Полон з точки зору кримінального законодавства

(Вступ до кримінального права)

Т. В.

Кленова визначає кримінально-правові норми як законодавчо оформлені правила правомірної поведінки, що відрізняються особливою імперативністю вираження державної волі та тим, що призначені для регулювання відносин між громадянами та державою в особі правозастосовчих органів, пов’язаних з фактами кримінально-протиправного діяння, покарання, а також звільнення від кримінально-правової відповідальності та покарання.

Традиційно до структури будь-якої правової норми відносяться гіпотеза (в якій зазначається, за яких обставин норма вступить у дію), диспозиція (у якій формулюється правило поведінки, права і обов’язки) та санкція (у якій встановлюються заходи державного примусу, що застосовуються при її порушенні). Відтак, Р. А. Сабітов та А. В.

Наумов вважають, що будь-яка правова норма, в тому числі й кримінально-правова, містить у собі три необхідні компоненти: гіпотезу (яка описує умови, за яких поведінка суб’єкта буде мати кримінально-правове значення та можуть настати кримінально-правові наслідки), диспозицію (модель необхідної, дозволеної або забороненої поведінки) і санкцію (що містить вказівку на кримінально-правові наслідки зазначеної у диспозиції поведінки). П. Л. Фріс підкреслює, що у кримінальному законодавстві гіпотези у своїй більшості включені в диспозиції правових норм, будучи одночасно їх складовими. Загальною гіпотезою для кожної правової норми Особливої частини КК України виступає норма ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК України, яка встановлює загальні підстави кримінальної відповідальності. Гіпотеза передбачає юридичний факт, що породжує кримінально-правові відносини, а саме: ознаки злочину як підстави кримінальної відповідальності. Диспозиція припису є владні повноваження суду щодо обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, тобто щодо покладання на винного кримінальної відповідальності чи звільнення від неї або її пом’якшення. У такому розумінні ознаки і гіпотези, і санкції знаходять своє закріплення не тільки в статтях Особливої частини КК України, а й у відповідних статтях Загальної частини України. Норма кримінального права у своєму бутті єдина. Норма Особливої частини кримінального права діє і застосовується лише у єдності й сукупності із нормами Загальної частини. І навпаки. Таких, як і норм його Особливої частини кримінального законодавства, просто не існує. Приписи ж Загальної частини кримінального законодавства доповнюють зміст відповідних статей його Особливої частини, утворюючи цілісний регулятор суспільних відносин – норму кримінального права.

Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини КК України описують стандарти заборонної (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах «Загальної частини КК України». Диспозиції в Особливій частині КК України побудовані за принципом логічної норми.

В залежності від опису ознак складу конкретного злочину розрізняються чотири види диспозиції:

  • проста  (лише називає склад злочину але не розкриває його змісту) (наприклад, ч. 1 ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», ч. 1 ст. 146 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», ст. ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків», 302 «Створення або утримання місць розпусти і звідництво», 335 «Ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу», 336 «Ухилення від призову за мобілізацією» КК України).;
  • описова  (дається опис основних ознак злочину, називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст. (наприклад, ч. 1 ст. 127 «Катування», ч. 1 ст. 185 «Крадіжка», ч. 1 ст. 186 «Грабіж», ч. 1 ст. 187 «Розбій», ч. 1 ст. 189 «Вимагання» КК України);
  • відсильна  (містять посилання до ознак другого кримінального карного діяння, передбаченого відповідною статтею того самого кримінального закону. Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає в першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті) (наприклад, ст. 403 «Невиконання наказу»,ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання нею», ст. 445 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала» КК України);
  • бланкетна  (відсилає (посилається) других законів, нормативних або других актів (інструкцій, статутів, положень, наказів, правил тощо). Бланкетна диспозиція лише називає сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів) (наприклад, ст. 421 «Порушення статутних правил внутрішньої служби», ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання нею» КК України).

Санкція – це та частина норми, яка вміщує вказівку на конкретні види і міри покарання за скоєне передбаченого диспозицією злочину. Санкція як структурна частина статті Особливої частини КК України використовується для визначення виду і розмірів покарання. Санкції бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.

За способом конструювання розпізнають три види таких санкцій:

  • відносно визначені санкції з максимумом покарання;
  • відносно визначені санкції з мінімумом покарання;
  • відносно визначена санкція з максимумом і мінімумом покарання.

Відносно визначена  санкція встановлює вид покарання, а також межі його розміру, в яких суд може призначити міру покарання за конкретний злочин, наприклад, ст.

116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання», 117 «Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини» КК України та ін.

Зазначені санкції досліджують у кримінальному праві, тому що, з одного боку, вони забезпечують суду простір під час призначення покарання з урахуванням індивідуальних особливостей злочину, а з іншого – обмежують таку самостійність вказаними в законі обмеженнями, не допускаючи свавілля.

