Як суди розуміють поняття охоронюваний законом інтерес: детальний аналіз та судові прецеденти

Як суди розуміють поняття охоронюваний законом інтерес: детальний аналіз та судові прецеденти

Сьогодні, мабуть, кожен юрист підтвердить, що знання одних тільки нормативно-правових актів виявляється недостатньо для ведення успішної юридичної практики. Зокрема, фахівець, активно практикує в судах, повинен добре уявляти, як норми права застосовуються служителями Феміди і який результат може мати судовий процес при застосуванні тих чи інших нормативно-правових документів. Як правило, до розуміння і правильного застосування тенденцій в судовій практиці приходять двома шляхами: або методом власних проб і помилок, або методом вивчення та аналізу вже існуючої практики і рішень.

Разом з тим, слід зазначити, що вивчення судової практики є досить копіткою і трудомістким процесом, що займає дуже велику кількість часу, особливо з урахуванням кількості і контексту прийнятих в нашій країні судових рішень. Згідно теоретичним викладенням, їх кількість може досягати до 5 млн. щорічно.

Крім того, багато юристів при підготовці до засідань стикаються не просто з проблемою пошуку судових прецедентів, а з проблемою пошуку прецедентів, які б були найбільш близькі до предмета їх спору.

І хоча в даний час з'явилися нові електронні ресурси, що полегшують задачу з вивчення практики, такі як Єдиний державний реєстр судових рішень, істотна кількість часу і зусиль все ж доведеться витратити на відбір схожих рішень, які найбільш показово відображають суть, перебіг і результат спору.

Даний реєстр може бути цілком прийнятним джерелом для пошуку окремих рішень переважно за стандартними справах.

«Як показують неодноразові опитування, проведені нами серед практикуючих юристів, та й серед теоретиків теж, їм потрібні не стільки мільйонні маси судової практики, просто акумульовані в загальну базу, і не окремі рішення по конкретній справі, скільки аналіз і розуміння тенденцій судової практики», – прокоментувала Ірина Петрушкевич, керівник Департаменту інформаційних ресурсів компанії ЛІГА: ЗАКОН, що випустила в квітні поточного року на ринок ресурс «Судові прецеденти».

За її словами, при створенні даного інструменту ставка зроблена на аналітичну роботу з рішеннями судової гілки влади.

Йдеться про ретельно відібраних і систематизованих добірках матеріалів судової практики з урахуванням історії їх розгляду та оскарження у судових інстанціях усіх рівнів, які формуються шляхом відсікання великої кількості аналогічних і незначних справ з багатомільйонної маси розрізнених матеріалів судової практики всіх органів судової системи, в т. ч . рішень, представлених в Єдиному реєстрі судових рішень. Крім того, база даних ресурсу «Судові прецеденти» постійно поповнюється новими судовими рішеннями.

У нашій країні не існує прецедентного права, можуть заперечити деякі. Так, офіційно не існує.

Але всім практикуючим юристам відомо, що аналогія результату справ, що розглядаються в одному суді або одним суддею, або аналогічних справ в інших судах при їх розгляді або оскарження має місце в більшості випадків і, не знаючи цих життєвих реалій, сподіватися на успіх у суді досить проблематично .

Але, безумовно, робота з такими добірками істотно полегшує можливості аналізу і вироблення прогнозованих позицій судових органів і представників суддівського корпусу при розгляді справ у судах України.

Про те, яке місце судовий прецедент займає в практичній юриспруденції і яке місце йому відведено в правовій системі України де-юре, ми говорили з представниками провідних українських юридичних компаній:

Андрій Астапов, керуючий партнер «AstapovLawyers»:

По-перше, згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди застосовують як джерело права практику Європейського суду з прав людини.

По-друге, судовий прецедент часто використовується в судовій практиці «неформально». Особливо його значення проявляється після внесення значних змін до законодавства.

Як приклад можна привести зміну норм процесуального права, що регулюють порядок визнання та виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражів в Україні (змінилася територіальна підсудність таких справ, а саме: судами, компетентними розглядати клопотання про визнання та виконання іноземних рішень, замість апеляційних стали місцеві суди загальної юрисдикції). У даній ситуації судді, як правило, дотримувалися висновків про наявність у них компетенції, викладених у визначеннях за схожими справах, винесених іншими судами.

