Обставини, які свідчать про факт збройної агресії росії проти україни є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

Нинішня блокада окупованих територій стала наслідком безвідповідальності вищої влади України та її імітації боротьби з російською агресією. Правовий аспект протистояння може мати вирішальне значення
Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17) Матеріал друкованого видання № 10 (486) від 8 березня, 2017
  • Сьогодні в центрі уваги українського су­спільства, політикуму та експертного середовища опинилася торговельна блокада окупованих Російською Федерацією районів Донецької та Луганської областей, яку 25 лютого 2017 року розпочали ветерани Збройних сил України і представники патріотичних громадських об’єднань.
  • Після того як Комітет Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування відмовився підтримати компромісний проект закону України «Про тимчасово окуповану територію України», розроблений у результаті багатомісячних обговорень і дискусій, до учасників блокади приєдналися депутати фракції «Самопомочі» (ініціатори зазначеного законопроекту) та деякі позафракційні депутати.
  • Глибинною причиною блокади ОРДіЛО стало невдоволення значної частини суспільства неспроможністю, а радше небажанням вищого політичного керівництва держави здійснювати послідовну політику щодо Російської Федерації як держави-агресора, нездатність сформулювати чітку правову позицію України щодо міжнародно-правової відповідальності Росії за агресію проти України.
  • Тероризм чи агресія?
  • Протягом 2014–2016 років Верховна Рада України ухвалила низку важливих документів:
  • – Декларація від 20 березня 2014 року «Про боротьбу за звільнення України»; – Закон України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України»; – Заява від 16 квітня 2014 року № 1217-VII «Про ініціативу міжнародних переговорів щодо деескалації ситуації навколо України»; – Постанова Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII «Про Звернення Верхов­ної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором»; – Постанова Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року № 145-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян»; – Постанова Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод»;
  • – Постанова Верховної Ради України від 18 лютого 2016 року №1014-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до парламентів іноземних держав, парламентських асамблей міжнародних організацій щодо засудження триваючої агресії Російської Федерації проти України».

Читайте також: Україна попросила Міжнародний суд ООН захистити українців і кримських татар в окупованому Криму

Положення цих нормативних актів мали всі підстави стати концептуальним підґрунтям для вироблення президентом України, РНБО та Кабінетом Міністрів України узагальненої правової моделі відсічі збройній агресії Росії та ліквідації її наслідків. Вони могли стати основою не лише для здійснення чіткого політичного курсу щодо держави-агресора, а й для концентрації дипломатичних зусиль на створенні широкої антипутінської коаліції. Проте українська влада цього не зробила.

Глибинною причиною блокади ОРДіЛО став протест суспільства проти небажання влади здійснювати послідовну політику щодо Росії як держави-агресора

Нещодавно почався четвертий рік збройної агресії Росії проти України.

Попри це, ми й надалі зберігаємо з агресором дипломатичні відносини, а збройна відсіч російській агресії і надалі ґрунтується на Законі України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», введеному в дію в. о.

президента України Олександром Турчиновим Указом № 405/2014 від 14 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

Та навіть на момент ухвалення Указу було ясно, що Україна зазнала не спорадичних терористичних атак якоїсь терористичної організації, а стала об’єктом спланованої та широкомасштабної збройної агресії з боку Російської Федерації. Як свідчили доповідь Прикордонної служби України та інформація Служби безпеки України, її початкова фаза розпочалася в Криму ще 20 лютого 2014 року.

Сьогодні російська збройна агресія проти України триває. Жодних ознак її припинення не спостерігається.

Не говоріть про війну

З огляду на це правовою підставою збройної відсічі Російській Федерації як державі-агресору є ст. 51 Статуту ООН та Закон України № 1932-ХІІ від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ст.

1 Закону відтворює встановлену Резолюцією 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року кваліфікацію збройної агресії, під яку підпадають усі складники російського збройного нападу на Україну, а ст.

4 під назвою «Відсіч збройній агресії проти України» передбачає: «У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни».

Читайте також: Росія на Міжнародному суді ООН не заперечила поставок летальної зброї бойовикам – представник України

Петро Порошенко, обраний президентом України 25 травня 2014 року, не скористався всіма своїми повноваженнями й не забезпечив переведення збройного опору України російській агресії з режиму антитерористичної операції в режим відсічі збройній агресії Російської Федерації відповідно до пунктів 1, 17, 20 ст. 106 Конституції, ст. 4 Закону України «Про оборону України» та Закону «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 року № 1647-ІІІ. І дотепер відсіччю збройній агресії Росії керує не головнокомандувач Збройних сил України, а очільник Антитерористичного центру СБУ.

Як і три роки тому, в офіційних документах і заявах високопосадовців та речників держави, у повідомленнях українських ЗМІ для позначення такого явища, як самооборона України від збройної агресії Росії, говориться про «АТО», а учасників бойових дій проти російського агресора називають «учасниками АТО», театр воєнних дій проти агресора — «зоною АТО», а російські іррегулярні збройні формування іменуються «бойовиками», «терористами» тощо.

Такий підхід означає заперечення факту збройної агресії Російської Федерації проти України та є образливим для особового складу Збройних сил України, він вводить в оману вітчизняне суспільство, дезорієнтує світову спільноту, підриває правову позицію Української держави в питанні міжнародної відповідальності держави-агресора.

Застосування Закону України «Про боротьбу з тероризмом» як правової підстави для відсічі збройній агресії Росії, яке триває і нині, створило юридичне підґрунтя для позовів громадян та юридичних осіб України, що постраждали внаслідок російської агресії, до Української держави, а не до держави-агресора. На сьогодні українські суди розглянули приблизно сотню таких позовів і ухвалили рішення про матеріальну компенсацію позивачів за рахунок державного бюджету України.

Зарадити такій парадоксальній ситуації спробував український адвокат і правозахисник Станіслав Батрин. Ще 29 серпня 2014 року він звернувся до Шевченківського районного суду Києва з вимогою про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України.

