Випадки законодавчо дозволеного медичного втручання лікаря без згоди пацієнта та/або його законних представників

Мартишин О.О.

  • Редакція журналу «Український медичний часопис»

Резюме. Правові аспекти і настанова для медиків, щоб їхні дії були законними

Випадки законодавчо дозволеного медичного втручання лікаря без згоди пацієнта та/або його законних представників

Коли можна здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта

Згода пацієнта (батьків, опікунів чи іншого законного представника) на медичне втручання є обов’язковою умовою будь-якого лікування. Завдання медиків — максимально детально розказати пацієнту про стан його здоров’я, можливі наслідки розвитку хвороби і запропонувати варіанти лікування.

Рішення про подальше лікування приймає виключно пацієнт чи його законний представник. Виняток із цього правила — стани, які загрожують життю пацієнта. Тобто медики можуть і мають надавати медичну допомогу пацієнтам, не питаючи згоди, у невідкладних ситуаціях.

У законах немає чіткого переліку випадків чи станів, у яких лікар може оперувати, застосовувати складні методи діагностики чи здійснювати інші медичні втручання без згоди пацієнта чи його законних представників. Визначальними факторами в таких випадках є:

  • реальна, а не можлива небезпека для життя людини. Наприклад, реальною небезпекою є кровотеча, асфіксія, гострий апендицит, перфорація порожнистих органів, странгуляційна кишкова непрохідність тощо. У таких випадках втручання треба здійснити негайно (максимум — упродовж кількох годин), а будь-яка затримка загрожує життю пацієнта або різко погіршує прогноз. Будь-яка планова операція не є крайньою необхідністю, тому в такому випадку згода пацієнта є обов’язковою;
  • небезпека, яка загрожує життю, не може бути ліквідована іншими засобами, крім відповідного втручання (хірургічного, переливання крові тощо);
  • шкода, яка заподіюється при втручанні, є менш небезпечною для пацієнта, ніж шкода, спричинена патологічним процесом чи травмою, з приводу якої відбувалося втручання.

До обставин крайньої необхідності завжди належать реанімаційні заходи при термінальних станах. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, заподіяну працівником, який виконував втручання пацієнту у критичній для життя ситуації (ст. 130, ч. 4 Кодексу законів про працю України).

Крім того, навіть без згоди пацієнта необхідне лікування мають отримати:

  • люди, які хворіють на особливо небезпечні інфекційні хвороби. Навіть якщо людина відмовляється від госпіталізації, вона примусово має пройти стаціонарне лікування, а носії збудників таких хвороб та люди, котрі контактували з хворим, обов’язково мають перебувати під медичним наглядом і карантином у встановленому порядку (ст. 28, ч. 2 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя»);
  • люди, які хворіють на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом. За їхнім бажанням таке лікування може проводитися анонімно і в будь-якому випадку на усі дані поширюється медична таємниця (ст. 26, ч. 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»);
  • людина, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і стосовно якої у зв’язку з її небезпечною поведінкою до органів Національної поліції України або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікування від наркоманії до спеціалізованого лікувального закладу органів охорони здоров’я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, — до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року (ст. 16, ч. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними»);
  • за рішенням суду, незалежно від призначеного покарання, особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших людей (ст. 96, ч. 1 Кримінального кодексу України).

Коли можна проводити психіатричний огляд і лікування пацієнта без його згоди

Випадки, коли лікарі можуть проводити психіатричний огляд і лікування пацієнта без його згоди, визначаються ст. 11–14 Закону України «Про психіатричну допомогу».

  1. Психіатричний огляд — лише у випадках, якщо лікар має достатньо підстав припустити, що людина хворіє на тяжкий психічний розлад, внаслідок чого вона:
  • вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або
  • неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або
  • завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану в разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Обов’язкова умова такого огляду без згоди пацієнта — письмова заява з відповідною аргументацією.

Із заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

У невідкладних випадках лікар-психіатр може прийняти самостійно і провести психіатричний огляд негайно. Також психіатричний огляд у примусовому порядку лікар-психіатр може проводити за рішенням суду.