  • Залежно від кількості основних покарань, визначених у санкціях, останні можна поділити на безальтернативні, які передбачають тільки один вид покарання за конкретний злочин, і альтернативні – передбачають два і більше видів покарань, що надає суду можливість обрати  не тільки конкретний вид покарання, а й визначити його розмір. 
  • Полон з точки зору кримінального законодавства
  • Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть застосовуватися до осіб, які їх вчинили. всі норми Особливої частини поділяються на чотири види: 

1) забороняючі норми встановлюють ознаки злочину та передбачають вид і міру покарання за його вчинення. У них виражене те специфічне, що є в кожному посяганні, що відрізняє його від усіх інших. Не встановивши, що діяння передбачене якоюсь забороняючою нормою, його не можна взагалі оцінювати з точки зору кримінального закону; 

2) роз’яснюючі (або дефінітивні) норми – норми, які роз’яснюють зміст термінів і термінологічних зворотів, що стосуються окремих злочинів. Наприклад, ст.

401 «Поняття військового злочину» КК України визначає поняття військового злочину, родовий об’єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести відповідальність за їх вчинення, називає умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин.

Роз’яснюючі норми доповнюють та розвивають інші кримінально-правові норми, не змінюючи їх змісту, сприяють встановленню забороняючих і стимулюючих норм. Кожна роз’яснююча норма тлумачить лише певну частину ознак, в яких виражається діяння, що підлягає кваліфікації; 

3) стимулюючі (або заохочувальні) норми – це норми, які заохочують громадян до бажаної поведінки для держави та суспільства. В Особливій частині КК України у 22 статтях містяться умови звільнення особи від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці (ч. 5 ст.

110-2 «Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України»; ч. 2 ст. 111 «Державна зрада»; ч. 2 ст. 114 «Шпигунство»; ч. 3 ст. 175 «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат»; ч. 4 ст.

212 «Ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)»; ч. 4 ст. 212-1 «Ухилення від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; ч. 2 ст. 255 «Створення злочинної організації»; ч. 6 ст. 258 «Терористичний акт»; ч. 2 ст.

258-3 «Створення терористичної групи чи терористичної організації»; ч. 4 ст. 258-5 «Фінансування тероризму»; ч. 6 ст. 260 «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань»; ч. 3 ст. 263 «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами»; ч. 4 ст. 265 «Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами»; ч. 4 ст.

289 «Незаконне заволодіння транспортним засобом»; ч. 4 ст. 307 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів»; ч. 4 ст.

309 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту»; ч. 4 ст. 311 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів»; ч.

5 ст 321 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів»; ч. 4 ст. 321-1 «Фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів»; ч. 5 ст. 354 «Підкуп працівника підприємства, установи чи організації»; ч. 4 ст. 401 «Поняття військового злочину»; ч. 5 ст 447 «Найманство» КК України); 

4) виняткові (або обмежувальні) норми – це ті, які встановлюють винятки із загальних правил – передбачають випадки, коли кримінальна відповідальність не настає. В КК України є, принаймні, дві такі норми – ч. 2 ст.

385 «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків» та ч. 2 ст.

396 «Приховування злочину» КК України (випадки, коли не настає відповідальність за відмову від давання показань та за приховування злочину).  

Источник: http://studies.in.ua/krimnalne-pravo-zagalna-chastina/4554-ponyattya-struktura-ta-vidi-krimnalno-pravovih-norm.html

Брехня з точки зору адвоката – Резонанс – о коррупции, взятках, судьях, власти

«Брехня – що вугілля: не впече, то замаже»

Мабуть у світі не лишилось жодної людини, яка б ні разу у житі не збрехала. Якою б чесною не була людина, але у кожного трапляються ситуації, коли виникає необхідність сказати неправду або приховати правду. Так, приховування правди – це, по суті, завуальована форма брехні.

Що таке брехня? Брехня – це свідоме спотворення (перекручування) фактів шляхом створення у іншої особи враження, що не відповідає вашому. Психологи з Геттінгенського університету (Німеччина) за згодою декількох десятків піддослідних за допомогою мініатюрних звукозаписних пристроїв протягом декількох діб фіксували буквально кожне вимовлене ними слово.

За час дослідження було виявлено невтішні факти: серед десятків піддослідних не знайшлося жодного, хто протягом дня не збрехав бодай раз. Більшість взагалі брехали близько двадцяти разів на дню, а інші спотворювали істину до п’ятисот (!) разів в день.

При цьому їх власна самооцінка від цього жодним чином не страждала і оточуючи ставились до них, як до цілком непоганих людей. Мотиви для брехні в кожного різні. Але через деякий час будь-яка брехня викривається і зазвичай завдає більших неприємностей, ніж ситуація, через яку людина збрехала.

Зокрема, коли людина бреше у побуті, то це може суттєво відобразитися на її подальших стосунках з оточуючими. Проте, сьогодні б хотілося поговорити про більш тяжкі наслідки за брехню.

See also:  У нас опять новый закон: о социальных услугах!

Кожен, кому хоч раз довелося мати статус свідка або потерпілого в тій чи іншій справі, чув такі слова: «Ви попереджаєтесь про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань».

Показання – це відомості про факти, які підлягають встановленню у кримінальній чи цивільній справі. Показання свідка і потерпілого є важливими доказами по кримінальній і цивільній справі, від достовірності яких може залежати встановлення істини по справі і, отже, законність і обґрунтованість винесеного вироку/рішення.

Неправдивими є показання, в яких повністю або частково перекручені факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Завідомо неправдиві показання утворюють склад злочину, якщо вони дані уповноваженій на те особі, у встановленому законом порядку і належним чином процесуальне оформлені.