Однак 12 травня 2016-го, після тривалих зволікань із розглядом справи по суті, суд відмовив у задоволенні вимог Батрина на тій підставі, що збройна агресія РФ проти України є загальновідомим фактом і що встановлення цього факту жодним чином не впливає на права та інтереси позивача.

Цю ухвалу 6 серпня 2016 року підтвердив Апеляційний суд Києва, погодившись з абсурдним обґрунтуванням суду першої інстанції.

Читайте також: У Мінінформполітики назвали Топ-5 брехливих тез росіян на суді в Гаазі

Варто наголосити, що на стадії апеляційного розгляду справи представник Міністерства закордонних справ України чітко заявив, що його відомство підтримує вимогу позивача. Однак суд став на протилежну позицію, яку на всіх стадіях розгляду обстоював представник Адміністрації президента п. Гуцол, співробітник Головного управління правової політики АП.

Ухвалені судові рішення не є остаточними, однак вони шкодять формуванню єдиної правової позиції держави в питанні юридичної кваліфікації дій Російської Федерації як збройної агресії та заважають створенню чітких правових підстав для захисту прав українських громадян коштом держави-агресора, не жертви агресора.

механізм Протидії агресії

Останнім часом в українських ЗМІ, серед українських експертів і навіть у заявах офіційних осіб дедалі частіше збройна протидія України зовнішній російській агресії на Донеччині та Луганщині кваліфікується як «збройний конфлікт» або навіть просто як «конфлікт на Сході України». Таким чином створюється тло для підтвердження ключової тези російської влади і російської пропаганди про те, що на Сході України жевріє внутрішньоукраїнський конфлікт, до якого Російська Федерація абсолютно непричетна.

Неважко зрозуміти, що такий підхід знімає питання про міжнародно-правову відповідальність Російської Федерації за збройну агресію проти України і виправдовує тих, хто ціною зради національних інтересів прагне розбудовувати відносини з Росією.

Президент Порошенко не скористався своїми повноваженнями й не забезпечив переведення опору України російській агресії з режиму АТО в режим відсічі збройній агресії Росії

Очевидними є шкідливість та аморальність позиції людей, які виступають за мир із Росією будь-якою ціною. Адже четвертий рік агресивної війни Російської Федерації проти України було вбито й поранено більше ніж 30 тис.

українських громадян, близько 2 млн осіб були змушені залишити свої домівки й стали внутрішньо переміщеними особами, великі частини української території окуповано. На окупованих територіях відбуваються масові порушення прав людини, чиняться воєнні злочини та злочини проти людяності.

Тривають розграбування і незаконне використання особистого майна внутрішньо переміщених осіб, а також розграбування державної власності. Як наслідок — українське суспільство та держава зазнали колосальних моральних і матеріальних втрат і збитків.

За цих обставин лишається актуальною не раз висловлювана, зокрема й на сторінках Тижня, пропозиція створити Інститут урядового уповноваженого або спеціальний міжвідомчий орган із протидії та ліквідації наслідків російської агресії проти України із зарахуванням до його компетенції таких основних питань:

Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

– забезпечення міжвідомчої координації та взаємодії з міжнародними організаціями з метою протидії антиукраїнській пропаганді РФ та формування позитивного образу України в міжнародному інформаційному просторі.

Читайте також: Під судом ООН родичі загиблих у катастрофі MH17 вимагають визнати провину Росії

Пропонований підхід до організації протидії російській агресії відповідає визнаним у міжнародному праві та міжнародній практиці моделям реалізації міжнародно-правової відповідальності держав-правопорушників і сприятиме підвищенню ефективності захисту національних інтересів України. Однак вище політичне керівництво України і далі ігнорує цю пропозицію.

Справи у міжнародних судах

Натомість влада намагається переконати українське суспільство, що досягне успіху в міжнародних судових інстанціях.

Відомо, що сьогодні Україна подала п’ять позовів проти Російської Федерації до Європейського суду з прав людини, один позов до Міжнародного суду з прав людини, започаткувала провадження в Міжнародному трибуналі з морського права та визнала обов’язкову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.

Звернення до згаданих міжнародних судів не стосується встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України, вирішення питання про відповідальність держави-агресора, визначення форм та обсягу цієї відповідальності, а також відшкодування Україні збитків, яких вона зазнала внаслідок російської агресії.

Навіть позитивний для України розгляд справи в Міжнародному кримінальному суді може завершитися лише встановленням і кримінальною відповідальністю вищих посадових осіб Російської Федерації за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні ними під час агресії проти України, та винесенням їм відповідних вироків. Питання реалізації відповідальності Російської Федерації як держави-агресора МКС не розглядатиме.

Позови України в Європейському суді з прав людини, Міжнародному суді ООН та Міжнародному трибуналі з морського права стосуються порушень Російською Федерацією окремих міжнародних угод, таких як Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року, Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року, Конвенція ООН із морського права 1982 року.

Міжнародні провадження у згаданих міжнародних судових інстанціях обмежуватимуться встановленням відповідальності Російської Федерації не за збройну агресію проти України, а за невиконання міжнародних зобов’язань за певними конвенційними актами під час збройної агресії проти України. А питання відповідальності Російської Федерації за скоєння власне злочину агресії та порушення нею норм міжнародного гуманітарного права не розглядатиметься.

Відповідно до норм міжнародного права необхідною первинною умовою реалізації відповідальності держави за вчинення нею будь-якого міжнародно-протиправного діяння є належним чином оформлена претензія держави, що постраждала від міжнародного правопорушення, до держави-правопорушниці.

See also:  Суд признал незаконной попытку полицейских надеть наручники на судью кицюк

Не є винятком і реалізація відповідальності держави за збройну агресію. Отже, першим практичним кроком України як держави, що зазнала агресії з боку Росії, має стати підготовка консолідованої претензії до Російської Федерації як держави-агресора та посилення санкцій проти Росії.

