Вхiд
Головна / Суспільство

Чаша прожитого й пережитого – до 60-ліття Андрія Дурунди

6-11-2016, 13:46

Чаша прожитого й пережитого – до 60-ліття Андрія Дурунди


Десь на початку 80-х років на Закарпаття у справах приїхав тодішній голова Національної спілки письменників України, видатний прозаїк Павло Загребельний. У розмові з письменниками краю він, пам’ятаю, сказав: «Кожен із вас найперше – особистість. Сильна, самобутня, талановита. Адже одважитись іти до людей із відкритою душею, чистим серцем дано не кожному. То вже інша річ, наскільки майстерно зуміє письменник донести до читача свої думки, переживання. Мене тішить, що на Закарпатті ціла когорта сильних талановитих особистостей. Як у минулі, так і в теперішні часи. Це Потушняк, Томчаній, Чендей…» Назвавши добрий десяток прізвищ, додав: «На підході нова талановита генерація». І першим, кого згадав Павло Архипович, був Андрій Дурунда.

Всі переглянулися. Адже на той час перша книжка молодого прозаїка була хіба що в перспективних планах видавництва «Карпати». Але з’являлися вже окремі публікації його новел та оповідань у обласних та республіканських виданнях, збірниках творчості молодих. Вони привернули увагу П. Загребельного. А якщо він уже когось похвалив, то було за що.

Почувши це, привітно усміхнулися Юрій Керекеш і Василь Поп. Адже Юрій Юрійович одним із перших у школярі з далекого гірського села Рекіти, що на Міжгірщині, побачив здібного поета-початківця. А Василь Степанович у Андрієві Дурунді – студентові філфаку УжДУ – узрів талант прозаїка. Обидва були праві. Доробок юнака активно збагачувався і віршами, і прозою. І все ж він зосередився саме на останній.

Невдовзі Андрій Дурунда дебютував на сторінках літературно-художніх видань. І рідко хто цікавився, звідки в молодого автора такий багатющий життєвий досвід, щоб глибинно порушувати проблеми самотності, людської справедливості й несправедливості та підлості, боротьби за право вижити і жити... Все це погано вписувалося в сумнозвісні рамки соціалістичного реалізму. За тодішніми офіційно-ідеологічними канонами все мало бути сонячним, щасливим, оптимістичним. Ми ж будували комунізм, а не шарашкину контору. А в оповіданнях та новелах А. Дурунди було не так. Тож цілком зрозуміло, що шлях у літературу для нього виявився нелегким...

Народився Андрій Дурунда 5 листопада 1956 року в селі Рекіти, що на Міжгірщині, в багатодітній селянській родині: їх було чотири сестри і троє братів. На 55-му році життя після важкої тривалої хвороби помирає батько-трудівник. Андрієві йшов десятий рік. У його сирітській долі сповна підтвердилася давня верховинська приказка, що в горах легко дихати, але важко жити. На плечі 47-річної матері-колгоспниці лягли всі турботи про шматок хліба і до хліба.

Довелося Андрієві скуштувати гіркого наймитського життя завздовшки в чотири роки. Але Боже провидіння було й милосердним до нього, щедро вділивши хлопчині світлий, допитливий розум, потяг до знань, прагнення знайти своє місце під Сонцем, долаючи всілякі перешкоди. Пізніше письменник не раз із щирою вдячністю згадає першу вчительку Настю Костенко, яка народилася в далекій Чернігівщині, але всеньке життя працювала в Рекітській початковій школі. Не маючи своїх дітей, всю любов віддала малим верховинцям. Саме вона разом із батьками, звісно, заклала той фундамент, на якому потім зростав майбутній літератор.

Згадає Андрій і тодішніх працівників редакції міжгірської районної газети «Радянська Верховина», де вперше надрукувався ще в шостому класі, Василя Кохана, Ярему Селянського, Хому Фазекоша, Олексу Янчика з села Нижній Студений, який вів у цій же редакції школу літературної молоді «Едельвейс»…

А 24 вересня 1970 року для Андрія сталася свого роду визначальна подія: читачі тоді головної газети краю «Закарпатська правда» відкрили для себе нового поета, прочитавши на її шпальтах його перший вірш «Струни осені». Отже, його літературний стаж на сьогодні складає 46 літ. Ці осінні струни привернули увагу письменника Юрія Керекеша – турботливого шукача нових обдарувань Срібної Землі. Зовсім скоро, літньої канікулярної пори, вони зустрінуться з Андрієм у Свалявському таборі «Юний літератор», де Юрій Юрійович відкриватиме непрості секрети художнього слова… Отже, ще одна істина про те, що світ не без добрих людей, підтвердилася в Андрієвій долі – життєвій і творчій.

Михайло Ряшко у книжці «Андрій Дурунда. Слово в сльозі», яка вийшла до 50-ліття письменника, детально розповів про це. Та найбільш переконливо й талановито про це йдеться у першій книзі А. Дурунди «Не карай самот­ністю» (1988). Дебют Андрія Дурунди привітали, сказавши добре слово, видатний літературознавець, Шевченківський лауреат Олекса Мишанич – у приватному листі, який зберігається в А. Дурунди, Микола Зимомря, Степан Бобинець, Петро Угляренко… Загалом близько двадцяти рецензій з’явилося на першу книжку! Кожна її сторінка, кожен рядок – відбиток прожитого й пережитого в дитячі і юнацькі роки. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, поет Петро Скунць написав: «Андрій Дурунда мав таке дитинство, яке багатьом його ровесникам може видатися списаним зі стефаниківських, черемшинівських чи потушняківських героїв».