Законодавством України передбачені покарання за надання хибної інформації суду та правоохоронним органам:

  • Стаття 383 КК. Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.
  • Завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу досудового розслідування про вчинення злочину — карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.
  • Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або із штучним створенням доказів обвинувачення, а також вчинені з корисливих мотивів, — караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
  • Стаття 384 КК. Завідомо неправдиве показання.
  • Завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України або в суді, завідомо неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна під час здійснення виконавчого провадження, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках, — караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
  • Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказі обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, — караються виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
  • Стаття 396 КК. Приховування злочину.
  • Заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину — карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
  • Не підлягають кримінальній відповідальності заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.
  • Основним об'єктом вказаних злочинів є інтереси правосуддя. У ряді випадків від злочину страждає і додатковий об'єкт – права і законні інтереси учасників процесу: обвинувачених, потерпілих, сторін у цивільній справі.

    Як приклад, можу навести одну зі справ, яку мала у своєму провадженні. Особа подала заяву про те, що певна службова особа юридичної особи вимагає в нього хабар за дозвіл на вуличну торгівлю в певному місці.

    В подальшому під час досудового розслідування заявник, будучи допитаним у якості свідка, надав пояснення, що він є підприємцем і займається вуличною торгівлею з пересувного вагончика в певному місці, дозволу на розташування вагончика не має, але наразі займається отриманням відповідних дозвільних документів.

    Також показав, що мій клієнт вимагав в нього хабар, щоб «закрити очі» на його незаконну торгівлі. Свідки, які в ряді слідчих дій приймали участь у якості понятих, підтвердили факт передачі хабара.

    Під час судового провадження свідок-заявник надав вже зовсім інші показання: і підприємцем він не був, і торгівлею взагалі не займався, і на мого клієнта він «вийшов» сам та запропонував йому грошові кошти, з метою допомогти своєму товаришу, який, начебто, і був підприємцем.

    Проте цього «товариша» орган досудового розслідування жодного разу не допитав. Не вдалося нам знайти його і під час судового провадження. Зі свідками-понятими теж виявилось все дуже цікаво. По-перше: вирішуючи питання їх виклику у судове засідання, одного з них ми знайшли в установі відбування покарання, іншого – в СІЗО.

    По-друге: згідно їх показань під час досудового розслідування – понятими вони стали випадково, за збігом обставин опинившись «в потрібний час у потрібному місці», а вже під час судового розгляду вони розповідали, що їх запросив до себе працівник правоохоронного органу у зв’язку з їх власними кримінальними справами, а вже під час відвідин повідомив, що вони будуть понятими у іншій кримінальній справі та на власному транспорті доставив «в потрібний час в потрібне місце». Обвинуваченого в подальшому було виправдано, але через таку ось брехливість свідків в нього було втрачено час, нерви, репутацію, його було незаконно обвинувачено у вчинені злочину. Тобто, постраждали його законні права та інтереси. А також інтереси правосуддя, що полягло у витрачанні часу на сфальсифіковану справу.

    Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом – «завідомо». Що це означає? Наприклад, був у мене клієнт з надмірною уявою. Сказати, що він брехав? Складне питання.

    Бо на протязі всієї співпраці з ним особисто в мене склалося враження, що в силу своїх особистих якостей він вже настільки звик до викривлення дійсності, що сам вірив в те, про що говорив. Він кожного разу про одну й ту ж подію розповідав геть інші речі, які не узгоджувались між собою.

    Він не пам’ятав, що він розповідав попереднього разу, тому наступного разу в його уяві події відбувались по іншому. Його фантазія підказувала йому нові подробиці і він охоче з ними ділився. І кожна нова його розповідь була щирою. Тобто, якщо він і брехав, то робив це НЕСВІДОМО.

    А якщо несвідомо, то начебто і не брехав, а просто несвідомо спотворював відомості про певні факти. Тож чи можна таку людину притягти до кримінальної відповідальності, адже умисел відсутній?

    Завідомість – це достовірне знання особою тих чи інших обставин та її повна інформованість, що повідомлювані нею показанні не відповідають реальним фактам. У відповідності до ч.3 ст.

    3 Кримінального кодексу України злочинність діяння, а також караність та інші правові кримінально-наслідки визначаються тільки цим Кодексом.

    Тобто, сумлінна помилка особи, а також неправильні показання, надані в результаті забудькуватості, поганої пам’яті, тривалого часу між подією, що мала місце, та допитом виключають кримінальну відповідальність.

    До кримінальної відповідальності за неправдиві показання притягуються лише свідки та потерпілі.

    Обвинувачений, підозрюваний, засуджений/виправданий, а також сторони по цивільній справі не можуть нести відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

    Якщо обвинувачений, підозрюваний, засуджений/виправданий раніше допитувався по цій справі як свідок і давав неправдиві показання, він не може бути притягнутий за це до кримінальної відповідальності.

    Як можна визначити, що людина дає неправдиві показання? За сукупністю інших доказів у справі. Наприклад, зіставити сумнівні показання особи з показаннями інших учасників провадження.

    Хоча я зазвичай говорю: якщо дві особи розповідають прямо протилежні речі про одну й ту ж подію, то це ще не означає, що хтось з них бреше, просто, можливо, кожен з них сприймав подію під різним кутом. Крім того, можна виявити неправдивість показань шляхом аналізу показань однієї й тієї ж особи, які надані в різний період часу та мають суттєві розбіжності між собою.

