сьогодні морально застаріли.

Щодо образу і функцій автобусних зупинок — то кидається у вічі їх однотипний вигляд. Складається враження, що їх проектував один архітектор для рядового споживача з обмеженими коштами . При дотриманні норм щодо зручності пасажирів — то їм зазвичай відведений тільки карниз-навіс над магазином площею 3-5 квадратних метрів. Значно більше, звісно, покладено під квіткові крамниці та інші ларьки. А розміщені по вулицях Закарпатській та Гвардійській біля гуртожитків автобусні зупинки з кафе при них взагалі створюють затори в час пік. Приміром, через підвіз і завантаження туди нових товарів. Це говорить не лише про естетику, але й про невдале розміщення зупинки. І взагалі кричущий факт — на площі Корятовича нема в достатній кількості навісів для сховку в негоду. Все віддане на олтар комерції. Не дбають про пасажира, від якого забрали тротуари, власне ж автобусам заважають легкові автомобілі. Приватний бізнес переможно конкурує з функціонуванням зупинок. Тож владі треба відповідно поставити питання: або перенести транспорт в інші місця, або організувати стоянки на інших площадках і пріоритетах. Зараз немовби здійснюється проект повної доцільної реконструкції автозупинок по всьому місту над Ужем. Хочеться надіятися, що це не стане відмиванням коштів.

Як щодо інших громадських місць — проспектів, площ, скверів?

Які можливості надає жителю їх дизайн, створений убогим коштом? Покажіть це на прикладі проспекту Свободи, площі Народної та оновленої при панові Погорєлові вулиці Швабської? Готель «Олд континент» біля пішохідного мосту, та відремонтований інвесторами готель «Ужгород» відповідають європейським зразкам якості і дизайну не лише в інтер’єрах та екстер’єрах, а й у благоустрої перед ними.

Та головне питання при проектуванні громадських об’єктів (площ) — гласність від проекту до реалізації, як це було зроблено на прикладі площі Народної в Ужгороді. Виявилося в останньому випадку, що громадські активісти можуть і ставити незручні запитання, і взагалі вимагати якості проекту. А це вже нове явище як для Ужгорода, адже продиктоване часом. Бо ж, до прикладу, під такими проектами стоять прізвища архітекторів, ландшафтних дизайнерів чи озеленювачів та інших. А відсутність громадського обговорення, як у випадку не такого й далекого часу з проспектом Свободи, не додає краси середовищу. Як зізнавався один озеленювач, його просили поставити свій підпис після висадження дорогих, куплених за максимальною ціною від «Зеленгоспу», дерев, які не вписуються в контекст проспекту, а через короткий час тривіально всохли. Отже, закритість, негласність від проекту до реалізації і породжує такі й подібні ширвжиткові проекти.

А от проект благоустрою площі Народної, який пройшов через усі процедури гласності, є позитивним прикладом реалізації дизайнерського проекту, хоча, як відмічають окремі експерти, такий проект не на часі — витрачені кошти ліпше було б направити на будівництво тротуарів і доріг. І незважаючи на те, що наступний проект благоустрою тротуарів по Швабській та Православної набережної реалізовано майже паралельно з проектом площі Народної, однак зауважимо, що тут було замало гласності. Тому з’явилися «пробої» в естетиці і складності вираження. Проект виконували наближені до колишнього мера місцеві підприємці з дешевих матеріалів.

Щодо всього вищенаведеного були використані матеріали розмов із архітектором і дизайнером Василем Гецком. Свою думку щодо всього в нашому обласному місті має і академічний скульптор, дизайнер Михайло Белень:

Спинюся на будуванні пам’ятників в історичному центрі Ужгорода

Понад 1100 років має місто, воно старіше за Москву, а в центрі нахабно прописалися дві кричущі халтурщини, дякуючи недалекоглядним столоначальникам «від культури», котрі без належних конкурсів побудували за кошти громади пам’ятники Шевченку і Волошину,які обійшлися надто дорого. Шевченко в даному виконанні — карикатура на українську націю, його присутністю знищена найкраща в області історична площа. У другому монументі практично відсутній образ великої духовної, просвітительської політичної постаті 20-го століття, і за це перед історією та людьми має відповісти не лише автор, але й художня рада, яка це «диво» приймала, і художники. Як скульптурний твір, Волошин установлений не професійно. Ніде в світі спиною до ріки монументи не розміщуються. За це має нести відповідальність художня рада. Також не було громадського обговорення. Відсутній образ і людський, і художній. Якби Волошин піднявся — то мав би зріст два метри і десять сантиметрів. Лівою рукою він благословляє невідомо кого , для чого і за що.

Суцільний непрофесіоналізм! За таке має настати не тільки моральна, але й кримінальна відповідальність причетних до фактичного нетворчого хуліганства. Логічно, щоб у художній раді при міському голові та виконкомі були представники від семи існуючих творчих спілок України. Тоді не буде і названих халтурних речей, і таких, як новий фонтан біля мерії. Віктор Погорєлов має повернути гроші в казну, витрачені на нього. І Спілка художників має узяти на себе відповідальність за те, що потворного створено на міських теренах .

У нас уже десятками років доморощені політики роблять піар на підручних художниках. Відсутня творча спадкоємність щодо насичення міського середовища, тому громадськість вкотре пересвідчилась, що на місці демонтованих ідолів встановлюють дорогі і непрофесійні пам’ятники, які назвати художніми творами неможливо. Для того, щоб поліпшити архітектурно-художнє оформлення міста потрібно залучати професіоналів і проводити конкурси прозоро та без поділу на "своїх" і "чужих".

Василь ЗУБАЧ


коментарі
Залишити коментар
    Имя
    Почта
    оновити, якщо не видно коду