Ці важливі питання буде розглянуто в наступному номері Тижня. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Источник: https://tyzhden.ua/Politics/187197

10 фактів про збройну агресію Росії проти України

Спланована збройна агресія Росії проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з військової операції Збройних Сил РФ із захоплення частини території України – Кримського півострова. Ця дата не заперечується навіть Міністерством оборони РФ, оскільки вказана на відомчій медалі «За повернення Криму».

Між тим, лише наступного дня В.

Янукович втік з Києва, а Постанова ВРУ «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України», яка стала приводом для звинувачень з боку РФ у нібито «антиконституційному заколоті в Україні», була прийнята лише 22 лютого 2014 року.

Факт 2: Російська агресія мала на меті знищення України як незалежної держави

Незаконна окупація АР Крим та м.Севастополь стала лише першим кроком РФ, спрямованим на підрив незалежності і суверенітету України.

Керівництво Кремля завжди було твердо переконане, що без контролю над Україною Росія ніколи не стане державою-світовим лідером, а демократична і заможна Україна загрожуватиме збереженню нинішньої авторитарної влади в Росії.

Саме тому наступним етапом російської агресії стала спроба дестабілізувати ситуацію у східних та південних регіонах України з метою утворення на цій території квазі-держави «Новоросія». Ці плани були оприлюднені російським президентом В.

Путіним у ході телевізійної програми «Діалог з росіянами» на Першому каналі 17 квітня 2014 року. Повній реалізації цих планів вдалося перешкодити, але російські регулярні війська та керовані РФ НЗФ окупували окремі райони Донецької та Луганської областей України.

Факт 3: Збройна агресія – лише один з інструментів гібридної війни РФ проти України

Збройна агресія є лише одним з елементів гібридної війни Росії проти України. Іншими елементами стали:

  1. пропаганда, що базується на брехні та підміні понять;
  2. торговельно-економічний тиск;
  3. енергетична блокада;
  4. терор і залякування громадян України;
  5. кібер-атаки;
  6. категоричне заперечення самого факту війни попри наявність безлічі неспростовних доказів;
  7. використання у своїх інтересах проросійських сил та держав-сателітів;
  8. звинувачення іншої сторони у власних злочинах.

Факт 4: Мужність українського народу та солідарність міжнародного співтовариства з Україною стали на заваді реалізації агресивних планів Кремля

Активну фазу збройної агресії Росії проти України вдалося зупинити завдяки мужності українського народу, який став на захист своєї Батьківщини у складі Збройних Сил України, Національної гвардії України та інших оборонних та правоохоронних органів.

Важливим елементом протидії агресору стали спільні політико-дипломатичні зусилля міжнародного співтовариства. 27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН схвалила Резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України», в якій підтвердила міжнародно визнані кордони України та відсутність будь-яких правових підстав для зміни статусу АР Крим та м. Севастополя.

Аналогічна позиція ГА ООН була підтверджена у Резолюції 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)», схваленій 19 грудня 2016 року. Окрім того, в Резолюції вперше в офіційних документах ООН Росія визнається державою-окупантом.

Численні документи на підтримку територіальної цілісності України в рамках міжнародно-визнаних кордонів приймалися КМРЄ, ПАРЄ, ПА ОБСЄ тощо.

Найбільш ефективним інструментом тиску на державу-агресора стали політичні та економічні санкції країн Заходу.

Вони дозволили пригальмувати російську агресію проти України, знизити ймовірність широкомасштабного вторгнення та примусили РФ сісти за стіл переговорів, зокрема в рамках Тристоронньої контактній групи (сторони конфлікту – Україна та РФ, а також ОБСЄ як посередник) та Нормандській четвірці (сторони конфлікту – Україна та РФ, посередники – Франція та ФРН). Рішення про послаблення або скасування санкцій дасть старт для нового витка російської збройної агресії.

Факт 5: Російська агресія призвела до жахливих гуманітарних наслідків

У результаті збройної агресії Росії проти України загинули близько 9940 осіб, близько 23455 було поранено (за даними ООН).

Ці показники, зокрема, включають 298 пасажирів рейсу MH17, у тому числі 80 дітей, які стали жертвами терористичного акту 17 липня 2014 року, коли літак Малайзійських авіаліній був збитий російськими військовими із ЗРК «Бук», що був доправлений на окуповану територію Донбасу з території РФ.

Близько 1 млн. 584 тис. мешканців Криму та Донбасу були змушені покинути свої домівки як внутрішньо переміщені особи.

Станом на сьогодні окупованими залишаються: Автономна Республіка Крим (26 081 км²), м.Севастополь (864 км²), частина Донецької та Луганської областей (16799 км²) – всього 43744 км², що складає 7,2% території України.

На окупованих територіях панує страх та терор, окупаційна влада діє репресивними методами і залякуваннями, системно і масово порушує права людини і свободи. Критична ситуація у сфері прав людини в окупованому Криму була засуджена Резолюцією ГА ООН 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)» від 19 грудня 2016 року.

Економіка Донбасу повністю зруйнована. Устаткування багатьох колись потужних українських заводів вивезено на територію РФ. Ситуація з затопленими гірничо видобувними шахтами загрожує потужною екологічною катастрофою. Російська влада не допускає експертів для оцінки ситуації та її можливого виправлення.

На сході непідконтрольною Уряду України залишається ділянка українсько-російського державного кордону протяжністю 409,7 км.

Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

Факт 6: Мінські домовленості регулярно порушуються Росією

Мінські домовленості (Протокол від 5 вересня 2014 року, Меморандум від 19 вересня 2014 року та Комплекс заходів від 12 лютого 2015 року) є основою політичного врегулювання конфлікту на Донбасі. Вони постійно порушуються Російською Федерацією.