  1. Амбулаторна психіатрична допомога може надаватися без усвідомленої письмової згоди особи або без письмової згоди її законного представника в разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану в разі ненадання їй психіатричної допомоги. Також така допомога у примусовому порядку може надаватися за рішенням суду.
  2. Госпіталізація людини до закладу з наданням психіатричної допомоги в примусовому порядку можлива лише у випадках, якщо у людини є тяжкий психічний розлад (вона може бути небезпечною для себе або оточуючих, неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби), а обстеження або лікування людини можливі лише в стаціонарних умовах.

Де закріплено право на медичне втручання без згоди пацієнта

Право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта та/або його законних представників регулюється такими законами і нормативно-правовими актами:

  • Конституція України (ст. 29, ч. 1);
  • Цивільний кодекс України (ст. 284, ч. 5);
  • Кримінальний кодекс України (ст. 92, 96);
  • Цивільний процесуальний кодекс України (глави 10, 11);
  • Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 43, ч. 2);
  • Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя» (ст. 28, ч. 2);
  • Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (ст. 12);
  • Закон України «Про психіатричну допомогу» (ст. 11, 12, 14);
  • Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (ст. 26, ч. 1);
  • Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» (ст. 13, 16).

Источник: https://www.umj.com.ua/article/158665/koli-likar-mozhe-provoditi-vtruchannya-bez-dozvolu-patsiyenta

ПАЦІЄНТИ ТА ЛІКАРІ – ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ

Конституція України гарантує кожному право на охорону здоров’я.

Тобто, кожний громадянин України, так само, як і іноземець або особа без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, мають право на охорону її здоров’я.

Охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом (стаття 283 Цивільного кодексу України).

  • Права кожного на охорону здоров’я визначаються статтею 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи).
  • Ці права включають, зокрема, життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку.
  • Разом з тим, держава вимагає й певні обов’язки від осіб в галузі охорони здоров’я.
  • Так, відповідно до вимог статті 10 Основ громадяни України зобов’язані піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя і здоров’я стані; виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.
  • Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я це право є об’єктивним, і лише при зверненні особи до закладу охорони здоров’я це право стає суб’єктивним і таку особу можна називати пацієнтом.
  • Законодавство України досить часто використовує термін “пацієнт”, хоча й не містить його визначення.
  • Разом з цим, проаналізувавши чинне законодавство України, а також проекти нормативно-правових актів, які зареєстровані у Верховній Раді України можна дійти висновку, що пацієнт – це особа, яка, незалежно від стану здоров’я, звернулася до закладу охорони здоров’я або медичного працівника за наданням медико-санітарної допомоги.
  • Таким чином, при взаємодії між пацієнтом та лікарем (закладом охорони здоров’я) крім загальних прав в сфері охорони здоров’я кожної особи, у пацієнтів виникають специфічні права та обов’язки.
  • Так, найбільш широкий перелік прав пацієнтів визначається Основами. До таких прав належать, зокрема:
  • – право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій;
  • – право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я;
  • – право на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування та право відмовитись від лікування;
  • – право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні;
  • – право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду;
  • – право направлятися для лікування за кордон у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров’я України;
  • – право відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
  • – можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
  • – право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я.
  • При цьому, обов’язки у пацієнтів прямо не визначаються, а випливають з прав лікаря.
  • Так, відповідно до статті 34 Основ лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.
  • Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
  • Таким чином, до обов’язків пацієнтів можна віднести:
  • – обов’язок виконання медичних приписів лікаря;
  • – обов’язок виконання правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я.
  • Вважаю за доцільне проаналізувати найбільш із застосованих прав пацієнтів.
  • Право на вільний вибір лікаря та вибір методів лікування
  • Стаття 38 Основ визначає, що кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
  • Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.
See also:  Кабмін схвалив два законопроекти мінекономрозвитку у сфері захисту прав інтелектуальної власності

Також, згідно з частиною першою статті 34 Основ лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров’я чи його підрозділу. Обов’язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.

Зазначене право є важливим для пацієнта, оскільки надає йому можливість лікуватися у спеціаліста, якого обрав та довіряє цей пацієнт або у такому закладі, який має сучасне та ефективне обладнання, методи діагностики та найбільш кваліфікованих медичних працівників.

Разом з цим, на мою думку це право пацієнта реалізується не повною мірою.

