При зміні законодавства зміняться критерії оцінки роботи слідчих

№5(2012)

У продовження нашої теми щодо розробки системи контролю якості на аудиторській Фірмі, сьогодні ми розкриємо наступний елемент системи контролю якості – «Людські ресурси».В економічній літературі використовуються різні визначення поняття «людські ресурси».

Узагальнюючи ці визначення, можна сказати, що людські ресурси – це певна кількість працівників, які мають відповідні професійні навички і знання і можуть ефективно їх використовувати у трудовому процесі. Вміло підібраний трудовий колектив – одне з головних завдань будь-якої компанії.

Це повинна бути команда однодумців і партнерів, здатних усвідомлювати, розуміти і реалізовувати задуми керівництва. Тільки вона є запорукою успіху підприємницької діяльності і процвітання компанії та надання якісних послуг.

Згідно з п.

29 МСКЯ 11, Фірма повинна встановити такі політику і процедури, які б надали їй повну впевненість у тому, що вона має достатньо персоналу, здібності, компетентність та відданість етичним принципам якого дають змогу надавати аудиторські послуги згідно з Професійними стандартами, законодавчими і нормативними вимогами, та можливість надавати висновки (звіти), які відповідають умовам завдання.

На виконання цих вимог Фірма повинна:

  • розробити, затвердити та ввести в дію Внутрішньофірмовий стандарт, який регламентує політику та процедури Фірми щодо людських ресурсів;
  • ознайомити всіх працівників аудиторської фірми з Внутрішньофірмовим стандартом, який регламентує політику та процедури аудиторської фірми відносно трудових ресурсів;
  • визначити та спланувати потреби Фірми у персоналі всіх рівнів відповідно до поточних та майбутніх замовлень на визначений період, а також з урахуванням розвитку Фірми;
  • постійно інформувати осіб, які займаються найманням персоналу, про кадрові потреби, цілях прийому та їх відповідальність за прийняття рішень щодо прийому на роботу;
  • періодично проводити аналіз ефективності прийому з метою виконання та вдосконалення розроблених політики та процедур щодо прийому на роботу.

У ПКЯ 12 визначено основні питання, які відносяться до елементу системи контролю якості – Людські ресурси, на основі яких можна сформувати наступні розділи Внутрішньофірмового стандарту, який буде регламентувати політику та процедури Фірми стосовно людських ресурсів.

При зміні законодавства зміняться критерії оцінки роботи слідчих При зміні законодавства зміняться критерії оцінки роботи слідчих

Якщо до питань розробки Внутрішньофірмового стандарту «Людські ресурси» підійти серйозно та відповідально, а не формально, Фірма зможе закласти тверду основу для відбору персоналу, який буде відрізнятися порядністю, чесністю та відповідною кваліфікацією.Розглянемо детальніше кожний із розділів Внутрішньофірмового стандарту.

  • 1 Процес наймання на Фірмі має включати процедури, які допоможуть відібрати осіб, що відзначаються чесністю, порядністю та здатні до підвищення знань і компетентності до рівня, потрібного Фірмі. Процедури з наймання персоналу можуть передбачати наступні заходи: планування потреб Фірми у персоналі всіх рівнів та встановлення цілей найму щодо чисельності працівників відповідно до кількості клієнтів на поточний момент та з урахуванням очікуваного зростання Фірми і вікової динаміки персоналу; досягнення цілей наймання через визначення:– джерел потенційних працівників;– способів встановлення контакту з потенційними працівниками;– способів визначення потенційних працівників;– способів зацікавлення працівників та інформування їх про Фірму;– способів оцінки та відбору потенційних працівників з метою пропозиції працевлаштування; інформування осіб, які займаються найманням, про кадрові потреби, цілі наймання та підвищення їх відповідальності за прийняття рішень із наймання; спостереження за ефективністю процедур наймання з метою визначення дотримання політики і процедур наймання кваліфікованого персоналу;
  • інформування кандидатів та новий персонал про політику й процедури Фірми щодо питань наймання.

2 Оцінка роботи персоналу повинна включати в себе сукупність заходів та способів щодо визначення, чи відповідає об’єм та якість праці вимогам Фірми.

Так, наприклад, для організації ефективної системи оцінки результативності роботи працівників Фірмі необхідно: встановити стандарти результативності роботи для кожного робочого місця і критерії її оцінки; виробити політику проведення оцінок результативності роботи (коли, як часто і кому проводити оцінку); зобов’язати визначених осіб здійснювати оцінку результативності роботи; зобов’язати осіб, які проводять оцінку, збирати дані про результативність роботи; обговорити оцінку з працівником; прийняти рішення і документувати оцінку.Етапи оцінки праці на конкретному робочому місці припускають: – опис функцій;– визначення вимог; – оцінку за факторами (конкретного виконавця); – розрахунок загальної оцінки; – зіставлення зі стандартом; – оцінку рівня співробітника;

  1. – доведення результатів оцінки до підлеглого.
  2. Методами оцінки роботи персоналу можуть бути наступні:– анкетування;– опитування;– обговорення;– тестування;
  3. – інтерв’ю.

Фірма самостійно розробляє документи, які допоможуть здійснити неупереджену оцінку якостей та потенціалу конкретного працівника. Це може бути оціночна анкета (Додаток №1), атестаційна форма (Додаток №2), тести та інше.