Підписання Тристоронньою контактною групою перших документів у вересні 2014 року відбулося відразу після прямого вторгнення підрозділів регулярної армії РФ на Донбас та жорстоких боїв біля Іловайська, що став місцем одного з найганебніших злочинів російської армії на Донбасі.

Щонайменше 366 українських військовослужбовців були вбиті та 429 поранені під час виходу з міста по так званому «зеленому коридору» під гарантії командирів російських підрозділів.

Всупереч положенням Мінського Меморандуму російськими військами та підпорядкованими їм НЗФ було захоплено 8 ділянок території загальною площею 1696 км² в районах, які у відповідності до лінії, визначеної Меморандумом, повинні знаходитись на території, підконтрольній українському уряду.

Серед найбільш промовистих порушень Мінських домовленостей з боку РФ – наступ та захоплення російсько-терористичними силами міста Дебальцеве та навколишніх населених пунктів 16-18 лютого 2015 року, відразу після підписання Мінського комплексу заходів, який встановлював режим негайного та всеохоплюючого припинення вогню з 15 лютого 2015 року.

Факт 7: Розпочавши збройну агресію проти України, Росія порушила фундаментальні норми та принципи міжнародного права, низку двосторонніх та багатьох договорів та угод

  • Здійснивши збройну агресію проти України, Росія порушила фундаментальні принципи та норми міжнародного права, зокрема ті, що містяться у:
  • Статуті ООН 1945 року;
  • Заключному акті НБСЄ (Гельсінському Заключному акті) 1975 року;
  • Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами у відповідності до Статуту ООН 1970 року;
  • Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» 1974 року;
  • Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету 1965 року;
  • Декларації про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1981 року;
  • Декларації про посилення ефективності принципу утримання від погрози силою чи застосування сили у міжнародних відносинах 1987 року;
  • Росія також порушила низку двосторонніх та багатосторонніх договорів та угод, зокрема:
  • Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року;
  • Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ 1997 року;
  • Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 2003 року;
  • Договір між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 2003 року;
  • Угода між Україною та РФ про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України 1999 року.

Окупація та подальша спроба анексії Росією Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, а також протиправні дії РФ на Донбасі, цілковито підпадають під визначення агресії відповідно до пунктів а), b), c), d), e) і g) статті 3 додатка до резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» (3314(XXIX)). Такі дії є важким злочином проти міжнародного миру, який тягне за собою міжнародно-правову відповідальність Російської Федерації як держави та міжнародну кримінальну відповідальність її вищого керівництва.

Факт 8: Росія регулярно направляє кадрових військових та зброю на Донбас через неконтрольовану ділянку українського-російського державного кордону

Через неконтрольовану ділянку українсько-російського державного кордону Росія продовжує постачання зброї, боєприпасів та пального на окуповану територію Донбасу для посилення підрозділів регулярних військ РФ та підтримуваних нею НЗФ.

Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ неодноразово інформувала про присутність на Донбасі озброєнь та військової техніки, що знаходиться лише на озброєнні армії РФ. Спостерігачі СММ зафіксували на Донбасі важку вогнеметну систему «Буратіно», комплекс радіоелектронного придушення Р-330 «Житель», безпілотники «Орлан-10», мобільні ЗРК «Град-П» тощо.

Через неконтрольовану ділянку українсько-російського кордону з РФ на Донбас продовжують прибувати регулярні війська РФ та найманці.

Російські найманці підпадають під кваліфікацію «іноземних бойовиків-терористів» відповідно до Резолюції РБ ООН 2178 (2014) від 24 вересня 2014 року.

Вони складають значну частину рядового складу створених Росією на Донбасі 1 та 2 армійських корпусів (командний склад формується з кадрових офіцерів та генералів РФ). Чисельність регулярних російських військ на Донбасі коливається від 3,6 до 4,2 тис. військовослужбовців.

Всупереч Мінським домовленостям Росія та контрольовані нею НЗФ продовжують перешкоджати доступу СММ ОБСЄ до неконтрольованої ділянки кордону. Візити спостерігачів носять спорадичний та нетривалий характер у присутності членів НЗФ.

Росія єдина з держав-учасниць ОБСЄ блокує розширення мандату Спостережної місії ОБСЄ, яка працює нині на двох російських пунктах перетину кордону «Гуково» та «Донецьк», на всю ділянку російсько-українського державного кордону, прилеглу до неконтрольованої Урядом України території Донбасу.

Росія відмовляється виконувати своє зобов’язання згідно з пунктом 4 Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року щодо створення безпекових зон у прикордонних територіях України та РФ із забезпеченням постійного моніторингу та верифікації ОБСЄ на кордоні.

Факт 9: Порушення територіальної цілісності та недоторканності кордонів, погрози силою, втручання у внутрішні справи інших держав стали звичною практикою Росії

Агресивна політика Росії спрямована не лише проти України.

Росія порушила територіальну цілісність Молдови та Грузії, заявляла про територіальні претензії та про готовність «захищати» російськомовне населення країн Балтії.

Росія підтримує євроскептичні та радикальні рухи в Європі. Зафіксовані втручання російських спецслужб у виборчий процес у ході виборів Президента США у 2016 році, кібератаки РФ проти ОБСЄ, ФРН, Франції.

Жорстока воєнна кампанія Росії у Сирії спричинила потужну хвилю біженців до Європи. Існує багато досліджень про тісні зв’язки спецслужб РФ з терористичними організаціями ІДІЛ та Аль-Каїда.

Факт 10: Зупинити Російську агресію можна лише посиленням скоординованого тиску міжнародного співтовариства на РФ

Політичні та економічні санкції були введені у відповідь на російську агресію проти України, тому лише припинення збройної агресії Росії проти України та відновлення суверенітету й територіальної цілісності України може бути підставою для їхнього скасування. За інших обставин Росія продовжуватиме свою агресію, поширюючи її на інші держави регіону.