Після блискучого дебюту вийшла у світ його друга повість «Невидимі пута» (1992 р.). Вона засвідчила творче зростання і професійну зрілість. Бо вже наступного року Андрія приймають у ряди Національної спілки письменників України.

Як відомо, то були непрості, переломні для суспільства часи. Кришилася крига радянської імперії, зароджувалися паростки нового життя. Цей процес був тяжким. У його жорнах пройшла непрості випробування й доля Андрія Дурунди. Він здобув філологічну освіту в університеті, тісно спілкуючись із талановитими ровесниками – нині відомими письменниками Дмитром Кешелею, Христиною Керитою, майбутніми лауреатами Шевченківської премії Дмитром Кременем, Петром Мідянкою та багатьма іншими. Додалися знайомі вже труднощі боротьби за шматок хліба, бо письменницький труд, на жаль, став неоплачуваним. Студентом Андрієві доводилося сторожувати, про що він потім розкаже у вже згадуваній повісті «Невидимі пута».

Здобувши вищу освіту, А. Дурунда працює в редакції обласної газети «Молодь Закарпаття». Відслуживши два роки в армії, довелося йому побути в чиновницьких шлеях в облвиконкомі, трудитися відповідальним секретарем обласної організації Спілки журналістів України, у митній системі, прес-службі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в апеляційному суді Закарпатської області… Побачене, відчуте, усвідомлене викристалізовувалось у нових творах.

Пригадується, як сколихнув читачів краю його перший роман «Сльози Святої Марії» (1999), за який автор був удостоєний звання лауреата обласної літературної премії імені Ф. Потушняка. У ньому проходить наскрізна думка про те, що людина повинна жити по совісті, мати не лише чисті руки, а й помисли, не скорятися обставинам, стверджувати гідні людського життя начала.

Саме про таких, гідних високої поваги, йдеться в його новій книжці художньої документалістики «Замах на Паганіні» (2006). Це видання склали розповіді про дванадцять на тоді живих уродженців краю, якими пишається Закарпаття, воно удостоєно Міжнародної літературної премії ім. Б. Лепкого.

Андрій Дурунда переконаний, що людину за її життя треба належно відзначати за її благородні труди в ім’я свого краю і народу, а не лише, коли вона піде в засвіти. Тому він задумав серію «Роде наш красний», у якій розповідає про кращих синів і дочок не лише нашого краю, а й України. Відтак у 2011-му з-під його пера виходить своєрідна сага про знану й шановану на Закарпатті й далеко за його межами родину Сятинь із рідної автору Міжгірщини – «Дерево на вітрах». У цьому ж році світ побачила повість «Вікторія регія» – про драматичні долі закарпатських заробітчан у далекій Бразилії. В цих книгах людські складні, а часто трагічні долі переконливо засвідчують, що честь, гідність, незламність духу були й залишаються основними моральними принципами, духовними засадами нашого народу. До речі, обидві книжки відзначені обласною літературною премією імені Ф. Потушняка.

У 2012 році письменник подарував читачам нову книжку художньої документалістики «Відкрите серце» – про становлення й самовіддану працю нашого земляка, учня академіка Миколи Амосова, уродженця села Сокирниця Хустського району Василя Лазоришинця – відомого не лише в Україні, а й у закордонні дитячого кардіохірурга, професора, академіка академії медичних наук України. На робочому столі Андрія Дурунди – новий твір із задуманої ним серії. Так склалося, що письменник завжди на бистрині життя. Постійні службові й творчі відрядження, зустрічі з читачами в Ужгороді, у віддалених гірських районах, зі своїми дорогими серцю земляками на рідній міжгірській Верховині. Разом із земляком-рекітчанином, заслуженим журналістом України, письменником Василем Тарчинцем організував у Рекітах Малу академію літератури і журналістики – МАЛІЖ, яка вже здобула статус міжнародної організації та навіть стала асоційованим членом ЮНЕСКО. В активі цієї громадської організації не лише випуск книг із творами молодих літераторів, газети «Сузір’я», а й всеукраїнські свята творчої молоді «Рекітське сузір’я», які упродовж багатьох літ проводяться на Міжгірщині.

А ще його ваблять близькі й далекі дороги. Тож побував Андрій у багатьох країнах Європи й Азії, привізши звідти багатющий матеріал для роздумів, створення нових оповідань та новел. Деякі з них – зокрема про Грецію, Австрію, Японію – свого часу вже публікувалися в обласній та республіканській пресі, увійшли до книжки «Сльозинка на зеленім листку» (1994).

Про життя, його складнощі, про кохання і зраду, ненависть і підлість, любов до отчого краю, з чого складається наша реальність – йдеться у книзі новел та оповідань «Сім янголів затрубили…» (2013).

Ще древні філософи життя людини, її долю порівнювали з чашею, яка наповнюється по краплині тим, що довелося прожити й пережити. До свого 60-річчя Андрій Дурунда підготував том вибраних творів під промовистою назвою «Чаша». У ній – не лише долі його героїв, гіркі й солодкі, сонячні й буремні, а й ювілярова праця – тяжка, але благородна, його життя і творчість, вдячність його читачів, заради яких він у поті чола трудиться на ниві української літератури.

Василь ГУСТІ,
голова Закарпатської обласної організації НСПУ


коментарі
Залишити коментар
    Имя
    Почта
    оновити, якщо не видно коду