Вхiд
Головна / Суспільство / Фото

Що про Дусино не знаємо – у книжці прочитаємо

6-09-2017, 21:26

Що про Дусино не знаємо – у книжці прочитаємо
Кілька роздумів про документальну збірочку "Дусинські нариси", яку майстерно, талановито, на підставі історичних фактів і конкретних подій, власних спогадів із життя "маленької батьківщини", її корінних жителів і тих, хто волею долі опинився у цьому чарівному краї, написала сільська учителька.

Кількарічні настирливі, завзяті та напористі пошуки учительки-філологині Павліни Василівни Гуйван за сприяння родини (у ній аж кілька педагогів) увінчалися майже 300-сторінковим виданням про рідне село, його людей, різного роду змістовними розповідями, бувальщинами, етнографічними нотатками з життя предків, які вдало почерпнуто з історичних джерел, спогадів старожилів, простих дусинців і т. д. Виявляється, славно, яскраво, духовно, весело жили діди-прадіди з одвічними закарпатськими прізвищами Попович, Фотул, Метенько, Русин, Влад, Поцко, Мигович, Кеменяш, Денис, Богдан, Ковач, Павлович, Гуйван, Портяник, Папіш, Білас, Пітра, Янович, Годя, Цанько, Шипович, Таркович, які світ сприймали з власними поглядами, та, що найприємніше, естафету від них гідно перейняли молодші покоління.
Що про Дусино не знаємо – у книжці прочитаємо
Звісно, це закономірно, що старша генерація дусинців змінюється іншою, з‘являються нові прізвища, виникають новації у способі життя місцевих людей тощо. Тож у виданні кожен знайде щось для себе, прочитає про близького чи далекого сусіда, родича, згадає тих, хто давно уже відійшов за межу вічності, хто не сидів під грушею, чекаючи манни небесної, а працював до сьомого поту, заробляючи на життя собі та сім‘ї. Є документальні розвідки про ті чи інші родоводи (Мерзанич, Бобаль), інші не менш захоплюючі творчі знахідки про дусинські млини, ветеринарію, духовне життя земляків тощо. Та навіть розповіді про ті чи інші родини переплетені з цікавинками нашої минувшини.

Роздуми з приводу перечитаного почну з ремарки – придбану від авторки книжку "подолав" на одному подиху – олівцем у руках і за ніч! Не просто читав, а залюбки ковтав кожну фразу, речення, розділ, душею доторкався до дусинської історії, вдихав невидимий дух рідного села. Можна собі лишень уявити, як непросто автору написати невеличку статтю, а назбирати, систематизувати, проаналізувати інформацію для чималенької книжки, знайти спонсорів і видати її у наш ринковий час – це і взагалі труд надміру важкий. Та коли є бажання, снага, творчий запал, бадьорість духу і натхнення – жодні перепони не страшні. У написанні та випуску книжки у тому числі! Отже, від творчого задуму (навіть не знаю, коли зародилася ця ідея у ветерана освітньої ниви, матері двох доньок і трьох синів, багатьох онуків) і аж до втілення "книжкової мрії" пройшла шлях Павліна Василівна Гуйван, колишня учителька української мови та літератури місцевої середньої школи, педагог із іменем, яку обожнювали всі, кому у школі випало щастя бути її учнями.


Знаю достеменно: останні роки дусинчанка з вищою освітою не сиділа без діла, а шукала, накопичувала дані, фактаж, формувала інформаційний багаж про рідне та чарівно-казкове Дусино, що розкинулося у красивій долині поміж гір і лісів. Відтак нариси про однойменне село побачили світ місяць-два тому у видавництві "Карпатська вежа" (директор – журналіст, письменник і видавець Мирослав Дочинець, м. Мукачево). Друкована праця хоча й дорога, але вже читається найповажнішими сельчанами (з власноручним підписом авторки) й тими, хто доклав руку до її появи на білий світ (сільський голова, священик, депутати, ще живі герої публікацій і їхні родичі тощо).

Слід сказати, що наклад "дусинських" нарисів наразі маленький – усього сотня примірників. Але є сподівання, що згодом видання стане як тиражнішим, так і доопрацьованішим (фактажу про село ще ого як багато, у чому зізналася під час телефонної бесіди навіть сама авторка), тож кожен охочий матиме його у домашній книгозбірні. Зауважимо: у книжці чимало такої інформації, про яку мало хто знав-відав (відомості про дусинські хутори Занньова, Ярчища, Залом, коло Гери, що розкинулися в однойменних урочищах), а творчий доробок ілюстрований рідкісними фотографіями, які вдалося зібрати серед односельців. У епоху цифрового телебачення, сучасних смартфонів цікаво глянути на своїх прародичів, які сто літ тому вдягалися у постоли, гуні та деревлянки), носили домоткані сорочки, штани (ґаті).