За результатами проведеної оцінки роботи персоналу можна складати атестаційний лист (Додаток №3).Розмір Фірми та обставини, в яких вона діє, впливають на структуру процесу оцінки роботи персоналу.

Наприклад, невеликі фірми можуть застосовувати менш формалізовані методи оцінювання роботи свого персоналу.

  • 3 Для забезпечення ефективності процедур наймання Фірма зобов’язана встановити кваліфікаційні вимоги до персоналу, зокрема: визначити якості, якими мають володіти кандидати (наприклад, інтелект, порядність, чесність, мотивація та здібності до професії); визначити професійні досягнення і досвід, бажані для початкового рівня та для досвідченого персоналу (наприклад, освіта, особисті досягнення, досвід роботи, особисті інтереси); розробити рекомендації для наймання в таких випадках:– наймання родичів працівників або родичів клієнтів;– повторне наймання осіб, що працювали на фірмі раніше;– наймання співробітників клієнтів; одержати біографії та документи на підтвердження кваліфікації кандидатів у відповідній формі (наприклад, резюме, заяви про прийом на роботу, співбесіди, документи про освіту, особисті рекомендації, рекомендації від попередніх роботодавців);
  • оцінити кваліфікацію нових працівників, включаючи прийнятих незвичайним шляхом (наприклад, через злиття або придбання фірм), щоб визначити, чи відповідають вони вимогам Фірми.
  • 4 Політика та процедури Фірми щодо людських ресурсів мають передбачати різні методи підвищення знань і компетентності. До них, наприклад, входять: професійна підготовка; безперервна професійна освіта, включаючи підвищення кваліфікації; досвід роботи;
  • навчання за рахунок залучення більш досвідченого персоналу, наприклад, інших членів групи із завдання.

Зростання компетентності персоналу Фірми значною мірою залежить від безперервного професійного розвитку, який дає змогу підтримувати свої знання й можливості.

Саме тому Фірма в своїй політиці та процедурах робить наголос на необхідності продовження освіти персоналу всіх рівнів та надає потрібні для навчання ресурси та допомогу, що дає змогу персоналу розвивати й підтримувати на належному рівні необхідні знання та компетентність, а в разі потреби використовувати для цього відповідно кваліфіковану зовнішню особу. З цією метою Фірма повинна: встановити рекомендації та вимоги щодо безперервної професійної освіти та довести їх до відома персоналу; заохочувати свій персонал до участі в:– постійних зовнішніх програмах професійного навчання, включаючи курси самостійного навчання;– діяльності професійних організацій, у тому числі через сплату Фірмою членських внесків;– роботі професійних комітетів, підготовці публікацій, проведенні наукових семінарів і конференцій, в інших формах професійної діяльності;

  1. проводити моніторинг програм постійного вдосконалення знань аудиторів з метою визначення відповідності їх вимогам Фірми.
  2. З метою забезпечення постійно високого рівня компетентності персоналу Фірма також зобов’язана: надавати персоналу інформацію про поточні зміни в професійних стандартах шляхом забезпечення спеціальною літературою та матеріалами, які становлять загальний інтерес; доводити до відома персоналу інформацію та законодавчі вимоги з конкретних питань, наприклад, податкового законодавства, бухгалтерського обліку та аудиту;
  3. організовувати власні внутрішньофірмові навчальні семінари та розробляти для них методичні матеріали, здійснювати підбір і підготовку викладачів.
  4. 5 Процедури щодо кар’єрного зросту та посадових підвищень можуть передбачати наступне: розробку посадових інструкцій з описом обов’язків на кожному рівні та очікуваних ділових якостей і кваліфікації; визначення критеріїв, які братимуть до уваги під час оцінювання особистих ділових якостей, і очікуваного професійного рівня (наприклад, рівня професійних знань, аналітичні здібності та здатність мислити незалежно, комунікабельність, лідерські якості та викладацькі здібності, стосунки з клієнтами і професійна поведінка); оцінювання роботи персоналу і повідомлення його про успіхи, а саме:– збирання й оцінювання інформації про виконання персоналом своїх обов’язків;– періодичного інформування персоналу про його успіхи та професійні можливості;– оцінювання результатів з акцентом на якості виконуваної роботи;
  5. призначення осіб, відповідальних за прийняття рішень про посадові підвищення.
  6. Не зайвим буде також встановлення умов, за яких можливе переведення працівника на більш високу посаду, наприклад, якщо працівник: проявляє ініціативу у розширенні своєї бази знань та бази знань інших співробітників; постійно підвищує свою професійну кваліфікацію; працює на попередній посаді більше 1 року поспіль; має досвід керування групою виконавців або досвід персональної відповідальності за ділянку надання послуг (в залежності від посади); не має зауважень з боку керівника щодо трудової дисципліни та дисципліни виконання.
  7. 6 У розробці політики і процедури Фірми щодо системи заохочень та винагород зручно використовувати три основні показники, що описують результативність роботи персоналу:
  8. Мотивація персоналу є дуже важливою умовою результативності праці, оскільки основну цінність в бізнесі створюють люди, їх знання, навички і таланти.
  9. 7 Оцінка потреб у персоналі проводиться з урахуванням встановленої на Фірмі загальної структури та організації діяльності аудиторської фірми. Планування потреб у персоналі може бути двох видів: стратегічне (довгострокове);
  10. тактичне (ситуаційне).