Так, навіть стаття 35 Основ передбачає, що первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики. Тобто, на первинному рівні йде “прив’язка” до місця проживання особи та закріплення за дільничним лікарем.

  1. Разом з цим, необхідно зазначити, що право на вибір лікаря кореспондується ще з одним правом пацієнта, а саме: правом пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників.
  2. У цьому разі пацієнт отримує змогу розвіяти сумніви щодо правильності обраних методів лікування у закладі охорони здоров’я.
  3. Право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я
  4. Право пацієнта на отримання інформації про стан здоров’я регулюється статтею 285 Цивільного кодексу України та статтею 39 Основ.
  5. Так, пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.
  6. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.
  7. Медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.
  8. Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
  9. У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
  10. Право на інформацію про стан свого здоров’я є важливою передумовою для отримання пацієнтом медичної допомоги, оскільки саме від об’єктивно отриманої інформації залежить подальше прийняття пацієнтом рішення щодо лікування.
  11. Таким чином, право на інформацію кореспондується з правом на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування та правом відмовитись від лікування.
  12. Для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна інформована згода пацієнта.
  13. У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

  • Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
  • Інформована згода в контексті чинного законодавства – це усвідомлене пацієнтом рішення щодо методів лікування, прийняте на основі обґрунтованої інформації щодо таких методів, а також їх наслідків, наданої лікарем.
  • Право на таємницю про стан свого здоров’я
  • Згідно зі статтею 286 Цивільного кодексу України та статті 391 Основ фізична особа (пацієнт) має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
  • Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
  • Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.
  • Таємниця про стан здоров’я відноситься до персональних даних (інформація про особу), які охороняються Законом (згідно зі статтею 23 Закону України “Про інформацію”).
  • Таким чином, пацієнт може бути впевнений у конфіденційності не лише діагнозу, але й самого факту звернення до лікаря, що певною мірою є гарантією особи на приватне життя.

Проаналізувавши Основи законодавства України про охорону здоров’я, які визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі, можна дійти висновку, що чинне законодавство містить прогалину в частині чіткого визначення прав пацієнтів при зверненні за медичною допомогою та його обов’язків. Наразі постала необхідність систематизації прав пацієнтів та окреслення їх основних обов’язків Так, Рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 року “Про стан соціально-демографічної ситуації, охорони здоров’я і ринку праці в Україні”, яке введено в дія Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1124, Кабінету Міністрів України, зокрема, доручено протягом 2010 року підготувати та внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про захист прав пацієнтів.

Л. Жуковіна

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Источник: https://www.unian.ua/rights/434471-patsienti-ta-likari-prava-ta-obovyazki.html

Права пацієнта і лікаря в Україні

Олена Бабич медичний юрист, партнер Юридичної компанії “Бабич, Сисоєнко і Партнери”

Правовим аспектам роботи лікаря останнім часом приділяється дедалі більше уваги. З кожним роком зростає рівень правосвідомості та вимогливості пацієнтів, а отже, ця тема стає щодалі актуальнішою і гострішою.

Попри значну кількість нормативно-правових актів у сфері охорони здоров'я, вони не врегульовують належним чином питання сучасної медицини, у тому числі питання взаємовідносин між лікарем і пацієнтом. І не завжди медичному працівникові вдається розібратися з усіма вимогами чинного законодавства задля належного дотримання прав пацієнтів і захисту своїх прав як лікаря.

Права пацієнта

Тема прав пацієнтів завжди жваво обговорюється у засобах масової інформації, особливо коли йдеться про порушення тих чи інших прав споживачів медичних послуг. На розгляді у Верховній Раді України нині знаходяться декілька законопроектів, мета яких – належне закріплення прав пацієнтів.

На сьогодні в українському законодавстві відсутній системний підхід до прав та обов’язків як пацієнтів, так і лікарів, і немає єдиного нормативного акта, який би містив чіткий перелік прав і обов’язків безпосередніх учасників лікувального процесу.

Тому спробуємо проаналізувати положення чинного законодавства щодо прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.

Права пацієнта в Україні регламентовані низкою нормативних актів, Конституцією України, Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року № 435- IV (далі – ЦК) та Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ (далі – Основи).

Відповідно до статей 34, 38 Основ кожен пацієнт, який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій, пацієнт також вправі вимагати заміни лікаря.