У збірці – розповіді про цікавих і неординарних людей, які у різні періоди інтелектуально збагатили рідне село, принесли йому славу по усьому гірському краю тощо. Є тут перекази про перші телевізор Івана Мелеша, який свого часу відбудовував Донбас, до- та післявоєнного поштаря Антона Ковача, дусинських учителів (з рядового складу та директорської гвардії – Юрій Лендєл, Роман Гуляй, Федір Готько, Василь Мигович, Віталій Пацан), духовиків (унікальний хор проіснував 20 років і востаннє через село із концертною ходою пройшовся у 1995 р.), дяків і церківників, хлоп‘ячу дружбу, знатного столяра, молоду плав‘янську поетесу Любу Метенько, дошкільну освіту тощо.

Добре, що не забуто також і євреїв Дусина – людей до життя спосібних і своєрідних, унікальних, яких і дотепер тямлять земляки старшого віку. Мали вони і шинок, і буфет, а ще працювали заготувачами (садовина), а Шльома Айнгорн навіть їздив на вантажному таксі (на світлині). Його та дружину Ильку, їх синів Мойшу та Бобія пам‘ятаю навіть і я. Згодом їх поманила заокеанська Америка, але двадцять літ тому дали про себе знати неочікуваною появою у рідному селі. Кажуть, ходили від хати до хати, всідалися на стільці та згадували своє, житя батьків у Дусині. Звісно, можна багато розповідати про це видання, яке, слід сподіватися, уже(!) стало раритеним. Ось чому вже зараз слід подумати про його перевидання.

Одна тільки зазнімкована обкладинка (див. знімок) вабить неабияк, а коли все перечитаєш – проймешся гордістю за своє село, його людей, насамперед П. В. Гуйван, що зуміла так яскраво та цікаво опрацювати, систематизувати, подати накопичений матеріал. Отже, хто б і що не говорив, а поява книжки – це неабияка подія у всіх вимірах для автора, для села та всього регіону, вже не кажучи про цілу армію поціновувачів-народознавців, етнографів, істориків і всіх, хто хоче знати якнабільше про рідний край, хто цікавиться звичаями пращурів тощо. Зі щемом на серці довідався, що батько моєї учительки, який земляків фотографував камерою "Любитель", про себе світлину так і не залишив. А коли його не стало, Павліні Василівні було всього тринадцять літ, а найменшій дитині на маминих руках – два рочки.

У "Дусинських нарисах", які, без перебільшення, є інтелектуальним надбанням, показано історію не тільки Дусина, але й таких сіл, як Росоші, Плав‘є, Лопушанка (навіть не всі знали, що його називали фоштерським, а тутешні люди до церкви ходили у сусідні Стройне та Дусино), які об‘єднані в одну сільську раду. Приміром, у Плав‘ї у 1936 р. народився кандидат історичних наук, доцент тодішнього УжДУ Йосип Янович, а Дусино є рідним для двох інших науковців – професора Петра Русина, який мешкав у м. Рівне, та викладача з Івано-Франківська Андрія Біласа (1967 р.н.). Останній не тільки захистився, ставши кандидатом філологічних наук, але й перекладає твори французьких письменників на українську. А 64-літній художник із с. Лопушанка Іван Фізер, який нині живе у черкаському краї – це й насправді самородок із Карпат. Професор, скульптор, заслужений, новатор, патріот і ватажок художників усього Шевченкового краю під час перебування на Свалявщині подарував свої твори шкільному музею.

Безперечно, суть не у прізвищах, розмірі й об‘ємі книжки, хоча вони також є визначальними, а у змісті. Тут у цьому аспекті – також багато "книжкового" позитиву. Зізнаюся чесно, я аж зрадів, коли на чорно-білій світлині уздрів знаменитого дідуся-відлюдника Ґеру (див. світлину), що жив у просторій дерев‘яній хатині серед стрімких гір Кичери. Помер у 1966 р., коли мав дев‘яносто два. Чи не єдиний у селі з-серед ровесників знав пісню про бусурмана. Коли одного разу у корчмі хотіли її від нього записати у блокнот – устав із-за столу та почвалав додому. Принциповий був дідусь...

