Вхiд
Головна / Суспільство

Михайло Фединишинець: "Як я йшов до "шаржевого" альбому Ерделі. Частина І"

24-11-2017, 13:01

Михайло Фединишинець: "Як я йшов до "шаржевого" альбому Ерделі. Частина І"
Редакція сайту отримала ексклюзивне право на публікацію первісного варіанту тексту до альбому «Адальберт Ерделі. Шаржі», написаного журналістом, дослідником творчості великого закарпатського митця Михайлом ФЕДИНИШИНЦЕМ, у первісному його вигляді.

Пояснимо, про що йдеться. У підготовленій для альбому статті Фединишинця з підрозділами - Передмова, Середмова, Післямова йшлося про особисте сприйняття творчості Ерделі, а також багаторічне знайомство, спілкування з його вдовою Маґдалиною. Під час редакторської підготовки до видання альбому текст, запропонований Михайлом Фединишинцем, значною мірою був скорочений. Однак він не втратив свого пізнавального значення. З люб'язного дозволу автора пропонуємо цей текст у трьох частинах, відповідно до первісного задуму автора.

частина І. Передмова

Коли родинний аспект стає визначальним

Якби не величезні виноградники моїх діда-терапевта й бабки-педагога Іштвана й Бланки Мейсарошів у Середньому, що на Ужгородщині, якби не їхні пивниці з чудовим вином, якби не дідова гостинність, комунікабельність і потяг до чарки, то й власником шаржів Адальберта Ерделі, які в Ужгороді майже півстоліття ревно зберігала його дружина Магдалина, був би не я, а хтось інший. А ланцюгова реакція така: у 40-х і на початку 50-х років Бийло-бачі кілька разів приїздив до мого діда по вино, розрахувавшись трьома картинами – двома пейзажами і натюрмортом. У 70-ті роки банальні пейзажі бабка подарувала своїй старшій доньці Емеке, тобто моїй тітці, натомість нашвидкуручний натюрморт «Польові маки» - доньці Ілоні, тобто моїй мамі. Натюрморт кільканадцять років висів у моїй кімнаті. Завдяки і польовим макам у двох скляних вазах я виплекав у собі ледь не феєричне ставлення до Ерделі. Його ім»я діяло на мене магічно й тому, що мій творчий світогляд формувався в письменницькій родині, де часто обговорювалися літературні й мистецькі проблеми, велися дискусії.

Аксіома: нічого в світі не відбувається випадково – усі є-сьме під Богом. З іншого боку, як стверджували видатні філософи, на стиці випадковостей виникає закономірність. Так сталося, що одного липневого дня 1999 року ми з фотографом Михайлом Дороговичем завітали на чергову виставку крайових митців-світил у Художній музей ім. Йосипа Бокшая. Перед геніальним пророчим полотном Адальберта Ерделі «Автопортрет. ХХ століття» я просто так зронив фразу, що він – мій найулюбленіший художник. «Та ось тут, неподалік, живе його дружина Маґда», - відреагував приятель. Я глибоко здивувався. Чому – здогадатися легко. Але через кілька днів у мене в голові все стало на свої місця. Виявилося, що різниця між подружжям була аж 25 років. Утім головне те, що в першій розмові зі мною 83-річна Магдалина Ерделі випадково згадала Пішту Мейсароша, котрий одного разу першим прибіг до митця у лікарняну палату. Я перебив вдову, радісно зауваживши, що йдеться про мого діда по маминій лінії. Пані Маґдушка ніби просвітліла і розсміялася. «Йой, то був фіґлярний чоловік!» - звисновкувала.

Відразу акцентую: достеменно переконаний, що саме цей родинний аспект став визначальним, сильно несучи мене в подальших стосунках з Ерделійкою. Я чи не щотижня обідав у вдови, пив каву з ерделівської філіжанки. Жінка прив'язалася до мене, можливо, тому, що ніколи не мала дітей, можливо, в мені вона побачила свого уявного сина.

За безконечними спогадами про чоловіка безпосередня пані Маґдушка розповіла й кілька пригод, які стосувалися мого діда. Найколоритніша: ідучи пізнього вечора з якоїсь гостини п'яним додому, дід зупинився під деревом помочитися; не втримавшись на ногах, упав на спину і так продовжував пішати через себе. Компанія насміялася досхочу. Ось і так дід зблизив нас із Ерделійкою, посприяв втертися до неї в довіру. Що прикметно: вдова пам'ятала дві картини, дані Ерделі моєму дідові в обмін на вино. Хай там як, але одного - вже серпневого - дня пані Маґдушка принесла з іншої кімнати три блокноти з малюнками Ерделі, серед котрих домінували шаржі. Принесла з натяком, чи не купив би я їх. Я зрозумів, що мені пощастило і що не можна втрачати шансу.

Другу і третю частини роздумів автора див. тут Як я йшов ... до Ерделі. Частина ІІ, а також тут "Як я йшов ... до Ерделі. Частина ІІІ"

Довго просторікувати – мало слухати, але врешті за 12 блокнотів, чимало фотографій, кілька листів, ескізів, документів я залишив ув Ерделійки сім-вісім своїх зарплат. Як на сповіді: з одного боку - так, це коштувало у рази більше, але, вибачте, я і близько не мав таких грошей, натомість з другого – це все доволі умовні речі. Двічі-тричі я платив за формулою, цитую пані Маґдушку, «кілько даш – тілько й буде».

Зрештою, Бог свідок, що коли Ерделійка вже загинала захмарні, а то і космічні ціни чи за картину, чи за щоденник, чи за бозна-що, то наша торгівля високим і вічним припинилася.

Михайло МЕЙСАРОШ,
мистецтвознавець-початківець


Про презентацію альбому шаржів А. Ерделі див. на сайті - (Невідомий Ерделі - гумористично-сатиричний явився сьогодні шанувальникам у вигляді книги-альбому.


коментарі
Залишити коментар
    Имя
    Почта
    оновити, якщо не видно коду