Вхiд
Головна / Суспільство

Іноземці приїжджають на Закарпаття обмінятися знаннями та досвідом

6-11-2016, 20:14

Іноземці приїжджають на Закарпаття обмінятися знаннями та досвідом


Хоча Закарпаття і приваблює багатьох туристів своїми пейзажами та гостинністю, однак часом іноземці приїжджають сюди геть із іншою метою – обмінятися знаннями та досвідом. Саме таку ціль переслідують голланці з громадської організації «Софт Туліп», котрі вже тривалий час реалізовують у нашій області проекти, спрямовані на покращення життя людей з особливими потребами. «Новини» поспілкувалися з окремими представниками згаданої організації: викладачем психології Пітером Вердорном та медсестрами психіатрії Одрі Ван Вилпен і Мерілейн В. Бейкер.

Як довго триває ваша співпраця з українцями та, власне, в чому вона полягає?

Одрі: – Робота громадської організації «Софт Туліп» у вашому краї розпочалася ще у 2010-му. Тоді наші представники відвідали Тур’я-Реметівський психоневрологічний інтернат і зрозуміли, що їм є над чим працювати. Після численних тренінгів для персоналу цього закладу ми отримали запит із проханням про допомогу від Мукачівського психоневрологічного інтернату №1. Згодом почали співпрацювати і з департаментами соціальних служб. Адже щоб покращити життя людей, потрібно вирішувати низку питань на обласному та всеукраїнському рівнях. «Софт Туліп» веде консультаційну роботу, навчання працівників, які мають справу з людьми з особливими потребами, клієнтами. До слова, в Голландії ми не любимо вживати слово «пацієнт», оскільки воно має певний відтінок меншовартості. До того ж займаємося лобіюванням інтересів згаданої групи людей на регіональному та національному рівнях.

Наразі ми приїхали в Україну командою з шести осіб. Окрім нас тут працює професор, лікар-психіатр Ерік Гункамп, менеджер психіатричної лікарні Петра Моонен та експерт з агресії Барт Каймол. Зараз свою діяльність зосереджуємо на базі медико-соціального реабілітаційного центру «Дорога життя». До того ж маємо налагоджену роботуз двома вищезгаданими психоневрологічними закладами та Мукачівським дитячим будинком-інтернатом.

Пітер: – За нашої участі цьогоріч на Закарпатті реалізовується проект «Тренуй тренера», завдяки якому ми залучили до роботи багато талановитих і зацікавлених фахівців. Вони пройшли спеціальне навчання, після чого передаватимуть знання своїм колегам. Це допоможе покращити якість життя та піклування в інтернатах області, а також, сподіваємося, дозволить зменшити кількість випадків потрапляння людей із особливими потребами у спеціалізовані заклади. Формування команди українських тренерів – значний крок уперед, адже вже сьогодні вам не потрібно чекати допомоги з-за кордону, її можна отримати тут. Це і визначає основну ціль нашого проекту: змінюватися на краще самим та налаштовувати на це інших.

Хто фінансує проекти й чому для співпраці ви обрали саме Україну?

Пітер: – «Софт Туліп» – неурядова громадська організація, тому ми намагаємося залучати кошти з різних джерел, зокрема, беремо участь у грантових проектах. Датський уряд виділяв спеціальні кошти для соціальних програм у Європі, й оскільки зв’язки з вашою країною вже були напрацьовані – ми вирішили їх підтримувати. Наразі є чотири пілотні регіони: Харківська, Львівська, Одеська та Закарпатська області, де надається посилена допомога людям, котрі мають дітей з особливими потребами. Тут діє так звана програма раннього втручання. Результат на який ми сподіваємося, – те, що діти з інвалідністю різних типів, як фізичною так і розумовою, залишатимуться жити в сім’ях, а не потраплятимуть в інтернати.

Реалізувати це, напевно, дуже складно…

Одрі: – Зараз уже бачимо результати своєї роботи, й це неабияк радує. Ситуація з ізоляцією інтернатів поступово змінюється. Адже в Україні ці місця зазвичай обнесені високими парканами… Тому особливу увагу приділяємо роботі з працівниками таких установ. Розуміння того, що відчувають пацієнти, що їхні базові потреби не відрізняються від наших – допомагає справлятися з їхньою поведінкою.

Що є відмінного і спільного в житті людей із особливими потребами в Україні та Голландії?