показники на основі об’єк­тивних даних (наприклад, обсяг або дохід від реалізації, кількість клієнтів, коефіцієнт помилок); показники на основі суб’єк­тивних даних (дисципліна, клієнтоорієнтованість, зовнішній вигляд); показник, що відображає реалізацію запланованих заходів, виконання доручень, наданих працівникові з визначеним заздалегідь результатом.

При стратегічному плануванні складається програма з виявлення потенціалу фахівців, які необхідні організації у майбутньому. Розробляється стратегія розвитку людських ресурсів і визначається потреба в цих ресурсах надалі.

При тактичному плануванні аналізуються потреби Фірми в персоналі на конкретний період (місяць, квартал), що залежить від показників плинності кадрів в даний час, виходів на пенсію, декретних відпусток, скорочень тощо.Потреби Фірми в персоналі можуть бути двох видів: якісна і кількісна.

Якісна потреба в персоналі – потреба в чисельності персоналу за категоріями, професіями, спеціальностями і рівнями кваліфікаційних вимог. Кількісна потреба – потреба в персоналі без урахування кваліфікаційних вимог та особливостей організації. Всю процедуру планування потреб у персоналі можна представити у вигляді чотирьох етапів:1.

Аналіз внутрішніх ресурсів компанії з метою прогнозування задоволення майбутніх потреб. Враховується загальна стратегія компанії, фінансова спроможність, оборот, прибуток і т.д. 2. Аналіз потреб компанії в персоналі на конкретний період (місяць, квартал). Тобто виявляється, скільки, якої кваліфікації, на які посади і коли будуть потрібні співробітники. 3.

Аналіз можливості задоволення конкретних потреб компанії в персоналі за рахунок існуючих людських ресурсів. Це залежить від кадрової політики: націлена на утримання співробітників чи ні. 4. Прийняття рішення: – залучати людські ресурси ззовні; – перекваліфікувати частково наявних співробітників;

  • – скоротити кількість персоналу через відсутність потреби.
  • 8 Призначення групи із завдання МСКЯ 1 зобов’язує Фірму покладати відповідальність за кожне завдання на Керівника групи із завдання та впровадження такої політики і процедур, які б вимагали: доведення імені та ролі Керівника групи із завдання ключовим особам у керівництві клієнта та найвищому керівництву клієнта; володіння Керівником групи із завдання необхідними знаннями, компетентністю, повноваженнями та часом для виконання своєї ролі;
  • чіткого визначення відповідальності Керівника групи із завдання та його ознайомлення з нею.
  • До того ж Фірма повинна: проводити моніторинг завантаження та наявності керівників груп із завдань, що дає змогу визначити, чи мають ці особи достатньо часу для адекватного виконання своїх завдань; для кожного завдання добирати відповідний персонал, який має необхідні знання, компетенцію та час, що забезпечило б виконання завдання відповідно до Професійних стандартів та законодавчих і нормативних вимог, а також надало б Фірмі або Керівнику групи із завдання змогу скласти висновок (звіт), що відповідає умовам завдання;
  • впроваджувати процедури оцінювання знань та компетентності персоналу.
  • Знання та компетентність персоналу, що розглядаються під час призначення групи із завдання та визначенні необхідного рівня спостереження, включають:• розуміння та практичний досвід виконання завдань аналогічного характеру та складності, набуті через відповідну підготовку й участь в практичній діяльності;• розуміння вимог Професійних стандартів, законодавчих і нормативних вимог;• відповідні технічні знання зі знанням інформаційних технологій;• знання відповідної галузі, в якій працює клієнт;• вміння застосовувати професійне судження;
  • • розуміння політики та процедур контролю якості Фірми.
  • Призначення групи з завдання в кожному окремому випадку бажано оформлювати відповідним наказом, у якому зазначати: назву Клієнта, вид послуг, масштаб аудиту, склад групи з завдання та Керівника групи (Додаток №3).
  • 9 Документування політики і процедур Фірми щодо людських ресурсів як мінімум має складатися з: документів, що містять кваліфікаційні вимоги до фахівців під час прийому на роботу; документів із забезпечення компетентності та професійного розвитку фахівців: вимоги до підвищення кваліфікації спеціалістів, постійного удосконалення професійних знань аудиторів, що перебувають з ним у трудових відносинах, навчання працівників за місцем роботи; документів із затвердженими вимогами до відповідності кваліфікації співробітників посадам (посадові інструкції); документів, в яких викладені вимоги до персоналу під час виконання завдань: порядок розподілу функцій працівників під час проведення аудиту; наявність відповідального керівника за контроль якості під час виконання конкретного завдання з аудиту; призначення по кожному завданню відповідальних за перевірку осіб; письмові, організаційно-розпорядчі документи щодо кадрового складу групи з аудиту; документів, в яких визначено заходи, що застосовуються до працівників у разі невиконання чи невідповідного виконання покладених на них зобов’язань;
  • документів, в яких зафіксовано підтримку створеної системи інформаційного забезпечення роботи фахівців: щодо визначення сфери, в яких потрібне консультування працівників; формування бібліотеки нормативної та довідкової літератури і забезпечення доступу працівників до неї; створення відповідного підрозділу (відповідальних осіб) чи найм кваліфікованого зовнішнього консультанта; порядку документування роботи з внутрішнього консультування працівників; наявності процедур вирішення розбіжності думок і системи інформаційної безпеки.
See also:  Що робити, коли поліція незаконно вилучає майно?

