Витребування майна з чужого незаконного володіння

Витребування майна з чужого незаконного володіння

02.11.2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норми матеріального права, що регулюють правові підстави для витребування майна із чужого незаконного володіння власником цього майна у порядку статей 387, 388 ЦК України судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-216цс16 вказали на наступне.

  • Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
  • Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов’язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання (стаття 13), споживачів (стаття 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (стаття 55).
  • Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
  • Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
  • ВАЖЛИВО:   Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

«Віндикаційний позов ґрунтується передусім на тому, що право власності на річ є абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з володіння власника та в період перебування в незаконному володінні іншої особи. Тому віндикаційна вимога може бути заявлена щодо витребування лише індивідуально-визначеної речі» – Романюк Я.М., Голова Верховного суду України (Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .

Віндикація (від лат. Vindicatio захист)  – витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника.

Віндикація — це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об’єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. (Романюк Я.М., Голова Верховного суду України, Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .

Майно може бути витребувано від особи,  яка не є стороною   недійсного  правочину,  шляхом  подання  віндикаційного позову,  зокрема  від  добросовісного  набувача   –   з   підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК (ч. 3 п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Необхідно також враховувати і судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема на рішення Верховного суду України по справі   № 6-327цс15 від 23.12.2015 р. (№ в ЄДРСРУ 55159817),  яке передбачає, що виходячи з положень закону право витребувати майно із чужого незаконного володіннямає лише власник цього майна.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

  1. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. 
  2. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
  3. ВАЖЛИВО:   Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
  4. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Між тим Постановою ВСУ від 17.12.

2014 року по справі № 6-140цс14 (№ в ЄДРСРУ 42576425) передбачено, що за положеннями зазначених норм права  власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

  • При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.
  • Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
  • ВАЖЛИВО:   Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.
  • У разі встановлення що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.
  • Така сама правова позиція міститься в постанові колегії суддів судової палати у цивільних справах  Верховного суду України № 6-53цс12 (№ в ЄДРСРУ 27595059).

В свою чергу, ст. 330 ЦК чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.

ПРАВИЛО:   Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли майно залишається у набувача.

  Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним.

Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Необхідно підкреслити, що Верховний суд України неодноразово вказував, що розглядаючи такі спори  судам слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення ,   з урахуванням рівності прав сторін щодо надання доказів та їх дослідження, при цьому суди не повинні надавати перевагу одним доказам над іншими.

Источник: https://blog.liga.net/user/emorozov/article/24797

Витребування майна з чужого незаконного володіння

Дана стаття присвячена проблемі витребування майна з чужого незаконного володіння та вибору способу захисту цивільного права. В статті розкриваються способи захисту цивільного права та можливості його застосування.

Хоча норми Цивільного кодексу України чітко визначають підстави та порядок витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа, на практиці трапляються випадки коли в даній категорії справ норми законодавства застосовуються по різному, судова практика є неоднозначною, а іноді, на жаль, навіть протилежною.

За нормами Цивільного кодексу України [5] право  власності вважається набутим правомірно,  якщо інше прямо  не  випливає  із  закону  або  незаконність  набуття  права власності не встановлена судом.

Одна справа коли, наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна не посвідчений нотаріусом і він однозначно є недійсним в силу закону, а зовсім інша, коли документи оформлені належним чином і немає прямих вказівок закону про те, що даний правочин є недійсним.

З аналізу чинних правових норм випливає, що на даний час досить невеликі можливості витребувати майно з чужого незаконного володіння інакше, як за рішенням суду.

See also:  Чи законний штраф за лисі шини?

Здебільшого, тільки в судовому порядку, за наявності достатніх законодавчих підстав та доказів можна довести, що право власності порушено і витребувати майно з чужого незаконного володіння, адже, згідно ст. 321 ЦК України [5] право  власності  є  непорушним.

  Ніхто   не   може   бути протиправно   позбавлений   цього   права   чи  обмежений  у  його здійсненні. Дана норма Цивільного кодексу України ще раз наголошує на значимості ст.41 Конституції України [1], згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Звісно, в житті трапляються випадки, коли право власності порушується з тих чи інших підстав і власник фактично позбавляється права володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Однак довести, що право власності є порушеним та витребувати майно від нового власника можна в судовому порядку. Спірними є питання незаконності відчуження майна та недобросовісності покупця.

В ст. 387 Цивільного кодексу України [5] закріплено право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа. На перший погляд все здається простим. Однак, в даній законодавчі нормі й обмежується право на витребування власником свого майна.