Мерілейн: – Одне можу сказати точно: бути пацієнтом лікаря психіатричної установи – важко, як вдома, так і тут. Знаю це з власного досвіду, проте незважаючи на мою хворобу, виступаю радником і консультантом у цій галузі. Вчу людей, особливо молодь, котра зіткнулася з хворобою, як використати цей досвід у своїй професійній діяльності та допомагати іншим. Мабуть, в Україні я б не мала можливості працювати. Коли ваші співвітчизники чують про мій діагноз, дивуються, як я можу нормально функціонувати в суспільстві, приносити користь і бути щасливою. Люди з психічними розладами чи розумовою відсталістю зазвичай намагаються не ділитися особливостями власного здоров’я, оскільки більшість неадекватно реагує на таку інформацію. Подивіться на мене, я успішна людина, котра працює і допомагає іншим всупереч страшному діагнозу.

Одрі: – У Голландії інтернати поступово відживають своє, їх майже немає. Натомість процвітають будинки незалежного проживання для людей із особливими потребами, як із фізичними, так і з ментальними порушеннями. В Україні інтернат – вирок на все життя, як би страшно це не звучало. Дитина з інвалідністю потрапляє в будинок-«малятко», потім у дитбудинок і до скону залишається в інтернаті для дорослих. Це жахливо, адже хворий почувається, мов ув’язнений. У Голландії ми намагаємося зберегти свободу й незалежність особистості. Знайти роботу, підлікувати, забезпечити незалежне проживання під наглядом, тобто залучити, а не виключити з суспільства. Ми дивимося на людей із особливими потребами як на тимчасових, а не пожиттєвих клієнтів тієї чи іншої установи. Намагаємося виявити, що вони можуть зробити й відштовхуємося від цього, а не концентруємося на недоліках, навіть якщо особа тимчасово непрацездатна.

В Україні, якщо ти вже став клієнтом психіатричної лікарні, то повернення до нормального життя у суспільстві майже неможливе. Ймовірність того, що навіть власна родина не сприйматиме тебе після хвороби – дуже велика. Я сама мама особливої дитини, тому добре знаю, через що доводиться проходити батькам у таких випадках. Більшість переживає сором і звинувачує себе в тому, що сталося. Ваша країна нині нагадує мені Нідерланди у 1970-х. Там у той час дітей здавали в інтернати так само, як у вас сьогодні, і такі рішення були суспільною нормою.

Мерілейн: – Моя мама ніколи не соромилася мене, проте постійно карталася тим, що зробила щось не так. Це неправильний підхід, просто варто усвідомити, що не завжди все відбувається за планом, ніхто ні в чому не винен. Ще донедавна була популярною теорія, що шизофренія розвивається у дітей так званих «холодних матерів», котрі недолюбили своїх чад. Однак тепер цю версію спростовують.

Я поважаю ваших медичних та соціальних працівників, бачу їхнє бажання і готовність працювати. Незважаючи на мізерну зарплату, вони обслуговують неймовірну кількість пацієнтів: кажуть, часто на одну санітарку припадає тридцять лежачих пацієнтів. Це нереальна цифра, коли йдеться про людей, прикутих до ліжка.

Цікаво, що кожного з вас особисто вразило в нашій країні та на Закарпатті зокрема?

Пітер: – Для мене кожна подорож сюди – ніби екскурс в історію, яка оживає. Мене захоплює навіть те, що почуваюся ніби неграмотним, бо не в змозі читати ваші вивіски та рекламу (Сміється. – Авт.).

Одрі: – Ваші земляки ладні поділитися останнім, навіть ті, котрі не надто заможні, і це просто вражає…Українці люблять і хочуть працювати та вдосконалюватися, нзважаючи на війну, бідність і щоденний стрес.

Мерілейн: – Скажу відверто: у вас жахливі дороги й часом можна зустріти п’яних водіїв. Ми не раз спостерігали ситуацію, коли люди випивали й сідали за кермо, вважаючи, що контролюють ситуацію. Шкода, що така невиправдана самовпевненість призводить до трагедій. Не подобається й те, що в Тур’я-Реметівському психоневрологічному інтернаті пацієнти не можуть нормально прийняти душ, що сироти-інваліди в більшості випадків приречені провести життя в жахливих умовах. Ця проблема мала б вирішуватися на обласному рівні.

І наостанок: які надії покладаєте на майбутнє?

Одрі: – Дуже важливе розуміння того, що покращення якості життя людей із особливими потребами залежить від кожного з нас, від нашого бажання побачити їхні можливості. До прикладу, в Голландії є навіть художні галереї у яких виставляються роботи, створені особливими людьми. Продаються ці картини за десятки тисяч євро, на них є попит.

Пітер: – Діти з особливими потребами не повинні розлучатися зі своїми родинами, адже це дуже боляче й жорстоко бути ніби покараними й відкинутими за те, що ти не такий, як інші, хоча маєш ті самі потреби: любити і знати, що це взаємно.

Майя ТАРАСОВА
На фото: Пітер Вердорн, Одрі Ван Вилпен, Мерілейн В. Бейкер (зліва направо)


коментарі
Залишити коментар
    Имя
    Почта
    оновити, якщо не видно коду