See also:  Суд: законодавством чітко визначено порядок ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму, який дозволяє зробити це відповідно до прозорої процедури у встановлені строки (житомирський апеляційний адмінсуд , справа № 806/1071/16, 05.10.16)

Источник: https://mfa.gov.ua/10-faktiv-pro-zbrojnu-agresiyu-rosiyi-proti-ukrayini

Вищий спецсуд України відкрив справу за фактом збройної агресії Росії проти України

Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

Вищий спецсуд взявся за справу після відмови Шевченківського райсуду Києва у визнанні даного факту / zib.com.ua

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України за заявою керівника проекту “Відкритий суд” Станіслава Батрина.

Про це УНІАН повідомили у проекті «Відкритий суд», посилаючись на постанову суду від 21 жовтня 2016 року, яка не підлягає оскарженню.

“У дійсності – Росія, і тільки Росія присутня своїми силами на сході. Там немає так званих сепаратистів “ЛНР” чи “ДНР”. Це пряме вторгнення військ РФ без оголошення війни. Тому саме такого формулювання ми прагнемо досягти в судовому рішенні”, – заявив у коментарі керівник проекту “Відкритий суд” Станіслав Батрин.

  • Він також зазначив, що в ході цього процесу все ж «вдалося досягти конкретних результатів та легалізувати тисячі доказів збройної агресії».
  • Читайте такожРФ розглядає можливість збройного протистояння з НАТО, в тому числі на території України – розвідка
  • Наразі Вищий спецсуд витребував справу із Шевченківського райсуду Києва, який відмовив у задоволенні позову щодо факту збройної агресії Росії проти України.
  • Зазначається, що справа буде розглянута колегією суддів під головуванням судді Мазура Л.

Нагадаємо, в травні Шевченківський райсуд Києва вирішив відмовити в задоволенні заяви про встановлення факту збройної агресії РФ проти України. Тоді у суді зазначили, що даний факт загальновідомий і не впливає на права громадянина.

Пізніше експерти наголосили на бездіяльності влади щодо визнання факту збройної агресії РФ проти України та засудили рішення Шевченківського райсуду Києва, який відмовився визнати факт агресії.

Читайте останні новини України та світу на каналі УНІАН в Telegram

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка новин

  • 19:16 Укргідрометцентр попередив, що на Київ насувається гроза зі шквалом
  • 19:15 Зоря – Динамо: огляд і повне відео матчу УПЛ
  • 18:53 Дієтологи назвали чотири дії, що дозволяють схуднути за короткий час
  • 18:26 Вакцина проти коронавірусу готова: у Європі вже замовили перші дози
  • 17:28 Ф'юрі включив Усика в п'ятірку найкращих боксерів суперважкої ваги
  • 17:27 Основна сесія ЗНО під питанням – головний санлікар України
  • 16:06 УПЛ: Маріуполь і Ворскла поділили очки
  • 16:01 SpaceX запустила ракету-носій з 58 супутниками (відео)
  • 15:52 ЗМІ: в Офісі президента зафіксували спалах коронавірусу
  • 15:31 Коронавірус не передається з молоком матері дитині – ВООЗ
  • 14:41 Коронавірус в Україні та світі: найважливіше за 13 червня
  • 14:35 У МОЗ заявили про серйозний дефіцит епідеміологів та вірусологів
  • 14:18 Пробне ЗНО можна буде пройти онлайн – Центр оцінювання якості освіти
  • 13:43 Під Львовом через негоду дуб привалив хату, загинула жінка (відео)
  • 13:24 Лише в одній області України за добу не виявили випадків COVID-19
  • 12:49 Як пережити спеку: у Центрі громадського здоров’я дали поради
  • 12:48 У Харкові з даху будинку скинули гранату
  • 12:33 В армії минулої доби зареєстровано 19 нових випадків COVID-19
  • 12:09 Лайт Астрологи назвали найкращих дружин за знаком Зодіаку
  • 11:23 В Україні офіційно скасували пробне ЗНО
  • 11:19 Думка Повернення карантину. Чому не варто залякувати людей
  • 10:10 У Києві за добу медики виявили COVID-19 у 72 людей, двоє померли
  • 09:44 В Одесі завершили розбирати завали обваленої 4-поверхівки (фото)
  • 09:10 Зоря – Динамо: де дивитися матч УПЛ
  • 09:09 Спека перейде у зливу з грозами: погода в Україні на сьогодні
  • 08:45 Екс-прем’єр Гончарук розповів, чим займається після відставки
  • 08:26 У світі уже 7,6 мільйона хворих на COVID-19
  • 08:05 Окупанти 12 разів обстрілювали ЗСУ, одного військового поранено
  • 06:49 Лайт Хрумкі малосольні огірки: рецепти приготування на будь-який смак

Источник: https://www.unian.ua/society/1596811-vischiy-spetssud-ukrajini-vidkriv-spravu-za-faktom-zbroynoji-agresiji-rosiji-proti-ukrajini.html

Гібридна війна Росії проти України: уроки та висновки

НЕОБХІДНЕ ПЕРЕДСЛОВО

Уже два з половиною роки минуло з того часу, як відбулася цинічна окупація з наступною анексією Росією українського Криму та розпочалась збройна агресія Росії проти України на Донбасі.

Переважна більшість провідних міжнародних і вітчизняних політологів, воєнно-політичних експертів, військових спеціалістів та аналітиків поділяють думку, що в рамках реалізації підступної неоімперської «гібридної політики» Росією була розв’язана і зараз продовжується проти України так звана «гібридна війна», тобто повноцінна війна — «гібридна» по формі та «асиметрична» за змістом. Її відмінність характеризується як веденням агресивних військових дій під прикриттям незаконних (неформальних) збройних формувань, так і одночасним використанням широкого спектра політичних, економічних (в т. ч. енергетичних і торговельно-економічних), а також інформаційно-пропагандистських заходів, з яких, як правило, і починається ця «гібридна війна», та які її супроводжують впродовж усього періоду військових дій. Ряд провідних експертів Заходу небезпідставно називають її ще як «війна нового покоління» або «війна нової генерації».