Якщо говорити про значення прецедентів в Україні, необхідно торкнутися ще одне важливе питання, який, на мій погляд, має саме безпосереднє відношення до прецедентів.

Нові редакції Цивільного процесуального, Господарського процесуального кодексів України, а також Кодексу адміністративного судочинства України (ст. ст.

355, 11116, 237 відповідно) містять наступне підстава для скасування рішень вищих спеціалізованих судів: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На практиці це означає, що, приймаючи рішення, що суперечить вже існуючого, Вищий спеціалізований суд тим самим створює правову підставу для скасування виноситься ним рішення в майбутньому.

Фактично існування зазначеної вище норми закону дає додаткові підстави для ретельного вивчення практики відповідного вищого спеціалізованого суду при обгрунтуванні позовних вимог чи вибудовуванні стратегії захисту в тій чи іншій справі.

У разі існування рішення Вищого спеціалізованого суду по подібному справі має сенс ознайомитися з викладеної в рішенні позицією і аргументацією суду і дотримуватися її під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанції. У такому випадку при винесенні місцевим або апеляційним судом несприятливого рішення шанси на його скасування будуть досить високі.

Крім того, у разі винесення Вищим спеціалізованим судом рішення, протилежної винесеним ним раніше в схожій правовій ситуації, існує висока ймовірність того, що Верховний Суд скасує оспорюване рішення і відправить справу на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому рішення Вищого спеціалізованого суду є обов'язковим для всіх судів України, і при новому розгляді справи суд першої інстанції зобов'язаний буде дотримуватися висновків ВСУ.

Ілля Костін, старший партнер ЮК «Правовий альянс»:

Давайте говорити прямо: офіційно доктрина прецедентного права у нас не застосовується. Тим часом часто перед початком судового процесу юристи витрачають багато часу на пошук судового прецеденту, тому що розуміють, що наявність позитивного судового прецеденту може істотно полегшити тягар відстоювання своєї правової позиції.

Скільки разів судді запитували у нас про наявність судового прецеденту у справах, в яких правова позиція не є явною, а повинна грунтуватися на дусі закону, верховенство права! Скільки разів ми, юристи, адвокати, які активно практикують у суді, мріяли про те, як було б зручно, якби судове рішення дійсно було одно силі закону і повинно було застосовуватися всіма і на всій території України! Законодавці весь час відчували нас на міцність.

У ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України (зміни, які набрали чинності з 30.07.2010 р.

) передбачено, що рішення Верховного Суду України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, який містить зазначену в рішенні норму, а також для всіх судів України. Аналогічні норми містяться у ст. 2442 Кодексу адміністративного судочинства України та ст. 3607 Цивільного кодексу України.

Однак говорити про офіційне застосуванні доктрини прецедентного права в Україні, особливо в світлі останніх змін процесуального законодавства, на моє глибоке переконання, поки дуже рано.

Вадим Беляневич, кандидат юридичних наук, адвокат, старший радник ЮФ «Василь Кісіль і Партнери»:

Наскільки мені відомо, серед практикуючих адвокатів і суддів далеко не всі підтримують ідею посилення ролі судової практики у правозастосуванні.

В основному побоювання адвокатів зводяться до того, що якість судових актів українських судів залишає бажати кращого, що одного разу допущена судова помилка може стати поганим взірцем для подальших судових справ.

З цим важко не погодитися, однак варто пасивно чекати, коли наше суспільство досягне досить високого рівня правової культури? Думаю, що надання судовим актам Верховного Суду певною мірою нормативності (а разом з ними і судовим актам касаційних судів, які пройшли через процедуру перевірки ВСУ) буде мати значний зворотний вплив на самі суди, спонукатиме суддів виносити і писати якісні судові рішення. Адже будь-яке з них може потрапити у фокус вищих судових інстанцій і значно посилених останнім часом органів непроцесуального контролю над судовою діяльністю.

Внутрішні процедури підготовки справ адвокатами судового департаменту нашої юридичної фірми передбачають підбір і використання судових актів, що містять нормоутворюючі правові позиції. Формування досьє судової практики у судовій справі і подача його до суду з відповідними письмовими поясненнями стали повсякденною нормою і важливою складовою роботи адвокатів фірми по кожній справі.