    Ще одним із способів виявлення є аналіз показань особи та інших доказів по справі. Дуже рідко, але все ж трапляються ситуації, коли брехня виявляється під час розслідування іншого кримінального провадження.

    Аналіз судової практики дає можливість виділити декілька основних результатів, як мети своїх дій, яких прагне досягти особа, даючи завідомо неправдиві показання:

  • добитися більш м’якого покарання для винної особи;
  • уникнути можливих неприємностей від зацікавлених осіб або догодити цим особам;
  • отримати певну матеріальну чи іншу винагороду;
  • задовольнити власні егоїстичні потреби: помститися, дошкулити, тощо;
  • добитися притягнення до кримінальної відповідальності та засудження завідомо невинної особи;
  • уникнути відповідальності за інший злочин.
  • На питання, як часто особи притягуються до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання, краще всього відповість статистика. Згідно Єдиного реєстру судових рішень, до кримінальної відповідальності за період з 2012 по 2017 роки було притягнуто «брехунців» за стст.383, 384 КК України лише 179 разів:

  • 2012 рік – 3 вироки;
  • 2013 рік – 56 вироків (2 з них – виправдовувальні, за відсутністю складу злочину);
  • 2014 рік – 49 вироків;
  • 2015 рік – 22 вироки;
  • 2016 рік – 22 вироки;
  • 2017 рік – 27 вироків.
  • Підсумовуючи викладене, хочеться сказати, що притягнення до кримінальної відповідальності особи за завідоме неправдиве показання є дуже складним питанням. Це зумовлене перш за все тяжкістю доведення завідомої умисності вказаного діяння особою.

    Zrada.today

    КУДА ЛЕТИТ УКРАИНСКАЯ АВИАЦИОННАЯ ТРАНСПОРТНАЯ КОМПАНИЯ

    Источник: https://resonance.ua/brekhnya-z-tochki-zoru-advokata/

    Книга: Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України

    закріплення безпосередньо в кримінально-правовій нормі правил призначення покарання винному, визнаному судом обмежено осудним, викликає труднощі при індивідуалізації покарання.

    У юридичній літературі питання про правові наслідки обмеженої осудності є актуальним, що, безумовно, пов’язано з їх особливим значенням для правозастосовчої практики. Більше того, аналіз літератури дозволяє констатувати відсутність одностайності думок учених-криміналістів, які коментують питання обмеженої осудності.

    Так, більшість авторів не пов’язують стан “зменшеної осудності” з обов’язковим пом’якшенням покарання[446]. При цьому деякі з них, хто дотримується цієї точки зору, говорять про те, що обмежена осудність може й не братися судом до уваги, а отже, й не впливати на міру покарання[447].

    Така позиція обґрунтовується твердженням про те, що, призначаючи покарання обмежено осудній особі, суд має враховувати загальні засади призначення покарання, а також сукупність обставин, у тому числі й таких, що обтяжують покарання.

    See also:  Депутат гетманцев рассказал, кого коснется антиофшорный закон

    Інші вчені вважають, що наявність обставин, які свідчать про обмежену осудність, зумовлює обов’язкове пом’якшення покарання винному. Так, наприклад, О.І.

    Рарог пише: “… незважаючи на те, що в законі прямо не сказано, що психічні розлади, які не виключають осудності, є підставою для пом’якшення покарання, такий висновок випливає зі змісту статті про обмежену осудність, а також з аналізу системи обставин, що пом’якшують покарання, де вказано деякі ознаки, які характеризують психіку суб’єкта як аномальну. Наприклад, стан вагітності, афекту”[448].

    Найбільш правильною, на нашу думку, є позиція С.В.

    Бородіна, який, виокремлюючи основні риси обмеженої осудності, зазначає, що таке психічне явище, “будучи обставиною, що пом’якшує кримінальну відповідальність, не чинить само по собі тиску і враховується судом при призначенні покарання в сукупності з іншими даними й обставинами, що характеризують злочин і особу винного”, і, крім того, “ніколи й ні за яких умов не може тлумачитися як обставина, що обтяжує відповідальність”[449]. Ця точка зору знайшла відображення в законодавстві ряду зарубіжних країн, де обмежена осудність визначається законодавцем як обставина, що пом’якшує покарання (відповідальність)[450]. Проте вона вимагає істотного уточнення.

    Перш за все необхідно зазначити, що психічний стан винної у вчиненні злочину особи, яку визнано судом обмежено осудною, в обов’язковому порядку має бути оцінений і врахований судом при призначенні покарання.

    Як справедливо визначається в літературі, “ігнорування судом обмеженої осудності підсудного фактично є визнанням допустимості об’єктивного ставлення”[451] і суперечить змісту ч. 2 ст. 20 КК України.

    У чинному кримінальному законодавстві також не встановлюється яких-небудь винятків із цього правила, коли б обмежена осудність не враховувалася судом.

    У зв’язку із введенням до чинного кримінального законодавства норми про обмежену осудність і вказівки в ній на необхідність враховувати цю обставину при призначенні покарання уявляється необхідним нормативне закріплення певних правил призначення покарання.