І на завершення хочеться зазначити, що Людські ресурси – це один із ключових та найважливіших факторів успішного розвитку компанії. Однак саме по собі володіння цими ресурсами, нехай навіть стратегічними, ще не гарантує конкурентних переваг і не призводить автоматично до бажаних результатів.

Для цього потрібна ефективна система управління, яка орієнтована на розвиток соціального потенціалу організації.

Тому кожній Фірмі, яка прагне мати добру репутацію, надавати якісні послуги та розширятися, необхідно насамперед налагодити таку систему управління, яка буде ефективно розвивати та зміцнювати кадровий ресурс компанії.

При зміні законодавства зміняться критерії оцінки роботи слідчих При зміні законодавства зміняться критерії оцінки роботи слідчих При зміні законодавства зміняться критерії оцінки роботи слідчих

Амортизація основних засобів: що робити, якщо змінилися критерії оцін

АМОРТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ:

що робити, якщо змінилися критерії оцінки

Ситуації, коли внаслідок певних обставин змінюються первісні критерії оцінки основних засобів, на практиці трапляються досить часто. Найпоширеніший випадок — модернізація або ремонт основних засобів, на суму якого збільшується їх первісна вартість. Відповідь на запитання про те, як потрібно діяти в таких ситуаціях, не така проста, як здається на перший погляд. Про це сьогодні й поговоримо.

Влада КАРПОВА, консультант газети «Бухгалтерський тиждень», канд. екон. наук, сертифікований бухгалтер-практик (CAP)

Що належить до облікової оцінки основних засобів

Облікова оцінка — це попередня оцінка, що використовується підприємством з метою розподілу витрат і доходів між відповідними звітними періодами* (п. 3 П(С)БО 6 «Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах»).

* Докладніше про відображення змін облікових оцінок див. у статті «Облікова політика та оцінка: як відобразити зміни» // «БТ», 2010, № 43, с. 27.

  • Стосовно обліку основних засобів до облікових оцінок можна віднести:
  • — первісну, переоцінену та ліквідаційну вартість основних засобів;
  • — строк корисного використання (експлуатації) основних засобів;
  • — методи амортизації основних засобів;
  • — суму очікуваного відшкодування й чисту вартість реалізації основного засобу.

Зміна зазначених показників впливає на порядок відображення в бухгалтерському обліку основних засобів, причому в деяких випадках це позначається й на податковому обліку. Докладніше про це ми поговоримо далі, а поки що розглянемо загальну процедуру відображення змін облікових оцінок.

Випадки можливої зміни облікових оцінок описано в п. 6 П(С)БО 6. Відповідно до зазначених положень облікова оцінка може переглядатися, якщо:

1) змінюються обставини, на яких базувалася ця оцінка;

2) отримано додаткову інформацію.

При цьому такі зміни відображаються перспективно, тобто на фінансову звітність за попередні періоди не впливають. Так, виходячи з пп.

7, 8 П(С)БО 6 наслідки зміни в облікових оцінках потрібно включати до тієї самої статті Звіту про фінансові результати, що раніше застосовувалася для відображення доходів або витрат, пов’язаних з об’єктом такої оцінки, за той період, коли відбулася зміна, а також за подальші періоди, якщо зміна на них впливає. Отже, жодних коригувань показників попередніх періодів внаслідок змін облікових оцінок виконувати не потрібно.

У примітках до фінансової звітності в разі зміни облікових оцінок слід розкривати зміст і суму змін в облікових оцінках, що суттєво впливають на поточний період або, як очікується, суттєво впливатимуть на майбутні періоди (п. 21 П(С)БО 6).

Інформація є суттєвою, якщо її відсутність може вплинути на рішення користувачів фінансової звітності. При встановленні порога суттєвості можна використовувати Методичні рекомендації щодо застосування суттєвості в бухгалтерському обліку, доведені листом МФУ від 29.07.

03 р. № 04230-04108.

А тепер подивимося, як зміна облікової оцінки позначається на подальшій амортизації основного засобу.

  1. Зміна первісної вартості та строку корисного використання
  2. Найчастіше первісна вартість збільшується в результаті проведення робіт з поліпшення основного засобу. Якщо підприємство в цьому питанні керується бухобліковими нормами, то поліпшення відображаються так**:
  3. — первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов’язаних з поліпшенням об’єкта (модернізація, модифікація, добудовування, дообладнання, реконструкція тощо), що спричинює збільшення майбутніх економічних вигод, первісно очікуваних від використання об’єкта (п. 14 П(С)БО 7 «Основні засоби»);

— витрати, що здійснюються для підтримання об’єкта в робочому стані (проведення технічного огляду, нагляду, обслуговування, ремонту тощо) та отримання первісно визначеної суми майбутніх економічних вигод від його використання, уключаються до складу витрат (п. 15 П(С)БО 7).