Дана стаття передбачає, що власник може витребувати належне йому майно тільки від особи, яка заволоділа ним незаконно та без відповідної правової підстави, тобто в недобросовісного набувача.

Також в Цивільному кодексі містяться норми, що захищають право інших осіб – нових власників майна, на яке вони набули право власності не знаючи про наявність незаконних обставин відчуження даного майна.

Згідно ст.330 ЦК України [5] якщо  майно  відчужене  особою,  яка  не мала на це права, добросовісний набувач  набуває  право  власності  на  нього,  якщо відповідно  до  статті  388  ЦК України  майно  не  може  бути витребуване у нього.

Тобто, законодавець передбачив існування добросовісного набувача і захищає вже його право власності на майно.

Цивільний кодекс [5] не дає однозначного визначення поняття «добросовісний набувач», однак проаналізувавши законодавчі норми, можна прийти до висновку, що добросовісний набувач – це та особа, у якої виникає право власності на майно, придбане нею за відплатним договором у особи, яка не мала право відчужувати дане майно і  при цьому добросовісний набувач майна не знав і не міг знати на час придбання майна про незаконність відчуження цього майна та порушення прав справжнього власника майна.

В ст.388 Цивільного кодексу України [5] чітко визначено, за яких умов власник майна може звернутись з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння. Так, власник майна має право витребувати майно від набувача (покупця) лише у разі, якщо майно:

  • 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
  • 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
  • 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
  • При цьому, майно, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.
  • Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, (наприклад за договором дарування), власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
  • Тобто добросовісний набувач майна – це той набувач, який придбав майно та сплатив за нього певну грошову суму.

Водночас, визначити питання добросовісності набувача може тільки суд на основі повного, всебічного та об’єктивного з’ясування всіх обставин справи.

Суду необхідно з’ясувати місце, час, спосіб відчуження майна, особу продавця та покупця, наявність дружніх, родинних чи інших відносини продавця та покупця майна до моменту продажу. Добросовісний набувач – це дуже не чітке, не конкретизоване поняття.

Іноді дуже важко встановити чим керувалась особа при придбанні майна, чи знала вона на той момент про те, що продаж майна здійснюється протиправно та чи могла особа взагалі знати про це. Поняття «знала» і «могла знати» не є тотожними.

Так, на момент придбання майна особа – покупець  не знала про те, що річ продається особою, яка не має права її продавати, але суд може встановити, що особа-покупець могла про це знати і тоді вже вона буде недобросовісним покупцем, а отже майно може бути витребуване від неї за будь-яких обставин.

В Науково-практичному коментарі Цивільного кодексу України ст.388 ЦК України [2] зазначено, що якщо майно було загублене власником, викрадене в нього чи вибуло іншим шляхом поза його волею, то воно підлягає поверненню власнику, хоча б добросовісний набувач і придбав річ оплатно.

Це ж правило діє і тоді, коли річ вибула з володіння особи, якій власник передав її за договором. Стаття, яка коментується, передбачає не тільки втрату чи розкрадання як підставу для захисту інтересів власника, але й інші випадки, хоча закон їх не перераховує.

Головне, щоб майно вибуло з володіння власника не з його волі (пожежа, повінь та інші стихійні явища, у зв’язку з якими річ вибуває з володіння власника фактично поза його волею).

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням (він може передати її на зберігання), власник несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно.

Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, яка б заслуговувала довіри, то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не виправдала його довіру за договором.

Визначившись з законодавчими підставами, необхідними для повернення майна з чужого незаконного володіння, слід обрати правильний підхід до захисту свого права в суді: застосувати двосторонню реституцію чи звертатись з віндикаційним позовом.

В узагальненні судової практики Верховного суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [3] зазначено, що ст.

330 ЦК чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли майно залишається у набувача.

Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

Дуже чітке поняття віндикаційного позову та можливості його застосування наводиться в підручнику Цивільне право України  [4]. Його автори зазначають, що віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності.

В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий ще в римському цивільному праві (vindico — вимагати, action rei vindication — віндикаційний позов).

У Цивільному кодексі України — віндикаційний позов виражається такою формулою: “Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним”.

  Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння власника.
Віндикаційний позов характеризується такими ознаками:

  • позов може бути вчинений лише стосовно індивідуально-визначених речей (вкрадений автомобіль, загублена парасолька тощо). Якщо в конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена цибуля залишалася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;
  • річ, власником якої є позивач, перебуває у володінні відповідача;
  • власник може вимагати повернення свого майна лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незаконно. Якщо володілець володіє чужим майном на законних підставах (наприклад, в органах внутрішніх справ зберігається майно, вилучене на законних підставах, майно, яке є речовим доказом у справі), то власник не може витребувати свою річ з такого володіння шляхом подання віндикаційного позову;
  • захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому разі, коли майно збереглося в натурі;
  • майно, яке перебуває у незаконного володільця, підлягає безумовному вилученню і повертається власнику, якщо володілець виявився незаконним, недобросовісним.
See also:  Субсидии урежут, получателей проверят трижды, а незаконно полученную помощь придется вернуть: власть готовит новый законопроект

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Якщо ж віндикаційний позов не задоволено та майно не може бути витребуване від добросовісного набувача колишній власник речі може звернутись до суду з позовом про відшкодування завданих йому збитків особою, яка   здійснила відчуження майна. Власник майна також  має право вимагати від недобросовісного набувача, передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Отже, враховуючи все вище викладене, проаналізувавши норми чинного законодавства та врахувавши практику судів в даній категорії справ, можна прийти до висновку, що в кожній окремій ситуації слід обирати свій підхід до вирішення проблеми.

В одних справах може бути застосовано двосторонню реституцію та визнання угоди недійсною, в інших справах такий позов не матиме успіху і слід звертатись до суду з віндикаційним позовом.

В одних справах правочин, щодо незаконного відчуження майна є недійсним в силу закону і не потребує визнання незаконним в судовому порядку, в інших же справах встановити недійсність правочину може тільки суд.

На мою думку, в даній категорії справ власнику майна не обійтись без правової допомоги кваліфікованого фахівця, адже іноді, навіть практикуючим юристам буває складно визначитись із способом захисту цивільного права. Свідченням цьому є численні рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень України.

Статтю опублікована в журналі “Вісник Академії адвокатури України” №2, 2012 р.

Источник: http://advokatms.com.ua/vitrebuvannya-majna-z-chuzhogo-nezakonnogo-volodinnya/

Об истребовании имущества из чужого незаконного владения

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

від 18 січня 2017 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого – Романюка Я. М., суддів: Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м.

Львова в інтересах Львівської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про витребування майна з чужого незаконного володіння, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року, встановила:

У серпні 2013 року заступник прокурора м. Львова в інтересах Львівської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 і просив витребувати з володіння відповідачки нежиле приміщення площею 79,4 кв. м по АДРЕСА 1, визнати за Львівською міською радою право власності на зазначене приміщення та передати його міській раді.

В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора м. Львова посилався на те, що приміщення площею 79,4 кв. м по АДРЕСА 1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Львова відповідно до рішення Шевченківського райвиконкому м.

Львова від 14 квітня 1997 року НОМЕР 1, право комунальної власності було зареєстроване в установленому порядку 25 вересня 2008 року. Зазначене приміщення Львівська міська рада нікому не відчужувала.

Проте в ході проведеної прокуратурою перевірки з'ясувалося, що на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року про визнання мирової угоди в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 право власності на нежиле приміщення було зареєстроване за ОСОБА_2, який у свою чергу 28 листопада 2012 року продав приміщення відповідачці.

Заступник прокурора м. Львова зазначав, що міська рада не приймала рішень про відчуження приміщення площею 79,4 кв. м по АДРЕСА 1, тому це майно вибуло з володіння власника, міської ради, поза його волею, й підлягає вилученню у ОСОБА_3.

Під час розгляду справи заступник прокурора м.

Львова уточнив позов, пред'явив вимоги про витребування нежилого приміщення до ОСОБА_1, посилаючись на те, що після купівлі приміщення ОСОБА_3 продала його ОСОБА_4, який у свою чергу продав його ОСОБА_5, а останній – продав приміщення ОСОБА_1. Заступник прокурора м. Львова також зазначав, що ухвала Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року скасована в зв'язку з нововиявленими обставинами.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області та Львівської міської ради відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до змісту ст.

3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора – ОСОБА_7 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Судом у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що згідно з витягом про реєстрацію права власності від 25 вересня 2008 року будинок по АДРЕСА 1 зареєстрований на праві комунальної власності за територіальною громадою м. Львова. Право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на вказаний будинок зареєстровано на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1997 року.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року було визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, та постановлено визнати право власності на нежиле приміщення площею 79,4 кв. м по АДРЕСА 1 за ОСОБА_2.

Згідно договору купівлі-продажу від 28 листопада 2012 року ОСОБА_2 продав вказане приміщення ОСОБА_3, яка в подальшому відчужила його на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4.

Після цього останній відчужив приміщення ОСОБА_5, який в свою чергу продав приміщення ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року.