Російська стратегія такої війни спрямована, перш за все, проти слабких місць України і Заходу (США/НАТО), а не проти їх сили. Війна нового покоління відрізняється від більшості експертних поглядів-оцінок на “…

гібридний конфлікт тим, що вона поєднує в собі непоказову, приховану підтримку державою-агресором незаконних збройних формувань з її безпосереднім, повноцінним та навіть з елементами хизування втручанням на всіх її етапах та у всіх формах” (визначення експертів американського дослідницького Фонду «Потомак»), .

Окремі аспекти цієї стратегії проявлялися раніше в Чечні, Молдові та Грузії, але в Україні цю стратегію Росія одночасно і тестує, і вдосконалює.

Разом з тим, за цей достатньо тривалий час (2,5 роки) ані в Україні, ані на Заході так і не було проведено ґрунтовного дослідження щодо аналізу та оцінки висновків і уроків цієї «гібридної війни», які мали б лягти в основу розбудови сектору безпеки і оборони як окремих країн, так і коаліцій країн в умовах проведення «війн нового покоління» («війн нової генерації»). Приємним винятком стало дослідження «Війна нового покоління Росії» американського дослідницького Фонду «Потомак» під керівництвом його президента — провідного експерта з питань міжнародної безпеки та військової стратегії — доктора Філіпа Карбера, де були надані десять найбільш важливих воєнно-стратегічних і оперативно-тактичних уроків, «…які армія США повинна винести з цього російсько-українського конфлікту, …наймасштабнішого конфлікту в Європі після закінчення Другої світової війни».

І це не дивно, оскільки цей зі світовим ім’ям вчений-міжнародник і військовий експерт близько двох десятків разів особисто побував на Донбасі, у тому числі безпосередньо у бойових порядках в зоні конфлікту.

До речі, скорочена версія дослідження доктора Філіпа Карбера у співавторстві з військовим експертом Джошуа Тібольтом «Війна нового покоління Росії» надана ними спеціально для Центру «Борисфен Інтел», була опублікована у журналі геополітичної аналітики «БІНТЕЛ» № 2.

Експерти Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» ще в квітні 2016 року завершили проміжне аналітичне дослідження щодо двох перших років (2014-2016 рр.

) російсько-українського конфлікту на тему «Збройна агресія Росії проти України: особливості підготовки і проведення; нові виклики і загрози», результати якого були апробовані як в Україні, так і за кордоном і знайшли визнання та підтримку.

Сьогодні ми продовжимо це дослідження щодо основних висновків і уроків «гібридної війни» Росії проти України, які, на наш погляд, можуть бути корисними для вдосконалення та розбудови секторів безпеки і оборони в умовах планування, підготовки та проведення Росією «війн нового покоління» проти об’єднаної Європи (Європейського Союзу), США/НАТО та й інших країн, у т. ч. на пострадянському просторі.

ГЕОПОЛІТИЧНІ ВИСНОВКИ Й УРОКИ

Починаючи ще з розвалу Радянського Союзу, Російська Федерація, в порушення діючих норм і правил міжнародного права, безпардонно продовжила практику його «гібридної політики» по відношенню до міжнародних організацій та інших країн, у т. ч. пострадянських.

Серед іншого, це знайшло своє відображення у скасуванні Державною думою РФ у грудні 2015 року примату міжнародного права (основних принципів міжнародного права, які є імперативними нормами) у національному законодавстві країни.

Тобто, відтепер Росія «легітимно» не буде дотримуватися взятих на себе (у відповідності до міжнародних договорів та угод), підписаних і ратифікованих нею зобов’язань, а також імплементованих у своє внутрішнє (національне) законодавство норм та стандартів, «…які будуть суперечити її національним інтересам».

Зазначене повністю підтверджується рядом геополітичних висновків і уроків, що витікають з результатів «гібридної війни» Росії проти України протягом двох з половиною останніх років, а саме:

Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

невиконання (ігнорування) Росією міжнародних договорів та угод з питань підтримання міжнародної безпеки, збереження державності, захисту незалежності і територіальної цілісності суверенних держав (Статут ООН /гл.I, гл.VI, гл.VIІ, гл.

VIII/; Гельсінський заключний акт /1975 р./; Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї /так званий «Будапештський меморандум» від 05.12.1994 р.

/) та як наслідок — втрата нею міжнародних авторитету і довіри;

невиконання (ігнорування) Росією

Источник: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2107122-gibridna-vijna-rosii-proti-ukraini-uroki-ta-visnovki.html

Початок державотворчих процесів

Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)Історія України

Початок державотворчих процесів

Віхи становлення незалежної української держави

Дата Подія
16 липня 1990 р. Прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР
3 серпня 1990 р. Закон про економічну самостійність УРСР
24 серпня 1991 р. Прийняття Акту проголошення незалежності України
1 грудня 1991 р. Підтвердження Акту проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі
28 червня 1996 р. Прийняття Конституції України

Особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні.

Українська революція початку 90-х років здійснювалася мирним шляхом, і одночасна руйнація всіх державних структур могла лише поглибити економічний, політичний та правовий хаос у республіці. Тому законодавчі інститути тимчасово було залишено без змін, а виконавчі зазнали реорганізації.

Леонід Макарович Кравчук

Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні” був скасований інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе.

В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.

З метою визначення стратегії державної політики, основних напрямів і принципів діяльності органів виконавчої влади Указом Президента від 28 лютого 1992 р. “Про Державну Думу України” було утворено новий постійно діючий орган, який очолив Президент республіки. Заступником Голови Думи став Прем'єр-міністр.

62 члени думи увійшли до чотирьох колегій, сформованих за професійним принципом: з питань економічної, науково-технічної, гуманітарної та правової політики. Керівниками колегій були призначені державні радники України, відповідно О. Ємельянов, І. Юхновський, М. Жулинський та О. Ємець.