Тобто, з одного боку, законодавець надає пацієнту право вільно обирати хто буде надавати йому медичну допомогу. З іншого боку, є певна умова, а саме можливість лікаря запропонувати свої послуги.

Чіткого тлумачення “може запропонувати свої послуги” законодавство не містить, тому можна зробити висновок, що кожен лікар на свій розсуд може визначати таку можливість.

Якщо ж пацієнт бажає заміни лікуючого лікаря, на що він має повне право, то тут має бути дотримано певної процедури. Пацієнт, який не бажає продовжувати лікування у конкретного лікаря, повинен звернутися з відповідною письмовою заявою на ім’я головного лікаря закладу охорони здоров’я.

Заява обов’язково має містити таку інформацію: прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання, суть прохання з обґрунтуванням необхідності заміни лікаря. Заява має бути підписана пацієнтом із зазначенням дати.

Керівник лікувального закладу зобов’язаний відреагувати на таке звернення у терміни, передбачені чинним законодавством, а саме статтею 20 Закону України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР.

Так, звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, – невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Враховуючи особливість такого звернення пацієнта, заміну лікуючого лікаря, залежно від обставин бажано здійснити у термін, що не перевищує 15 днів.

Право пацієнта на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі наознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я, закріплено у статті 39 Основ. Пацієнт має право на отримання всієї інформації щодо стану його здоров’я, у т. ч.

має право знайомитися з медичною документацією та іншими документами, що стосуються його лікування. Тому лікар не має права відмовити пацієнту, зокрема в ознайомленні з медичною картою. Проте, своєю чергою, слід пам’ятати, що законодавство не зобов’язує медичних працівників надавати пацієнтам копії медичної документації, у т. ч. медичної карти.

Тому вирішення питання щодо надання копій пацієнту залишається на розсуд керівника закладу охорони здоров’я.

See also:  У нас опять новый закон: о социальных услугах!

В особливих випадках, коли повна інформація може заподіяти шкоду здоров’ю пацієнта, законодавець надає лікарю право обмежити її. У такому випадку лікар інформує членів родини або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Так само лікар діє, коли пацієнт знаходиться у непритомному стані.

Право пацієнта на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування, а також право відмовитися від лікування передбачені статтею 43 Основ.

Необхідною передумовою будь-якого лікування є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта.

Під інформованістю слід розуміти те, що лікар перед початком лікування надав пацієнту у доступній формі інформацію про стан здоров’я пацієнта, мету проведення запропонованих досліджень, лікувальних заходів, наявність ризику для життя і здоров’я.

Винятком є невідкладні випадки, коли існує реальна загроза життю пацієнта. У таких випадках отримання згоди пацієнта на медичне втручання не потрібне.

Стосовно відмови від лікування, то таке право має тільки пацієнт, що набув цивільної дієздатності.

Цивільна дієздатність настає з повноліттям особи (у 18 років) або раніше, за умови укладення такою особою шлюбу, народження дитини, якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю.

Але такі обставини мають бути підтверджені пацієнтом документально (свідоцтво про укладення шлюбу, свідоцтво про народження дитини тощо).

Право пацієнта на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні, регулюється статтею 286 ЦК та статтями 39-1, 40 Основ.

Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Зокрема лікарська таємниця не зберігається при запитах судово-слідчих органів.

Слід звернути увагу, що сам факт звернення за медичною допомогою є об’єктом лікарської таємниці й не може бути розголошений медичними працівниками.

Адже останнім часом досить часто медичні працівники дають інтерв’ю, в яких вони, окрім факту звернення за медичною допомогою пацієнта, розповідають про стан його здоров’я, прогноз подальшого розвитку захворювання та інші обставини, тим самим, всупереч забороні закону, розголошуючи відомості про пацієнта, що становлять лікарську таємницю.

Право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду, зафіксовано у статті 6 Основ.

У цій статті перелічено осіб, які мають право відвідувати пацієнта під час його перебування у стаціонарі. Медичні працівники не можуть перешкоджати їх допуску до пацієнта.

Слід звернути увагу, що також дозволено допуск інших медичних працівників, у т. ч. лікарів інших лікувальних закладів.