** Докладніше про порядок відображення ремонтних витрат див. статті «Ремонт і поліпшення власних основних засобів» // «БТ», 2012, № 22, с. 15; «Ремонт орендованих основних засобів» // «БТ», 2012, № 38, с. 36.

Підприємство може також скористатися альтернативними нормами п. 14 П(С)БО 7, які передбачають, що первісну (переоцінену) вартість основних засобів може бути збільшено на суму витрат, пов’язаних з поліпшенням та ремонтом об’єкта, визначену в порядку, установленому податковим законодавством.

У цьому випадку вартість ремонтованого об’єкта збільшиться на суму витрат, пов’язаних з ремонтом і поліпшенням об’єктів основних засобів (модернізація, модифікація, добудовування, дообладнання, реконструкція), у сумі, що перевищує 10 % сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів, які підлягають амортизації, на початок звітного податкового року з віднесенням суми поліпшення на об’єкт основного засобу, щодо якого здійснюються ремонт і поліпшення (п. 146.11 ПКУ).

У результаті проведеного ремонту (поліпшення) може збільшитися і строк корисного використання основного засобу.

Отже, припустимо, що після модернізації в нас збільшилися первісна вартість або строк корисного використання основного засобу. У зв’язку з цим виникає запитання: як нараховувати амортизацію на цей об’єкт у подальшому? Прямої відповідь на нього ні П(С)БО 7, ні МСБО 16 «Основні засоби» не дають.

Із цього приводу в п. 25 П(С)БО 7 лише вказується таке: «Амортизація об’єкта основних засобів нараховується виходячи з нового строку корисного використання, починаючи з місяця, наступного за місяцем зміни строку корисного використання».

Непрямо з цієї норми випливає, що після зміни строку корисного використання змінюється й сума амортизації.

На практиці через неврегульованість цієї ситуації застосовуються кілька варіантів нарахування амортизації після зміни зазначених показників. Проілюструємо це на прикладі.

Приклад 1. Первісна вартість обладнання складала 11000 грн., строк корисного використання — 5 років, ліквідаційна вартість дорівнює 1000 грн. Щорічна сума амортизації становить: (11000 – 1000) : 5 = 2000 грн.

На третьому році експлуатації обладнання було проведено його модернізацію на суму 3000 грн., яка не продовжила строк корисного використання. Залишкова вартість обладнання на цей момент становила 7000 грн.

(1100 – 200 х 2), а після проведеної модернізації стала 10000 грн. (7000 + 3000).

Розглянемо три варіанти післямодернізаційного нарахування амортизації.

Варіант 1 (щорічна сума амортизації не переглядається) . За 3 роки корисного використання, що залишилися, обладнання амортизаційні відрахування складуть:

3 х 2000 = 6000 (грн.).

See also:  Всу: стягнення боргу в іноземній валюті проводиться за курсом нбу, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом

Залишкова вартість обладнання після закінчення строку корисного використання дорівнюватиме: (11000 + 3000) – (4000 + 6000) = 4000 (грн.)

  • Варіант 2 (щорічна сума амортизації переглядається виходячи зі збільшеної на модернізаційні витрати первісної вартості та загальної кількості років корисного використання без коригування раніше нарахованої амортизації).
  • Нова щорічна сума амортизації становитиме:
  • 13000 : 5 = 2600 (грн.)
  • Залишкова вартість обладнання після закінчення строку корисного використання дорівнюватиме:

14000 – 4000 – 2600 х 3 = 2200 (грн.).

Варіант 3 (перегляд щорічної суми амортизації здійснюється виходячи із залишкової вартості та решти років корисного використання обладнання).

Нова щорічна сума амортизації складе:

(11000 – 1000 – 4000 + 3000) : 3 = 3000 (грн.) (а мала дорівнювати 1000 грн.).

Залишкова вартість після закінчення строку корисного використання становитиме:

14000 – 4000 – 3000 х 3 = 1000 (грн.) (тобто встановленій ліквідаційній вартості).

Як бачимо, лише у третьому варіанті об’єкт основних засобів було замортизовано протягом первісно встановленого строку корисного використання, в інших же варіантах після закінчення первісно встановленого строку залишалася незамортизована (залишкова) вартість. Саме третій варіант ми й рекомендуємо використовувати.

За аналогією зі зміною строку корисного використання в цьому випадку коригувати суму амортизації, мабуть, потрібно з місяця, наступного за місяцем проведення поліпшення.

Зміна ліквідаційної вартості

Слід зауважити, що згідно з оновленою редакцією МСБО 16 необхідно провадити періодичний перегляд ліквідаційної вартості об’єкта основних засобів. Так, у п.

51 МСБО 16 зазначається таке: «Ліквідаційну вартість та строк корисної експлуатації активу слід переглядати принаймні на кінець кожного фінансового року та, якщо очікування відрізняються від попередніх оцінок, зміну (зміни) слід відображати як зміну в обліковій оцінці відповідно до МСБО 8 «Облікові політики, зміни в облікових оцінках та помилки».