Державна Дума проіснувала до кінця року, але так і не стала ефективним органом управління.

Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р.

було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р.

дістала Кримська АРСР) Президент України встановив своє представництво.

Однак усі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі перебувала та ж сама державно-управлінська еліта, що й до серпня 1991 р., дещо поповнена вихідцями з демократичного табору. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер змін, а з другого — гальмувало реформи, які давно назріли.

Головні проблеми державного будівництва розв'язувалися вкрай повільно. Верховна Рада скликання 1990 р. так і не спромоглася прийняти нову конституцію, хоч проект її не раз перероблявся і виносився на всенародне обговорення.

Тому залишилися відкритими питання, чи буде Україна президентською чи парламентською республікою, унітарною чи федеративною державою, як розподілятимуться повноваження між законодавчою і виконавчою владою.

See also:  Оставление иска без рассмотрения: новшества процессуального законодательства

Невирішеність цих питань не раз викликала тертя між центром і регіонами.

Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед українським суспільством у перші роки незалежності.

Загальна характеристика державотворчого процесу в Україні

Складові державотворення Характеристика
Формування державних органів влади • Основне завдання перших років державотворення: формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової, а також становлення державних владних структур. Поряд із цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом були реалізовані, хоча певні проблеми залишаються не вирішеними і сьогодні. Так, зокрема, розподіл владних повноважень у трикутнику: Президент — Верховна Рада — Уряд
• Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ВРУ), що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом І (XII) (1990—1994 pp.), II (XIII) (1994— 1998 pp.), Ill (XIV) (1998—2002 pp.) і IV (XV) (2002—2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Чергові вибори до Верховної Ради України відбулися у березні 2002 p., наступні в 2006 р. Важливим у діяльності ВРУ останнього скликання стало формування пропрезидентської парламентської більшості, проте вона виявилась ситуативною і нестабільною  • Виконавчі органи влади: вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Головна проблема у становленні й роботі виконавчої влади — нерішучість і непослідовність у здійсненні реформ. Важливою подією у державотворенні стало формування першого коаліційного уряду, який очолив В. Янукович  • Главою держави є Президент України. Першим Президентом незалежної України був Л. Кравчук (1991—1994 pp.), другим — Л. Кучма (1994— 2004 pp.), третім — В. Ющенко (2005— …) • Триває процес формування й утвердження судової влади, що зосереджується у діяльності Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів
Створення армії • Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р.— військову доктрину України. Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки України  • Після становлення Збройних сил України, у 1999 p., було ліквідовано Національну гвардію. Чисельність збройних сил було скорочено до 350 тис. осіб. До 2005 р. планується скоротити до 200 тис. осіб. Сьогодні продовжується реформування збройних сил у напрямку їх відповідності стандартам НАТО (ураховуючи проголошену в травні 2002 р. стратегічну мету України — вступ до цієї організації)
Формування законодавчої бази. Конституційний процес • Юридичне оформлення держави. Визначення основних прав, свобод і обов'язків громадян. Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України  • Референдум 2000 р. Обговорення проектів конституційної реформи 2003—2004 pp. Грудень 2004 р. —ухвалення законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції
Вироблення зовнішньополітичного курсу
  • • Налагодження відносин з іншими державами  • Вироблення і відстоювання власних національних інтересів  • Участь у роботі міжнародних організацій 
  • • Участь в інтеграційних процесах
Економіка
  1. • Структурна перебудова економіки  • Формування національної економіки 
  2. • Приватизація 

• Входження до світового ринку

Формування місцевих органів влади.

Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. За поданням Президента України Л. Кравчука 5 березня 1992 р. Верховна Рада республіки прийняла Закон «Про представників Президента України».

Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувались нові органи влади — місцеві адміністрації.

їх очолювали представники Президента, яких він призначав особисто.

Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше Контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента і головами обласних рад. Це було пов'язане з Невизначеністю їхнього статусу.

В березні 1993 р. Верховна Рада визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної чи районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента.

Врешті-решт, під тиском місцевих рад та прокомуністичної більшості Верховної Ради інститут представників Президента у 1994 р. було ліквідовано. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, Містах, районах переходили до виконкомів рад.

Виконкомами Ти радами відповідних рівнів керували їхні голови, котрих обирали всенародним прямим голосуванням.

Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Ефективна вертикаль влади лише починала формуватись.

Дострокові вибори у 1994 році Президента та Верховної Ради України.

Червневі події 1993 р. загострили кризу влади в Україні. Верховна Рада і Президент значною мірою втратили авторитет. Вищий рейтинг мав уряд Кучми, але й він поступово вичерпував кредит довіри.

Після того як 10 липня Кучма спільно з прем'єр-міністрами Росії і Білорусі підписав заяву про створення Економічного союзу країн СНД, прем'єр став об'єктом атаки національно-демократичних сил.

У серпні подав у відставку віце-прем'єр з питань економічної реформи Віктор Пинзеник, який не погоджувався з деякими антиринковими рішеннями Кабінету Міністрів.

Частина націонал-демократів була невдоволена Масандрівською угодою, сприйнявши її як зраду національних інтересів. По західних областях України прокотилася хвиля мітингів і страйків з вимогами негайної відставки Верховної Ради, уряду Кучми, референдуму про довіру Президентові Кравчуку.

4 вересня у Львові був створений Комітет порятунку нації та держави під проводом С. Хмари, який об'єднав праві націоналістичні організації — УКРП, ВНРУ, Соціал- національну партію України, Об'єднання вояків УПА, товариство “Спадщина”. І Комітет приступив до формування воєнізованих народних загонів.

Ці події 1 збіглися в часі зі страйком залізничників Кременчука, Миколаєва і Полтави, до якого погрожували приєднатися і львівські залізничники. 9 вересня на підприємствах Львівщини пройшов одногодинний страйк протесту проти дій уряду та Президента. За цих умов Л.