    При формулюванні правил призначення покарання за наявності у винної особи обмеженої осудності законодавець ряду зарубіжних країн, як правило, говорить про можливість пом’якшення покарання. Неврахування обмеженої осудності особи судом при призначенні покарання суперечить ч. 2 ст. 20 КК. Водночас відповідно до ст.

    65 КК, призначаючи покарання, суд повинен брати до уваги не тільки обставини, які свідчать про обмежену осудність особи винного, але й ряд інших обставин справи, що характеризують як злочин, так і особу винного. Саме тому обмежена осудність може бути нейтралізована іншими обставинами, а винному може бути призначено будь-яке суворе покарання. Зважаючи на це, М.А.

    Кауфман пропонує вказати в кримінально-правовій нормі, яка визначає обмежену осудність, що ця обставина враховується як пом’якшуюча в сукупності з іншими пом’якшуючими і обтяжуючими обставинами[452]. Думається, що з цією пропозицією слід погодитись і взяти її до уваги при конструюванні правил призначення покарання.

    Розглядаючи вплив обмеженої осудності на вибір міри покарання, треба мати на увазі, що ні за яких умов не можна визнавати її обставиною, що обтяжує покарання.

    У зв’язку з цим уявляється доцільним при формулюванні правил призначення покарання за наявності обмеженої осудності говорити лише про можливість пом’якшення покарання, не висловлюючись при цьому категорично. Це Сприятиме всебічний оцінці й урахуванню судом всіх обставин, що характеризують особу винного, для виголошення справедливого вироку.

    Викладене вище дає змогу зробити висновок про те, що автори, як правило, розглядаючи вплив обмеженої осудності на міру покарання, що обирається судом, не визначають правил, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання за наявності обмеженої осудності особи. Однак визначення цих правил з урахуванням принципів і мети покарання має істотне значення для діяльності суду з призначення покарання.

    Спробу вирішення цього питання було зроблено білоруським ученим О.В. Шидловським, який вважав, що в КК Білорусі необхідно закріпити такі правила призначення покарання зменшено осудним особам:

    • 1) слід обов’язково оцінювати вплив хворобливого психічного розладу або розумової відсталості на ступінь усвідомлення фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності своїх дій (бездіяльності) чи керувати ними;
    • 2) якщо стан зменшеної осудності істотно не впливав на процес вчинення суспільно небезпечного діяння, він не повинен служити підставою для пом’якшення покарання;
    • 3) якщо винний сам викликав хворобливий психічний розлад з наміром вчинити злочин, то такий стан не може враховуватися як пом’якшуюча обставина;
    • 4) слід обмежити застосування смертної кари до осіб, визнаних судом зменшено осудними[453].
    • Розглядаючи запропоновані автором правила призначення покарання, слід погодитися, що для правильного вирішення питання про вибір справедливої міри покарання суд повинен оцінити вплив психічного розладу і розумової відсталості на ступінь усвідомлення винним фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності його дій або можливості керувати цими. Це необхідно не тільки для того, щоб правильно встановити, чи є підстави щодо визнання такої особи обмежено осудною, але й для того, щоб зрозуміти ступінь

    Источник: https://litvek.com/br/334895?p=54

    Причинний зв’язок

    Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між злочинним діянням (дією або бездіяльністю) і суспільно небезпечними наслідками, наявність якого є обов’язковою умовою для притягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо склад злочину за конструкцією об’єктивної сторони є матеріальним. Причинний зв’язок розглядається як одна з факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину.

    Причинний зв’язок у складі злочину

    Найчастіше у кримінально-правовій літературі вказується, що причинний зв’язок є факультативною ознакою об’єктивної сторони складу злочину (див. Ознаки об’єктивної сторони складу злочину), адже є обов’язковим елементом лише у злочинах з матеріальним складом, проте в окремих джерелах навчального та наукового характеру, причинний зв’язок відносять і до обов’язкових елементів.

    Окремі вчені (Н. Ярмиш та ін.) відстоюють точку зору про те, що причинний зв’язок взагалі не має самостійного місця серед ознак об’єктивної сторони складу злочину, і виступає як атрибут наслідку, оскільки таким може бути названа лише та подія, що перебуває з діянням у причинному зв’язку.

    Точки зору на поняття причинний зв’язок

    У кримінальному праві існують різні точки зору на поняття причинний зв’язок, зокрема, вказується, що це: 1) такий зв’язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільне небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище – злочинні наслідки (М. Коржанський); 2) це реальне, необхідне, внутрішньо закономірне з’єднання між суспільно небезпечним діянням і слідом за ним суспільно небезпечним наслідком, який існує об’єктивно і не залежить від впливу сторонніх сил (В. Сверчков); 3) об’єктивно існуючий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, коли дія або бездіяльність породжує настання таких наслідків (Ю. Іванов); 4) це об’єктивний зв’язок між явищами, коли одне з них  – причина, породжує інше – наслідок (П. Фріс).

    Проблематика причинного зв’язку у кримінальному праві знайшла своє розроблення у дисертаційних дослідженнях: в Україні, причинному зв’язку безпосередньо присвячені дисертації таких вчених як С. Багіров, О. Тимчук, Н. Ярмиш; у Російській Федерації – А. Кошелєва, В. Малінін та ін.