Отже, наступні покоління неодмінно знатимуть про дусинських і плав‘янських вівчарів, які на плаях пасли отари, про вже згадуваного першого сільського фотографа, який, треба сподіватися, залишив по собі чимало архіцінних світлин. Між іншим, більшість сільських фотокарток – це його витвори, до того ж він ніколи та ні від кого не брав гроші. Про усе не розказати – книжку про дусинські історії, людей, звичаї, народні традиції колись і тепер необхідно уважно прочитати. Тут майже дев‘яносто різнопланових нарисів, розповідей, есе, віршів, замальовок із минувшини рідного села ("Своя вода" – про те, як сельчани з криниць воду до хат прокладали, у тому числі у сільському закутку Заруб, де мешкали мої батьки, "Медицина в наших селах" – про лікарів, фельдшерів і медсестер, що працювали у Дусинській амбулаторії, "Майстри індпошиву", "Плав‘янський хутір Залом", "Останні закарпатські опришки", "Прибери мою хату", "Хрест при дорозі", "Потік і потічани"), про географію якого (сусідніх поселень також) сказано чимало, цікаво, дохідливо.

Відрадно, що автор із силою волі та педагог із досвідом, а іще як тутачка, сама також була свідком цілої низки епохальних перемін як у всьому Закарпатті (у країні у тому числі), так і в рідному Дусині. Колгоспна епоха (у Дусині на чотири села діяв колгоспі ім. Маяковського, останнім головою його правління був М. Міговк, а серед керманичів значилася навіть одна з трьох жінок-закарпаток Ганна Яськів), повінь 1985 р., коли велика вода забрала сейф із грошима з відділення зв‘язку, будівництво сучасної школи, вчительського будинку тощо. Мало хто має дані, що у селі мешкали цілинники (була й така сторінка радянської доби), а також добровольці з чехословацького корпусу Л. Свободи тощо.

Багатьох героїв своїх нотаток знає і пам‘ятає їх голос, очі, ходу, тож зуміла про це розказати, аби онукам і правнукам не прийшлося жити здогадками, що ж то було за село минулих століть і десятиліть. Розкриєш книжку "нарисів" – тут усе наяву: свіжо, цікаво, ненав‘язливо, доступно. Та ще й зі світлинами! Але однієї, яку так хотів у книжці надибати, так і не знайшов – фото автора-письменниці. Скажу щиро: пані Павліна є жінкою дуже скромною, тож вирішила не викладати свій знімок. А дарма, фото, безперечно, неабияк скрасило б книжку, та й люди б знали, хто творив цю трудомістку роботу. Я змушений був дещо поправити цю ситуацію й запронувати світлину, зроблену кілька років тому (див. фото).

З‘явилася ще одна цікава думка. Є надія, що П. В. Гуйван таки зважиться на презентацію свого доробку й залюбки покличе тих, про кого розказано у цій книжці, хто пам‘ятає минулі часи, хто "пише" сьогоднішню історію чудового та колоритно-ошатного села (воїни-патріоти, підприємці, владці). До того ж вона неодмінно повинна бути у кожній бібліотеці, навчальному закладі, на поличці книголюба. Важливо й те, що цінний, корисний і хосенний доробок писала жінка-філолог, практичний словесник, яка певний період свого життя (після навчання у Дрогобицькому педінституті) навіть працювала у редакції свалявської районної газети. Не знаю, чому про цей її "творчий" життєвий етап сказано побіжно, але у біографії дусинської вчительки й таке зафіксовано.

Отже, читаймо та насолоджуймося історією, довідуймося про сьогодення одного з найкрасивіших сіл Свалявщини – Дусина, якому присвячено цей невеликий томик. Наразі не применшую його вагу, бо у пошукових цілях довелося затратити час, нерви, гроші, але деякі свої зауваження, думки, поради, претензії, пропозиції після прочитаного автору-односельчанці таки викажу. Маю повне право, адже "найдивовижніше на світі село", в якому волею долі проминуло також і моє дитинство, де ходив до школи та звідки у 1977 р. подався у життєві далі, заслуговує, аби про нього знало ширше коло читальників.


Михайло ПАПІШ

На фото: завжди життєрадісна П. В. Гуйван із чоловіком; фото книжки "Дусинські нариси", машина Шльоми Айнгорна; дідусь Ґера із Потока; плав‘янські троїсті музики.Що про Дусино не знаємо – у книжці прочитаємо
Що про Дусино не знаємо – у книжці прочитаємо
Що про Дусино не знаємо – у книжці прочитаємо


коментарі
Залишити коментар
    Имя
    Почта
    оновити, якщо не видно коду