Але такий медичний працівник, допущений до пацієнта, не має права втручатись у лікувальний процес і призначати своє лікування, давати рекомендації лікарям закладу, адже, доки пацієнт знаходиться у стаціонарі закладу охорони здоров’я, тільки його лікуючий лікар, інші медичні працівники закладу та безпосередньо лікувальний заклад несуть відповідальність за стан здоров’я пацієнта.

Обмеження допуску відвідувачів до пацієнта може визначатися правилами внутрішнього розпорядку лікувального закладу або відповідним наказом керівника про режим відвідування пацієнтів стаціонару. Ідеться про визначення проміжку часу, протягом якого можливе відвідування пацієнтів, що перебувають у стаціонарі.

Право пацієнта на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я та право відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди передбачені статтею 6 Основ.

Таким правом на оскарження рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров’я пацієнти, на жаль, дуже часто зловживають. Адже не завжди у діях медичних працівників присутній елемент неправомірності. У багатьох випадках пацієнти виходять не з реальних фактів, а виключно з внутрішніх переконань щодо неправомірності тих чи інших дій медичних працівників.

Безперечним правом пацієнта є право відшкодування заподіяної його здоров’ю шкоди.

Але щоб скористатися таким правом і отримати відшкодування, пацієнтові необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями медичного працівника (у зазначеному випадку вони мають бути неправомірними) та настанням негативних наслідків у пацієнта, заподіянням шкоди його здоров’ю. Право на відшкодування заподіяної здоров’ю пацієнта шкоди у переважній більшості випадків реалізується у судовому провадженні.

Права лікаря

На відміну від пацієнтів, прав у медичних працівників у лікувальному процесі значно менше, і регламентуються вони деякими статтями Основ.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю пацієнта і здоров’ю населення. Таке право закріплене у статті 34 Основ.

Це одне з небагатьох прав лікаря під час надання медичної допомоги пацієнту. Більше того, лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Але щоб реалізувати це право й захистити себе від необґрунтованих скарг пацієнта, лікар, якщо він бажає відмовитись від подальшого лікування пацієнта і має на те законні підстави, повинен дотримати певної процедури.

Необхідною умовою для відмови лікаря від подальшого лікування пацієнта є невиконання пацієнтом приписів лікаря або порушення ним затверджених у лікувальному закладі Правил внутрішнього розпорядку. Факт невиконання приписів має бути зафіксований.

Так, наприклад, якщо пацієнт не приходить на запланований лікарем прийом, факт нез’явлення пацієнта необхідно зафіксувати у вигляді акта або запису до медичної книжки з підписом як мінімум ще двох медичних працівників. Але, призначаючи пацієнтові дату прийому, не зайвим буде зробити запис у медичній карті і взяти від пацієнта відповідний підпис, що він ознайомлений.

Якщо пацієнт стаціонару порушує затверджені у лікувальному закладі Правила внутрішнього розпорядку, це також необхідно зафіксувати шляхом складання акта.

Наявність таких письмових документів, що підтверджують факт невиконання пацієнтом рекомендацій або порушення Правил внутрішнього розпорядку, дає лікарю змогу на законних підставах скористатися своїм правом відмовитись від пацієнта або виписати пацієнта зі стаціонару. Проте, безумовно, усе це можливо виключно за умови, що такі дії не нестимуть загрози здоров’ю та життю пацієнта.

Лікар має право обмежити надання інформації пацієнту про стан здоров’я, коли повна інформація може заподіяти шкоду здоров’ю пацієнта. Це передбачено статтею 39 Основ.

Слід зазначити, що законодавством не встановлено, коли потрібно обмежувати надання пацієнтові інформації, а тому, користуючись таким правом, лікар на власний розсуд має визначити, чи може та чи інша інформація зашкодити здоров’ю пацієнта і чи потрібно її обмежувати.

Підсумовуючи вищенаведене, хочеться зазначити, що, з огляду на сьогоднішню ситуацію правового регулювання прав пацієнта і лікаря, дійсно постає необхідність прийняття окремого закону або медичного кодексу, в якому було б урегульовано питання взаємовідносин усіх суб’єктів медичних правовідносин, у т. ч. чітко окреслено права пацієнтів і лікарів. Але доки такого документа не прийнято, у лікарів немає іншого виходу, аніж працювати в існуючому правовому полі, і, попри істотну різницю в обсязі прав у пацієнта і лікаря, ці права має знати і неухильно їх дотримувати кожен лікар.