    Дослідження причинного зв’язку у кримінальному праві

    У переважній більшості джерел наукового та навчального характеру вказується, що кримінальне право не розробляє та не створює власного вчення про причинний зв’язок (теорії причинності), а ґрунтується на теорії причинності, чи каузальності (причина), розробленою філософією (М. Бажанов, В. Малінін та ін.). Водночас, окремі дослідники відстоюють точку зору, що кримінально-правова доктрина може (і повинна) створити власне розуміння причинного зв’язку, обумовлене специфікою кримінального права й потребами правозастосування (О. Тимчук).

    Разом із цим, для кримінального права причинний зв’язок має значення в тому аспекті, що конкретний суспільно небезпечний наслідок породжується певним злочинним діянням, а не поведінкою третіх осіб (не виключаючи самого потерпілого) або будь-яких інших зовнішніх сил (наприклад, сил природи, технічних процесів та ін.). У кримінальному праві причиновий зв’язок має значення лише по відношенню до протиправної дії чи бездіяльності.

    Концепції причинного зв’язку в кримінальному праві

    Аналіз кримінально-правової літератури дозволяє зробити висновок про плюралізм точок зору на питання причинного зв’язку, зокрема, існують не лише різні теорії (концепції), але й різні погляди на те, які саме з них (з великої кількості) є основними.

    Традиційно, у вітчизняній кримінально-правовій літературі до основних теорій причинного зв’язку відносять такі:

    1. теорія еквівалентності, або іноді – «теорія необхідної умови» («conditio sine gua non»);
    2. теорія адекватності причини;
    3. теорія необхідного спричинення;
    4. нерівноцінних умов;
    5. найближчої причини;
    6. реальної можливості;
    7. вірогідної причинності та ін.

    Необхідно зауважити, що, очевидно, єдиним спільним для всіх теорій про причинний зв’язок у кримінальному праві критерієм є те, що причина завжди повинна передувати наслідку в часі.

    Види причинного зв’язку

    У доктрині кримінального права прийнято виділяти окремі види причинного зв’язку, які мають кримінально-правове значення, зокрема: 1) безпосередній причинний зв’язок (або прямий причинний зв’язок); 2) опосередкований причинний зв’язок; 3) необхідний причинний зв’язок, що поділяється, в свою чергу, на: 3.1) необхідний причинний зв’язок при співучасті; та 3.2) необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Опосередкований причиновий зв’язок часто також визначається як «необхідний» у кримінально правовій літературі.

    Причинний зв’язок та злочинна бездіяльність

    Проблемним є питання щодо причинного зв’язку при злочинній бездіяльності.

    На сьогодні можна констатувати наявність двох протилежних точок зору: 1) причинний зв’язок при бездіяльності відсутній, а особа підлягає кримінальній відповідальності, власне, за факт невиконання покладених на неї юридичних обов’язків, при реальній можливості виконати необхідні дії та запобігти настанню шкідливих наслідків (прихильники – В. Малінін, Г. Тимейко, М. Шаргородський та ін.); 2) причинний зв’язок при бездіяльності це реальний факт, при цьому не варто (на відміну від прихильників протилежної точки зору) обмежувати причинний зв’язок лише природними зв’язками (фізичними), недооцінюючи соціальний характер причинного зв’язку (прихильники – В. Кудрявцев, А. Тер-Акопов, Т. Церетелі та ін.).

    Можна констатувати (виходячи з аналізу спеціальної літератури), що більшість вчених, все ж таки визнає наявність причинового зв’язку при злочинній бездіяльності, що обґрунтовується як вольовим характером самої злочинної бездіяльності, так і тим, що у соціальному світі відсутність дії, яку особа могла і повинна була виконати, реально може породити настання суспільно небезпечних наслідків.

    Класичний приклад, який наводять з цього приводу у навчальній літературі – матір не годує новонароджену дитину з метою позбавити її життя; при цьому в соціальному сенсі, смерть настає саме від бездіяльності матері (матір не надає їжу при тому, що повинна була і могла це зробити), хоча в фізичному сенсі, смерть є результатом виснаження організму).

    See also:  Покарання педофілів: рада ухвалила закон про хімічну кастрацію гвалтівників

    Источник: https://crimpravo.com/slovnyk-kryminalne-pravo/prychynnyj-zv-yazok.html

    КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ В УКРАЇНІ

    «Кіберзлочинність», «хакери», «комп»ютерний злом», «крадіжка машинного часу» – ці терміни вже перестали бути екзотикою для юристів. Проблеми протидії злочинам  у сфері використання комп»ютерної техніки активно обговорюється науковцями, досить швидко розвивається практика застосування відповідних норм законодавства про кримінальну відповідальність.

    На сьогодні комп»ютерні злочини – це одна з найдинамічніших груп суспільно небезпечних посягань . Швидко  збільшуються показники поширення цих злочинів, а також постійно зростає їх суспільна небезпечність.

    Це зумовлене прискореним розвитком науки й технологій у сфері комп»ютеризації, а також постійним і стрімким розширенням сфери застосування комп»ютерної техніки.

    Слід зауважити , що український законодавець приділяє значну увагу цій проблемі: новий Кримінальний кодекс України вперше передбачив самостійний розділ про ці злочини – розділ ХVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин ( комп’ютерів), систем та комп»ютерних мереж»;

    двічі положення цього розділу змінювалися і доповнювалися –це свідчить про актуальність цієї проблеми в суспільстві. Історія навчила нас, що розвиток і прогрес, які приносять людям нові блага та можливості, на жаль, завжди супроводжуються негативними явищами.