Наш П(С)БО 7 у цьому питанні менш категоричний, тому підприємство не має обов’язку щодо обов’язкового перегляду ліквідаційної вартості. Однак слід ураховувати, що з позиції Податкового кодексу України від 02.12.10 р. № 2755-VІ (далі — ПКУ) підприємству вигідно встановлювати ліквідаційну вартість на найнижчому рівні.

Це пов’язане з методологічною помилкою, допущеною законодавцями при формулюванні положень п. 146.16 ПКУ.

Так, ними передбачається, що в разі ліквідації основних засобів платник податків у звітному періоді, в якому виникають такі обставини, збільшує витрати на вартість, що амортизується, за вирахуванням суми накопиченої амортизації окремого об’єкта основних засобів.

На жаль, ці норми сформульовано некоректно, що призводить до податкових втрат для суб’єкта господарювання. Зокрема, тут ідеться про включення до витрат різниці між вартістю, що амортизується, та сумою амортизації.

При цьому під вартістю, що амортизується, розуміється первісна або переоцінена вартість основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості (п.п. 14.1.19 ПКУ).

У результаті на суму ліквідаційної вартості при ліквідації об’єкта витрати в податковому обліку не виникають. Тут існує відмінність від порядку визначення фінрезультату від ліквідації основних засобів у бухгалтерському обліку.

Там фінрезультат у загальному випадку визначається як різниця між доходом від вибуття основних засобів та їх залишковою вартістю, непрямими податками та витратами, пов’язаними з вибуттям основних засобів (п. 34 П(С)БО 7).

Таким чином, у бухгалтерському обліку при визначенні фінрезультату враховується залишкова вартість, що включає ліквідаційну вартість.

Оскільки буквального підходу дотримуються й податківці (див. консультацію з розділу 110.09.01 ЄБПЗ), уключити до податкових витрат суму ліквідаційної вартості при ліквідації об’єкта вельми непросто.

Тому з позиції оптимізації оподаткування підприємствам варто установлювати ліквідаційну вартість у мінімальному розмірі та у разі потреби її переглядати.

Зміна ліквідаційної вартості також вплине на суму амортизації, що нараховується в подальшому. Покажемо це на прикладі.

Приклад 2. Підприємство прийняло рішення зменшити ліквідаційну вартість обладнання на 2-му році експлуатації. Первісна вартість обладнання — 5500 грн., сума нарахованої амортизації — 2000 грн., ліквідаційну вартість установлено в розмірі 500 грн. Нова ліквідаційна вартість установлюється в розмірі 100 грн. Амортизація нараховується прямолінійним методом протягом 5 років.

Варіант 1 (щорічна сума амортизації не переглядається). Нова щорічна сума амортизації, що нараховуватиметься протягом решти 3 років корисного використання обладнання, становитиме:

3 х 1000 = 3000 (грн.).

Залишкова вартість обладнання після закінчення строку корисного використання дорівнюватиме:

5500 – (2000 + 3000) = 500 (грн.) (а мала дорівнювати 100 грн.).

  1. Саме тому вважаємо, що слід застосовувати інший варіант розрахунку нової амортизації.
  2. Варіант 2 (щорічна сума амортизації переглядається виходячи з нової ліквідаційної вартості).
  3. Нова щорічна сума амортизації, що нараховуватиметься протягом 3 років,що лишились, корисного використання обладнання, становитиме:

(5500 – 2000 – 100) : 3 = 1133,33 (грн.).

Залишкова вартість обладнання дорівнюватиме:

5500 – 2000 – 1133,33 х 3 = 100 (грн.) — новій ліквідаційній вартості.

Переоцінка основних засобів

Процедуру проведення переоцінки об’єктів основних засобів досить докладно описано в пп. 16 — 21 П(С)БО 7. Однак там нічого не йдеться про те, як слід нараховувати амортизацію після проведення переоцінки, у тому числі й при використанні методу індексації, передбаченого в податковому обліку. Проте залишати ті самі ставки амортизації щодо переоцінених об’єктів не можна.

Якщо буквально дотримуватись норм п. 4 П(С)БО 7, то амортизуватися має переоцінена вартість основних засобів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості. Подивимося, до яких наслідків це може призвести, на прикладі.

Приклад 3. Підприємство прийняло рішення провести дооцінку обладнання на 2-му році експлуатації. Первісна вартість обладнання — 5000 грн., сума нарахованої амортизації — 2000 грн.

, ліквідаційну вартість не встановлено. Справедлива вартість обладнання на дату переоцінки становить 4000 грн., ліквідаційну вартість не встановлено.

Амортизація нараховується прямолінійним методом протягом 5 років.

Індекс переоцінки в цьому випадку дорівнюватиме » 1,33333 (4000 : 3000). Відповідно:

— переоцінена вартість об’єкта визначається так: 5000 х 1,33333 = 6666,67 (грн.);

— переоцінена сума зносу складе: 2000 х 1,33333 = 2666,67 (грн.).

При цьому здійснюються такі кореспонденції:

Дт 104 «Машини та обладнання» — Кт 423 «Дооцінка активів» на суму 1666,67 грн. (6666,67 – 5000);

Дт 423 — Кт 131 — на суму: 666,67 грн. (2666,67 – 2000).

Варіант 1 (щорічна сума амортизації не переглядається). За 3 роки корисного використання, що лишилися, обладнання амортизаційні відрахування становитимуть:

3 х 1000 = 3000 (грн.).