Опубліковано: журнал Управління закладом охорони здоров’я, №2/2012

Источник: https://medstrana.com/articles/4069/

Лікар має право: У яких випадках лікар може відмовитись від подальшого ведення пацієнта

У кожного лікаря є право на відмову від подальшого ведення пацієнта. Важливий момент: пацієнт ні за яких обставин не може залишитись без медичної допомоги. Розповідаємо, як це окреслено в законах і як може реалізовуватись на практиці.

Коли лікар може відмовитись від подальшого ведення пацієнта

  • Лікар має право відмовитися від ведення пацієнта, якщо:
  • 1. Пацієнт не виконує медичних приписів і при цьому нічого не загрожує життю пацієнта чи здоров’ю людей, які його оточують
  • Усі порушення мають бути зафіксовані і задокументовані, а задовільний стан здоров’я пацієнта підтверджений.

Наприклад, якщо пацієнт порушує призначений режим, лікар має обов’язково фіксувати у карті, листку непрацездатності, іншій медичній документації вид порушення – несвоєчасна явка на прийом, алкогольне, наркотичне, токсичне сп'яніння під час лікування, вихід на роботу без дозволу лікаря, “втеча” зі стаціонарного лікування тощо. Так, у листку непрацездатності у графі «Відмітки про порушення режиму» зазначається дата порушення і підпис лікаря, а у графі «Примітка» перераховуються види порушень. Обов’язково зробити запис про це у медичній карті амбулаторного чи стаціонарного хворого.

З підтвердженими фактами порушень і відповідною заявою лікар має звернутись до керівника медзакладу.

2. Пацієнт порушує правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я і при цьому нічого не загрожує життю пацієнта чи здоров’ю людей, які його оточують

Так само, як і в попередньому випадку, усі порушення мають бути зафіксовані і задокументовані, а задовільний стан здоров’я пацієнта підтверджений. З підтвердженими фактами порушень і відповідною заявою лікар має звернутись до керівника медзакладу.

Правила внутрішнього розпорядку є локальними актами закладів охорони здоров’я. Їх затверджує головний лікар. Ці правила визначають права та обов’язки пацієнта під час звернення за медичною допомогою та перебування у лікарні. Найчастіше правила включають такі прості речі як заборона куріння у медзакладі, дотримання режиму тиші тощо.

  1. Правила мають бути у вільному доступі – найчастіше їх розміщують на дошках оголошень у медзакладах.
  2. Важливо: лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта, якщо той відмовляється від медичних приписів або порушує встановлений для нього режим.
  3. Крім того, якщо лікар чи медзаклад не може забезпечити відповідне лікування (немає потрібного обладнання, відділення, профіль лікарів не відповідає захворюванню), лікарі мають рекомендувати пацієнту звернутись до медзакладу, де він отримає необхідну медичну допомогу, або направити у такий медзаклад.
See also:  Кабмин одобрил законопроект об отмене паевого взноса для застройщиков

Коли лікар НЕ може відмовити пацієнту у наданні медичної допомоги

Пацієнти, які насправді потребують медичної допомоги, повинні її отримати. У невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю людини, медики можуть і мають надавати таку допомогу без згоди пацієнта чи його законного представника.

Лікар не може відмовити у наданні медичної допомоги пацієнту, якщо знає:

  • що така відмова може призвести до тяжких наслідків для пацієнта (порушення карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або громадськими роботами на строк до 200 годин, або виправними роботами на строк до двох років).
  • що така відмова може призвести до смерті пацієнта чи інших тяжких наслідків (карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого).

Так само карається неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (Кримінальний кодекс України, статті 139, 140).

Коли сімейний лікар, терапевт чи педіатр може відмовити у прийнятті декларації

Источник: https://www.kmu.gov.ua/news/likar-maye-pravo-u-yakih-vipadkah-likar-mozhe-vidmovitis-vid-podalshogo-vedennya-paciyenta

Пацієнт має право: Що треба знати про свободу вибору в охороні здоров’я і згоду на медичне втручання

Право на вільний вибір лікаря було закріплено у законодавстві ще у перші роки незалежності України.