    Індустріалізація дала нам масове виробництво товарів, але вона ж поклала початок варварському винищенню природи і класовій нерівності. Боротьба за національні та соціальні права зробила аксіомою принципи рівності і справедливості, але часто призводить до кровопролиття і негативних проявів патерналізму.

    Так, і масова комп’ютеризація, і стрімкий розвиток цифрових технологій, які максимально спростили людині всі технологічні та виробничі процеси, полегшили її існування та перевернули уявлення про роботу, кар’єру, дозвілля, фінанси і навіть особисте життя, приховують у собі серйозні небезпеки. Ми хочемо поговорити про одну з найактуальніших.

    Сучасний світ практично неможливо уявити без нових інформаційних технологій, в основі яких лежить широке використання комп'ютерної техніки та новітніх засобів комунікацій. Сьогодні комп'ютери впроваджуються в різноманітні галузі людської діяльності.

    Усі найважливіші функції сучасного суспільства, так чи інакше, пов’язані з комп'ютерами, комп'ютерними мережами і комп'ютерною інформацією.Останнім часом в Україні значно зросла кількість Інтернет користувачів, адже підключення до глобальної мережі стало доступним та зручним.

    Сьогодні персональний комп’ютер, КПК, мобільний телефон з підключенням до Інтернету сприймається як належне та необхідне. Популярність Інтернету невипадкова, адже він забезпечує цілодобовий доступ до величезної кількості інформації, швидку передачу даних, можливість проведення банківських, торгових, біржових операцій, переказ коштів і багато іншого.

    Інтернет – це чудовий засіб для зв’язку та спілкування. Для багатьох людей він став цілим світом, віртуальним світом. Як і в реальному світі, так і в віртуальному, де панує комп’ютерна інформація, трапляються, злочини, кіберзлочини.

      Розповсюдження комп'ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп'ютерної інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем – це далеко не повний перелік подібних злочинів.

    Дану категорію злочинів називають по-різному: кіберзлочини, комп’ютерні злочини, злочини в сфері комп’ютерних технологій, злочини в сфері комп’ютерної інформації. В літературі найчастіше зустрічаються два терміни: кіберзлочини та комп’ютерні злочини. Оскільки вони використовуються для назви одних і тих самих суспільно-небезпечних діянь, то їх можна вважати синонімами та рівнозначними.

    У зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про кіберзлочинність 7 вересня 2005 року вважається за доцільне вживати термін кіберзлочини. Поняття “кіберзлочин” молоде і утворено сполученням двох слів: кібер і злочин.

    Термін “кібер” має на увазі поняття кіберпростору (у літературі частіше зустрічаються терміни “віртуальний простір”, “віртуальний світ”) та інформаційний простір, що моделюється за допомогою комп’ютера. Тобто кіберзлочини – це суспільно-небезпечні діяння, які так чи інакше пов’язані з кіберпростором та комп’ютерною інформацією, що моделюється комп’ютерами. Такі злочини характеризуються наступними особливостями: високою латентністю, складністю їх виявлення та розслідування, складністю доказу в суді подібних справ, транснаціональною складовою в основному з використанням інформаційної мережі Інтернет, високим збитком навіть від одиничного злочину.[5-c.134].

    Стержневою основою кіберзлочинів є передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння і закріпленні в окремому Розділі ХVI «Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку»

    Кримінального кодексу України.З точки зору кримінального права до кіберзлочинів відносяться тільки злочини, передбачені розділом XVI КК України, а в рамках криміналістики доцільно включити до даного поняття інші злочини, для скоєння яких застосовується комп’ютер та використовується Інтернет.

    Проте на даний час у вітчизняній криміналістиці все ще не існує чіткого визначення поняття кіберзлочину, дискутуються різні точки зору щодо їх класифікації. На сьогодні існує два основні напрямки наукової думки. Одна частина дослідників відносять до кіберзлочинів дії, в яких комп’ютер є об’єктом або засобом посягання.

    Дослідники іншої групи до кіберзлочинів відносять лише протизаконні дії в сфері автоматичної обробки інформації. Тобто об’єктом посягання є інформація, яка обробляється в комп’ютерній системі, а засобом скоєння злочину є комп’ютер. Можна погодитися з В.В.

    Вєховим, який пропонує давати різні визначення комп'ютерних злочинів з точки зору кримінально-правової охорони і з точки зору криміналістичної . Очевидно, що остання група більш широка. Саме її можна визначати як діяння, в яких комп'ютер є предметом, знаряддям або засобом скоєння злочину.

    Виокремлення цієї групи має значення для криміналістики з огляду на специфіку методики розслідування. Але для того, щоб назвати діяння кіберзлочином, комп’ютерні технології мають відігравати основну, центральну роль в скоєнні злочину.

    Криміналістична особливість кіберзлочинів заключається в тому, що розслідування та розкриття цих злочинів неможливе без застосування та використання комп’ютерних технологій. Це пов’язано з необхідністю відшукування, фіксування, вилучення та збирання доказів в електронній формі. Також комп’ютерні технології широко використовуються для проведення оперативно-розшукових заходів.