Залишкова вартість обладнання після закінчення строку корисного використання дорівнюватиме:

6666,67 – (2666,67 + 3000) = 1000 (грн.), що перевищує визначену ліквідаційну вартість (0 грн.), а цього бути не повинно.

Варіант 2 (перегляд щорічної суми амортизації здійснюється виходячи з переоціненої вартості). Щорічна сума амортизації складе:

6666,67 : 5 = 1333,33 (грн.).

Відповідно залишкова вартість обладнання після закінчення строку корисного використання дорівнюватиме:

6666,67 – 2666,67 – 1333,33 х  3 = 0 (грн.).

Як бачимо, після переоцінки об’єкта виникає необхідність зміни норм амортизації.

Зміна методу амортизації

У разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод від використання об’єкта основних засобів, керуючись п. 28 П(С)БО 7, підприємство має переглянути вибраний метод амортизації та за необхідності його змінити. До речі, у п.

61 МСБО 16 ці норми трактуються жорсткіше: «Метод амортизації, застосований до активу, слід переглядати принаймні на кінець кожного фінансового року, а якщо відбулася значна зміна в очікуваній формі споживання майбутніх економічних вигод, утілених в активі, метод слід змінити для відображення зміненої форми.

Таку зміну слід обліковувати як зміну в обліковій оцінці відповідно до МСБО 8». Але, як уже зазначалося, зазначені правила для вітчизняного обліку можна сприймати як рекомендаційні.

Які справи можуть бути віднесені до категорії малозначних справ

13:07, 28 марта 2018

В новому Цивільному процесуальному кодексі України важливе місце відведене так званому інституту «малозначних справ».

  • Борис Гулько,голова Касаційного цивільного суду Верховного Суду
  • спеціально для «Судово-юридичної газети»

Серед численних новел нового Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), які є доволі складними у правозастосуванні, важливе місце відведене так званому інституту «малозначних справ», який ніколи не застосовувався в судовій практиці.

Важливість його правильного застосування, перш за все, пов’язана з тим, що він підлягає застосуванню судами усіх інстанцій і на всіх стадіях цивільного процесу (до того ж незалежно один від одного), зокрема й судом касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.

  1. Як відомо, одним з пріоритетних напрямків реформування процесуального законодавства було розумне спрощення, ефективність і диференціація процесу, у тому числі й касаційного провадження.
  2. Не секрет, що проблемою касаційного перегляду, а власне надзвичайної перенавантаженості раніше ВСУ, а потім і судів касаційної інстанції, була так звана всеосяжність касаційного оскарження, а не в межах виваженої необхідності для здійснення судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду.
  3. При цьому існуючий раніше порядок (процедура) касаційного провадження не відповідала призначенню вищого судового органу держави як органу, який мав забезпечити правильне і однакове застосування судами норм матеріального й процесуального права, оскільки фактично він був урівняний у своїх повноваженнях з місцевим та апеляційним судами, адже касація практично вимушена була вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й ті процесуальні питання, в яких спір по суті не вирішувався.
  4. Наведене й вимагало оптимізації процедур касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, за рахунок введення системи «фільтрів» та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також удосконалення повноважень суду касаційної інстанції.

Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації відносно введення в дію та покращення функціонування систем та процедур оскарження у цивільних та торгових справах № R (95) 5 від 07.02.1995 р. рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. 

Враховуючи позицію Європейського суду з прав людини про те, що обмеження касаційного перегляду можливі тому, що це право за своєю природою об’єктивно потребує регулювання держави, що володіє у цьому відношенні певною мірою розсуду, можна стверджувати, що введення «фільтрів» та процедури допуску до суду касаційної інстанції ніяким чином не буде порушувати право на доступ до суду, оскільки останнє вже буде реалізовано при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій. Крім того, вжиття вказаних заходів забезпечуватиме справедливий баланс між приватними та публічними інтересами, гарантуватиме своєчасність усунення судових помилок.

У зв’язку з викладеним деякі останні публікації про те, що Верховний Суд відмовляється розглядати малозначні справи чи позови, є безпідставними, оскільки до того, як подати касаційну скаргу, справу вже обов’язково розглянули дві судові інстанції, права та обов’язки сторін визначені, рішення суду набрало законної сили і діє принцип правової визначеності як складова верховенства права. А Верховний Суд як виключно суд права переглядає судові рішення лише у визначених Конституцією України і ЦПК випадках.    

Одним з таких «фільтрів» допуску справ до касаційного перегляду є ч. 3 ст.

389 ЦПК про те, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подала касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати преюдиційні для неї обставини при розгляді іншої справи; в) справа становить суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд відніс справу до малозначних помилково.

Наслідком такого є відмова у відкритті касаційного провадження (п. 1 ч. 2 ст. 394 ЦПК).

Визначення малозначних справ наведене в ч. 6 ст. 19 ЦПК, серед яких:

1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (на 1 січня 2018 року: 1 762*100=176 200 грн). Це автоматична підстава для визнання справи малозначною;

2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження (ч. 4 ст.

274 ЦПК), та справ, ціна позову в яких перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (на 1 січня 2018 року: 1 762*500=881 000 грн.).