Але насправді вільно – без прив’язки до дільничого лікаря, місця реєстрації (“прописки”) тощо – українці змогли обирати своїх сімейних лікарів, терапевтів чи педіатрів лише з середини минулого року.

Розповідаємо детально, що означає свобода вибору і згода на медичне втручання і яке відношення це має до пацієнт-орієнтованої системи охорони здоров’я.

Свобода вибору в галузі охорони здоров’я: що це означає і як реалізується

Право на свободу вибору в галузі охорони здоров’я означає:

  • право на вільний вибір лікаря;
  • право на заміну лікаря;
  • право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;
  • право на вибір закладу охорони здоров’я;
  • право на лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України.

У квітні минулого року розпочалася національна кампанія з вибору лікаря “Лікар для кожної сім’ї”: українці почали вибирати терапевтів, педіатрів чи сімейних лікарів і підписувати з ними декларації, а гроші “пішли за пацієнтами” у вибрані ними закладами. Це вперше кожен українець насправді вільно і без жодних “але” міг вибрати того фахівця, якому насправді довіряє, і той заклад, у який йому зручно звертатись.

Нові правила зняли всі обмеження, пов’язані з місцем реєстрації чи проживання: обрати свого терапевта, педіатра чи сімейного лікаря можна у будь-якому медичному закладі будь-якого населеного пункту країни. Головне – знайти фахівця, якому ви готові довірити своє здоров’я чи здоров’я своєї дитини.

Водночас лікар, як і пацієнт, теж має права. У цьому випадку – право відмовити пацієнту в підписанні декларації. Наприклад, якщо лікар уже набрав оптимальну кількість пацієнтів.

Декларація, яку ви підписуєте зі своїм сімейним лікарем або терапевтом – безстрокова. Вона діє доти, доки ви не вирішите укласти декларацію з іншим лікарем. Для дитини декларація з педіатром діє до 18 років. Потім потрібно вибрати сімейного лікаря або терапевта.

Якщо вирішили змінити лікаря – немає потреби окремо розривати з ним декларацію. Достатньо підписати декларацію з новим лікарем. Попередня декларація анулюється автоматично.

Темпи підписання декларації випередили найоптимістичніші прогнози: за 1,5 місяці кампанії «Лікар для кожної сім’ї» декларації з лікарями підписали 10% українців, а за 7 місяців – фактично 50%.

Нині вже 25 мільйонів українців мають свого сімейного лікаря, терапевта чи педіатра,  76,6% із них задоволені своїм лікарем, свідчать результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного у жовтні 2018 року.

Минулого року затверджено також Порядок надання первинної медичної допомоги – чіткий перелік  послуг, які надає терапевт, педіатр і сімейний лікар. Для пацієнтів вони є безоплатними.

З середини цього року за направленням свого лікаря можна буде проходити декілька видів рентгенів, УЗД, мамографію, ехокардіографію серця, аналізи та інші діагностичні дослідження в будь-якому медзакладі за вашим вибором, який братиме участь у програмі “Безкоштовна діагностика”.

А з 2020 року зміни розпочнуться на всіх рівнях медичної допомоги, щоби пацієнти могли отримувати якісні послуги, а оплачуватиме їх НСЗУ.

Право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря – це той аспект, у якому накладаються права і обов’язки пацієнта. З одного боку, пацієнт сам приймає рішення, чи проходити профілактичний огляд, чи робити рекомендований лікарем аналіз, чи приймати певний препарат.

З іншого боку, кожен громадянин, згідно з законодавством, має піклуватися про своє здоров’я та здоров’я своїх дітей, проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення, а у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю, отримувати медичну допомогу без своєї згоди чи згоди законного представника.

Пацієнти з захворюваннями, лікування яких наразі неможливе в Україні, направляються на лікування за кордон за державний кошт. Так реалізується право на лікування за кордоном. У 2018 році лікування за кордоном пройшли 278 українців.

Це на 19% більше ніж попереднього року і найбільше за всю історію незалежної України. МОЗ України розробило проект постанови КМУ, що має пришвидшити процедуру відправлення українців на лікування у закордонних клініках. Долучайтеся до громадського обговорення: https://bit.ly/2TggODk. Водночас міністерство докладає зусиль, щоби якомога більше українців могли отримати якісну допомогу у своїй країні.