    Кіберзлочини можна класифікувати на два види: традиційні злочини, що вчиняються за допомогою комп’ютерних технологій та Інтернету(шахрайство з використанням ЕОМ, незаконне збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю, шляхом несанкціонованого доступу до комп'ютерної інформації і т.д.

    ), та нові злочини, що стали можливі завдяки новітнім комп’ютерним технологіям (злочини передбачені Розділом ХVI Кримінального кодексу України). Найчастіше з використанням комп’ютера та Інтернету вчиняються такі традиційні злочини: порушення авторського права і суміжних прав(ст. 176); шахрайство (ст.

    190); незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200); ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)(ст. 212); ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів (ст. 301); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231);.[6]. Отже в криміналістичному аспекті кіберзлочини – це передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, для скоєння та розслідування яких застосовуються комп’ютерні технології та/або використовується глобальна мережа Інтернет.

    Кіберзлочинність – це злочинність у так званому «віртуальному просторі».

    Віртуальний простір можна визначити як простір, що моделюється за допомогою комп'ютера інформаційний, у якому перебувають відомості про особи, предмети, факти, подіях, явищах і процесах, представлені в математичному, символьному або будь-якому іншому виді й рухи, що перебувають у процесі, по локальних і глобальних комп'ютерних мережах, або відомості, що зберігаються в пам'яті будь-якого фізичного або віртуального устрою, а також іншого носія, спеціально призначеного для їхнього зберігання, обробки й передачі. [1-c.32]. Специфіка даного виду злочинності полягає у тому, що готування та скоєння злочину здійснюється, практично не відходячи від “робочого місця”, злочини є доступними; оскільки комп’ютерна техніка постійно дешевшає; злочини можна скоювати з будь-якої точки земної кулі, у будь-якому населеному пункті, а об’єкти злочинних посягань можуть знаходитись за тисячі кілометрів від злочинця. Крім того, доволі складно виявити, зафіксіватиї і вилучити криміналістично-значущу інформацію при виконанні слідчих дій для використання її в якості речового доказу. Усе це, безумовно, є перевагами для кіберзлочинців. Проблема комп'ютерної злочинності привернула увагу криміналістів провідних зарубіжних країн з часу широкого впровадження комп'ютерної техніки, що викликало низку негативних наслідків та загострило ситуацію із захистом інформації, яка міститься у базах даних комп'ютерів і комп'ютерних систем. Статистика таких злочинів велася з 1958 р. Тоді під ними малися на увазі: випадки псування і розкрадання комп'ютерного устаткування; крадіжка інформації; шахрайство чи крадіжка грошей, здійснені із застосуванням комп'ютерів; несанкціоноване використання комп'ютерів чи крадіжка машинного часу. Сьогодні в Україні кіберзлочинність регулюють такі нормативно-правові акти: Конвенція про Кіберзлочинність, Закон України „Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність”, Кримінальний Кодекс України. Першою причиною розвитку кіберзлочинності, як і будь-якого бізнесу, є прибутковість, – вона неймовірно прибуткова. Величезні суми грошей з'являються в кишенях злочинців у результаті окремих великих афер, не говорячи вже про невеликі суми, які йдуть просто потоком. Друга причина росту кіберзлочинності як бізнесу – те, що успіх справи не пов'язаний з більшим ризиком. У реальному світі психологічний аспект злочину припускає наявність деяких коштів стримування. У віртуальному світі злочинці не можуть бачити своїх жертв, будь те окремі люди або цілі організації, які вони вибрали для атаки. Грабувати тих, кого ти не бачиш, до кого не можеш дотягтися рукою, набагато легше.

    У кожного покоління злочинців свої інструменти. Сучасні кіберзлочинці вибрали своєю зброєю троянські програми, за допомогою яких вони будують ботмережі для крадіжки паролів і конфіденційної інформації, проводять Do атаки й шифрують дані, щоб потім шантажувати своїх жертв. Характерною й небезпечною рисою сьогоднішніх шкідливих програм є те, що вони прагнуть зберегти свою присутність на інфікованій машині. Для досягнення цієї мети злочинці використовують різні технології. Інша розповсюджена технологія, використовувана в шкідливих програмах, – порушення роботи антивірусних програм для запобігання виявлення шкідливого ПО й продовження його існування на комп'ютері. Такі дії часто спрямовані на припинення забезпечення безпеки, видалення коду або модифікацію хостових файлів Windows для припинення відновлення антивіруснихСеред установ, які намагаються максимально швидко брати на озброєння технологічні новинки, чільне місце посідають банки. Вони мало не щомісяця пропонують нам сервіси, що дозволяють максимально легко і просто розпоряджатися своїми грошима. Платіжні карти і банкомати вже давно стали частиною нашого життя, а інтернет-банкінг, купівля товарів через всесвітню мережу – не «заморська»

    екзотика. На жаль, цим користуються не лише клієнти, а й злочинці.

    • Кіберзлочинність – явище новітньої, цифрової доби. Саме це й робить «кіберів» набагато небезпечнішими й ефективнішими за своїх «класичних»
    • Це люди, які працюють головою і роблять свої «справи», не відходячи від свого комп’ютера або сидячи на лавочці з ноутбуком і мобільним телефоном. Для сучасних «технарів»

    Источник: https://www.science-community.org/ru/node/16132

    Be the first to comment

    Leave a Reply

    Your email address will not be published.


    *