Кучма зробив заяву про свою відставку, яка дещо розрядила ситуацію.

21 вересня, у день відкриття чергової сесії Верховної Ради, на майдані перед її будинком зібралися кільканадцять тисяч пікетувальників, переважно зі західних областей, які вимагали відставки уряду і дострокових виборів парламенту.

Організаторами цієї акції були Рух, УРП, а також націоналістичні організації. Водночас на шахтах Донбасу була оголошена передстрайкова готовність.

Під загрозою страйку і під тиском мітингів і пікетів парламент пішов на поступки: задовольнив прохання Кучми про відставку, висловив недовіру урядові, доручив Президенту сформувати новий Кабінет.

24 вересня Верховна Рада скасувала свою постанову від 17 червня про всеукраїнський референдум і призначила дострокові вибори парламенту на 24 березня, а Президента — на 26 червня 1994 р. Щоправда, призначивши дострокові президентські вибори, парламент перевищив свої повноваження, але Л. Кравчук погодився з цим рішенням, надавши йому сили закону.

27 вересня своїм указом Президент узяв на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів. Однак надії на оновлення уряду не справдилися — його склад залишився майже незмінним.

Найсуттєвішою кадровою перестановкою стала відставка популярного серед націонал-демократів міністра оборони Костянтина Морозова. На цю посаду Президент призначив командуючого Одеським військовим округом генерал-полковника Віталія Радецького.

Виконуючим обов'язки прем'єра залишився Юхим Звягільський, який фактично і керував Кабінетом.

Незабаром у Верховній Раді розгорнулися дебати довкола нового виборчого закону. Демократична опозиція наполягала на змішаній мажоритарно-пропорційній системі, за якою частина депутатів обиралася б за партійними списками.

Але більшість депутатів проголосувала за збереження мажоритарної системи. Прийнятий 13 листопада закон про вибори, за оцінками демократів, виявився ще консервативнішим, ніж попередній.

Однак були й позитивні зміни, зокрема, було вирішено, що новий парламент працюватиме на постійній основі — суміщення депутатського мандата з іншою роботою заборонялося.

Відразу ж почали формуватися виборчі блоки і об'єднання. У грудні Л. Кучма і В. Гриньов ініціювали й очолили Міжрегіональний блок реформ. Ініціатори блоку зійшлися на трьох принципових позиціях: 1) необхідність глибоких реформ у політиці й економіці; 2) збільшення прав регіонів з наступним переходом до федерально-земельного устрою України; 3) тісний союз з Росією.

Блок лівих сил об'єднав КПУ, СПУ і СелПУ. Після кількох невдалих спроб утворити широкий блок демократичних сил націонал-демократичні організації сформували досить аморфне Демократичне об'єднання “Україна” під головуванням Левка Лук'яненка.

Виникали й позапартійні блоки демократично-ринкової орієнтації на регіональному рівні, такі, як “Нова хвиля” на Львівщині, “Ми” в Запорізькій області та ін.

На 450 місць у Верховній Раді претендували 5833 кандидати. З них комуністів — 383, членів НРУ — 241, соціалістів — 180, членів УРП — 137 і ще 622 кандидати від інших 25 партій. Решта були безпартійними.

На виборах, що проходили у два тури з 27 березня до 10 квітня 1994 р., було обрано 338 народних депутатів, половина з них — члени політичних партій.

Більше всього місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму). Союзники комуністів — СПУ і СелПУ — здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух послав у парламент 20 своїх членів.

Решта партій спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев'яти своїх представників.

Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів. Вибори зафіксували глибокі розбіжності в політичних уподобаннях між регіонами: якщо більшість лівих перемогла у східних і південних областях, то на Заході певний успіх мали радикальні націоналісти з УНА-УНСО і КУН.

Успіх комуністів на Сході, а націонал-радикалів на Заході відображав глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти і кризу демократичного табору, який не зумів запропонувати реальної альтернативи.

Частина громадян, доведених до відчаю тяжким економічним становищем, проголосувала за повернення до минулого, інша частина покладала надії на сильну націоналістичну владу.

Успіх лівих був закріплений у перші дні роботи парламенту. 18 травня Головою Верховної Ради було обрано лідера СПУ Олександра Мороза.

16 червня внаслідок компромісу між лівими і Президентом Кравчуком на пропозицію останнього Верховна Рада затвердила Прем'єр-міністром Віталія Масола.

Колишній Голова Ради Міністрів УРСР, змушений піти у відставку під тиском студентського голодування в жовтні 1990 р., знову очолив уряд. Повернення Масола було сприйняте багатьма як символ реваншу старої номенклатури.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що проходили в червні-липні 1994 р. На посаду Президента було зареєстровано сім кандидатів: Валерій Бабич, Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Володимир Лановий, Олександр Мороз, Іван Плющ і Петро Таланчук. У першому турі виборів 27 червня найбільше голосів зібрали Кравчук (37,68%) і Кучма (31,25%), які вийшли у другий тур. 

Леонід Данилович Кучма

Леонід Кучма вів передвиборчу боротьбу під гаслами відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Він спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури і лівих політичних сил. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення не підтримувати Кравчука, щодо Кучми було вирішено, що кожен комуніст має право діяти на свій розсуд.

Національно-демократичні сили підтримали Кравчука.

У другому турі 10 липня Кучма набрав 52,14% голосів, Кравчук — 45,06%. Поразка Леоніда Кравчука була зумовлена тим, що очолювана ним адміністрація так і не зуміла знайти вихід із глибокої економічної кризи, запобігти зубожінню населення. Таким чином Леонід Кучма став другим всенародне обраним Президентом України.

Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.

(via)

Источник: https://znoclub.com/istoriya-ukrainy/576-pochatok-derzhavotvorchikh-protsesiv.html

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*