  • Також установлено, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року задоволено заяву прокурора про перегляд ухвали цього ж суду від 12 грудня 2011 року за нововиявленими обставинами; зазначену ухвалу скасовано, а ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 вересня 2013 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_2 та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 залишено без розгляду в зв'язку із неявкою позивачів.
  • Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірне приміщення було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, ОСОБА_1 набула права власності на нежиле приміщення з дотриманням визначених статтею 657 ЦК України вимог, за оплатним договором, а тому вона є добросовісним набувачем і спірне нежиле приміщення не може бути витребуване у неї.
  • При цьому в наданих заступником Генерального прокурора України Верховному Суду України для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, 18 січня 2016 року, постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року, 28 січня 2015 року, 11 лютого 2015 року, 24 червня 2015 року, 2 листопада 2016 року суд касаційної інстанції та Верховний Суд України дійшли таких висновків.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Отже у справі, рішення в якій переглядаються Верховним Судом України, та у справах, на ухвалені в яких рішення посилається заявник, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, статті 388 ЦК України, та вбачається невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

See also:  Что не так в законе об оценке влияния на окружающую среду

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

У справі, рішення в якій переглядаються, спірне нежиле приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду – ухвали про визнання мирової угоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд неправильно застосував положення статті 388 ЦК України, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребувати у ОСОБА_1 як у добросовісного набувача.

  1. Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.
  2. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах “Спорронґ і Льоннрот проти Швеції” від 23 вересня 1982 року, “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року, “Щокін проти України” від 14 жовтня 2010 року, “Сєрков проти України” від 7 липня 2011 року, “Колишній король Греції та інші проти Греції” від 23 листопада 2000 року, “Булвес” АД проти Болгарії” від 22 січня 2009 року, “Трегубенко проти України” від 2 листопада 2004 року, “East/West Alliance Limited” проти України” від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно “суспільний”, “публічний” інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
  3. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання “справедливого балансу” в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

В поясненнях суду ОСОБА_1, зазначала, зокрема, про те, що вона все життя працювала вчителем; при цьому підтвердила, що за приміщення вона сплатила продавцю ОСОБА_5 115 тис. грн.

Крім того, ОСОБА_1 посилалась на те, що відразу після купівлі приміщення вона розпочала ремонтні роботи в ньому й витратила на це значну суму коштів, однак не зазначила таку суму.

Також відповідачка вказувала, що про продаж спірного приміщення дізналася з оголошення в газеті “Ваш магазин”, а документи на приміщення одержала від ріелтера ОСОБА_8.

Суд на зазначене уваги не звернув, наведених обставин і сумнівів щодо добросовісності ОСОБА_1 як набувача нежилого приміщення не перевірив, не з'ясував відповідних обставин і не перевірив доказів, що містяться в справі, зокрема, щодо причин і обставин неодноразового перепродажу спірного приміщення протягом незначного строку – 5 місяців (з 28 листопада 2012 року по 24 квітня 2013 року), не дав оцінки поведінці як продавців, так і покупців цього приміщення, не перевірив і поведінку останнього покупця – відповідачки ОСОБА_1, як перед купівлею спірного приміщення, так і після його придбання. Залишивши поза увагою зазначене, суд не визначився з тим, чи знала відповідачка або, проявивши принаймні розумну обачність, чи могла і повинна була знати про те, що нежиле приміщення вибуло з володіння міської ради з порушенням вимог закону.

Таким чином, вказані обставини підлягають перевірці судом і оцінці для правильного застосування норми статті 388 ЦК України.

За таких обставин, у справі, рішення в якій переглядаються, суд неправильно застосував норму матеріального права, але не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору.

До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, збирання і перевірка доказів, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі.

  • За таких обставин ухвалені в справі судові рішення слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
  • Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першої, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
  • Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я. М. Романюк
Судді: В. І. Гуменюк
Н. П. Лященко
В. М. Сімоненко

* * *

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

  1. Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.
  2. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах “Спорронґ і Льоннрот проти Швеції” від 23 вересня 1982 року, “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року, “Щокін проти України” від 14 жовтня 2010 року, “Сєрков проти України” від 7 липня 2011 року, “Колишній король Греції та інші проти Греції” від 23 листопада 2000 року, “Булвес” АД проти Болгарії” від 22 січня 2009 року, “Трегубенко проти України” від 2 листопада 2004 року, “East/West Alliance Limited” проти України” від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно “суспільний”, “публічний” інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
  3. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання “справедливого балансу” в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Суддя Верховного Суду України Я. М. Романюк

Источник: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VS170006.html

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*