З цієї підстави суд може визнати справу малозначною, ураховуючи, наприклад: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства.

  • З урахуванням норм ЦПК та його Перехідних положень перед судами виникли такі питання:
  • 1) які справи можуть бути віднесені до категорії малозначних справ;  
  • 2) чи має право суд першої інстанції віднести справу до малозначних, якщо провадження у справі відкрито до 15 грудня 2017 року (набрання ЦПК чинності);
  • 3) чи має право це зробити суд апеляційної інстанції, якщо малозначною справу не визнав місцевий суд;
  • 4) чи має право суд касаційної інстанції визнати справу малозначною і при відсутності винятків, передбачених законом, відмовити у відкритті касаційного провадження у справі, якщо малозначною справу не визнав ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції;
  • 5) коли саме суд касаційної інстанції має право відмовити у відкритті касаційного провадження у справі з урахуванням положень п. 11 Перехідних положень ЦПК, яким заборонено відмовляти у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності ЦПК у цій редакції, якщо касаційні скарги подані до набрання ним чинності і з додержанням вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цієї редакції Кодексу;
  • 6) якщо ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не визнали справу малозначною, а її визнав такою суд касаційної інстанції, то чи буде зазначене підставою для скасування судового рішення?
  • Спробуємо розібратися у цих питаннях.

Перш за все зазначимо, що визначення категорій малозначних справ наведено у ч. 6 ст. 19 ЦПК, яка розміщена у розділі ЦПК «Загальні положення».

Вказане дає обґрунтовані підстави стверджувати, що законодавець мав на увазі певну властивість справи, яка відносить її до малозначної, незалежно від того, визнав її такою суд першої чи апеляційної інстанції.

Особливостей щодо застосування Загальних положень ЦПК при перегляді судових рішень в апеляційному чи касаційному порядках ЦПК не містить.

Крім того, під час вирішення питання про малозначність справи враховується положення ч. 3 ст. 3 ЦПК, відповідно до якої провадження в справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Отже, якщо районний суд ухвалив рішення до 15 грудня 2017 р. і апріорі не міг визнати справу малозначною, то визнати справу малозначною має (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК) або може (п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК) суд апеляційної інстанції.

Якщо районний суд ухвалив рішення до, а апеляційний суд після 15 грудня 2017 р. (і не визнав справу малозначною), то визнати справу малозначною має (може) суд касаційної інстанції. У цьому випадку п. 11 Перехідних положень ЦПК не є перешкодою для відмови у відкритті касаційного провадження.

Щодо права Верховного Суду визнати справу малозначною і відмовити у відкритті касаційного провадження, важливими є наступні міжнародні норми права.

Рекомендація № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року рекомендує державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження.

Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Отже, на наше переконання, законодавець надав суду касаційної інстанції право використовувати такий фільтр допуску справ до касаційного перегляду цілком свідомо і правильно.

Зазначене повністю узгоджується зі ст.

129 Конституції України, яка серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

При цьому використання оціночних чинників, зокрема таких понять, як: «суспільний інтерес», «малозначні справи» тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, враховуючи значущість справи для забезпечення єдності судової практики через призму судової процедури.

З урахуванням наведеного, згідно з п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 394 ЦПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

При цьому як з урахуванням доводів особи, яка подала касаційну скаргу, так і з власної ініціативи суд касаційної інстанції при віднесенні справи до малозначних, наслідком чого буде відмова у відкритті касаційного провадження, буде перевіряти чи: а) стосується касаційна скарга питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково (пункт 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК).

Використання наведених оціночних характеристик в частині підстави для допуску до касаційного оскарження обумовлене тим, що розмаїтість обставин, які підтверджують наявність відповідної підстави для перегляду судових рішень, робить неможливим встановлення їх чітко виписаного переліку в законі і саме по собі не може розцінюватися як недопустиме.

Надання найвищому суду в державній системі судоустрою певної свободи розсуду при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для скасування чи зміни судових рішень в касаційному порядку — при умові однакового тлумачення цього поняття в процесі правозастосування — не суперечить засадам доступності правосуддя і відповідає ролі, місцю і повноваженням суду як незалежного органу правосуддя.

Разом з  тим, якщо суд першої чи апеляційної інстанції помилково відніс чи не відніс справу до малозначних, то суд касаційної інстанції з цих підстав скасувати судове рішення не може, крім випадку, передбаченого п. 7 ч. 1 ст. 411 ЦПК, коли суд, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК визнав малозначною справу, зазначену в ч. 4 ст. 274 ЦПК та розглянув її в порядку спрощеного позовного провадження.

При цьому відповідно до ч. 1 і 3 ст.

400 ЦПК Верховний Суд не може виходити за межі доводів касаційної скарги при порушенні норм процесуального права, крім випадків, якщо таке порушення є обов’язковою підставою для скасування судового рішення. А згідно з ч. 1 ст. 411 ЦПК, неправильне віднесення справи до категорії малозначних не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.  

Напрацювання критеріїв віднесення справ до малозначних має здійснити судова практика при застосуванні нового ЦПК, після чого можна буде стверджувати про ефективність цього інституту процесуального права, забезпечення єдності судової практики з одночасним забезпеченням права на судовий захист.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*