Про право на згоду на медичне втручання чи відмову від нього

Вас не лікуватимуть без вашої згоди, адже відповідальність за стан здоров’я – це передусім особиста відповідальність.

Ваше законне право – отримувати всю інформацію, яка допоможе активно брати участь у прийнятті рішень щодо вашого здоров’я. Перед кожною процедурою чи лікуванням лікар має пояснити важливі аспекти і можливі варіанти. Проактивною має бути і ваша позиція – не соромтесь задавати питання, уточнювати моменти, які не зрозуміли.

Після розмови з лікарем ви маєте розуміти, яким є стан вашого здоров’я, для чого ви маєте пройти запропоновані лікарем дослідження і лікувальні заходи, як може розвиватись ваше захворювання.

Крім загальної інформації, ви маєте володіти інформацією про медичне втручання: яка його мета, тривалість, наслідки, прогноз і ризик. На ваш запит медпрацівник зобов’язаний надати медичний документ: виписку, епікриз або інші документи.

Також пацієнт має право отримати копії усіх записів про стан свого здоров’я; наприклад, копію історії хвороби.

Кожен пацієнт має право відмовитись від медичного втручання. У такому випадку лікар має пояснити пацієнту наслідки такої відмови. Якщо відмова може мати тяжкі наслідки для здоров’я пацієнта і лікар пояснив це, але пацієнт настоює на своєму, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження. Наприклад, якщо пацієнт відмовляється від госпіталізації, вакцинації або планової операції.

Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Виняток із правил відмови – стани, що загрожують життю. Наприклад, інфаркт, гостра кишкова непрохідність та інші діагнози, що є абсолютними (життєвими) показаннями до оперативного втручання.

Так само не потрібна згода пацієнта у екстремальних ситуаціях: при аваріях, масових отруєннях, епідеміях, в умовах стихійного лиха, радіаційного, бактеріологічного чи хімічного забруднення тощо.

Тобто якщо йдеться про порятунок життя, то медична допомога надається без згоди людини чи її законного представника.

Де закріплено право на свободу вибору в охороні здоров’я і згоду на медичне втручання

Право на свободу вибору в охороні здоров’я закріплено в Європейській хартії прав пацієнтів, у статті 5 якої йдеться, що «кожен має право на свободу вибору між різними медичними процедурами та закладами (фахівцями) на підставі адекватної інформації».

Також це право прописане в Основах законодавства України про охорону здоров’я (ст. 6 (п. «д»), 34 (ч. 2), 36, 38), Цивільному кодексі України (ст. 284 (ч. 2), 633), Законі “Про захист прав споживачів” (ст. 21).

Порядок вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу, та форми декларації про вибір лікаря затверджені Наказом МОЗ України від 19.03.2018 № 503.

Право на згоду на медичне втручання та право на відмову від медичного втручання закріплено в Європейській хартії прав пацієнтів (ст. 4). Також це право закріплене у Конституції України (ст. 28 (ч. 3), 29 (ч. 1), Основах законодавства України про охорону здоров’я (ст. 42, 43, 44), Цивільному кодексі України (ст.284 (ч. 3, 4, 5), 286 (ч. 4), 289).

Якщо ваші права порушують:

  1. зверніть увагу медичного працівника, що ваші права гарантовані Законами України і Конституцією;
  2. якщо не вдалося владнати ситуацію, зверніться до головного лікаря із письмовою заявою/скаргою і попросіть її зареєструвати (в такому разі вам зобов’язані надати відповідь);
  3. якщо не вдалося владнати ситуацію, зверніться у департамент/управління охорони здоров’я у вашій області: http://moz.gov.ua/regionalni-upravlinnja із письмовою заявою/скаргою і попросіть вхідний номер (це допоможе дізнаватися хід розгляду вашого питання);
  4. якщо не вдалося владнати ситуацію, зверніться на гарячу лінію місцевих органів виконавчої влади;
  5. якщо не вдалося владнати ситуацію, зверніться на гарячу лінію Уряду за телефоном 1545.

За інформацією прес-служби МОЗ

Источник: https://www.medcv.gov.ua/archives/20868

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*