Звичайно, не є поодинокими випадки, коли суддя відмахується від таких матеріалів, вважаючи, що формально не пов'язаний правовими позиціями вищих судів.

Однак наявність в матеріалах справи такого досьє може стати корисним при перегляді справи в апеляційній і касаційній інстанції, а також при прийнятті рішення про допуск справи до перевірки судового акта касаційного суду Верховним Судом.

Володіння судової практики не завадить і юристам, які займаються підготовкою проектів договорів та інших правових документів, юридичним аналізом, оскільки дає можливість передбачити розвиток правовідносини, якщо воно перейде в стадію конфлікту, дати більш достовірну оцінку ризиків і т. п.

Володимир Губенко, керуючий партнер ЮФ «Губенко та Партнери»:

Не можу не погодитися зі своїми колегами в тому, що судовий прецедент має велике значення в системі права. Однак, на мій погляд, недавніми змінами, внесеними ряд нормативно-правових актів, законодавці створили всі умови, що дозволяють де-факто вважати судовий прецедент одним з джерел права.

Хоч українські суди і не наділені нормотворческими функціями, але Верховний Суд України, відповідно до п. 2 ч. 2 ст.

47 Закону України «Про судоустрій України» № 3018-III, володів правом давати судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.

See also:  Оставление иска без рассмотрения: новшества процессуального законодательства

У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI, яким було скасовано Закон України № 3018-III, передбачено, що тепер повноваження давати такі роз'яснення щодо застосування судами законодавства мають вищі спеціалізовані суди.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону № 2453-VI роз'яснення Пленуму Вищого спеціалізованого суду носять рекомендаційний характер. Попередній Закон № 3018-III не уточнював, чи що роз'яснення є рекомендаційними актами, що породжувало різні погляди на їх правову природу і обов'язковість для судів.

Примітно, що кроки в бік визнання прецеденту як джерело права зроблені законодавцем в раніше згаданому Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з п. 1 ч. 2 ст.

38 зазначеного Закону, Верховний Суд України переглядає справи з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах, у порядку, передбаченому процесуальним законом.

Цим же Законом внесено зміни та доповнення до процесуальних законів, а саме – норма про те, що рішення ВСУ, прийняті за результатами розгляду подібних заяв, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують відповідний нормативно-правовий акт, в тому числі для судів . Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями ВСУ.

Таким чином, можна сказати, що перелік джерел права в Україні тепер розширений і враховує також рішення ВСУ, які за своєю суттю є прецедентами. У таких умовах підвищується роль збірників судових рішень, які і без того є для юристів важливим орієнтиром у виборі правової позиції.

На жаль, Єдиний державний реєстр судових рішень, яким ми користуємося через Інтернет, поки не став повним зібранням судових прецедентів. Найчастіше там відсутні шукані документи.

Так що добре систематизовані збірники судових рішень, на мій погляд, в майбутньому будуть користуватися все більшою популярністю серед юристів.

Підводячи підсумки, можна констатувати, що, не будучи формально джерелом права в Україні, судовий прецедент тим не менш активно використовується поряд з розвитком процесу законодавчого закріплення використання в Україні прецедентного права. Таким чином, можна сміливо говорити про те, що судовий прецедент є важливим елементом правової системи України, а вивчення і аналіз прецедентної бази – невід'ємною частиною повсякденної роботи судових юристів.

Источник: https://juristoff.com/analytics/pravoprimenenie/10777-sudovij-precedent-zakon-peredbachaye-a-praktika-svoyemu-rozporyadzhenni

Право на звернення до суду та право на судовий захист в адміністративному судочинстві

Як суди розуміють поняття охоронюваний законом інтерес: детальний аналіз та судові прецеденти

Особливістю адміністративного процесу є співвідношення статусу громадян, як суб'єктів звернення до суду, та суб'єктів владних повноважень. Згідно з положеннями процесуального законодавства права та повноваження сторін в судовому процесі є однаковими, водночас, відверто кажучи, слід констатувати, що ці два суб‘єкти мають неоднакові можливості.

«Таким чином, окрему увагу слід приділяти тому, наскільки важливим є забезпечення додаткових можливостей для громадян, які звертаються до адміністративних судів за захистом своїх прав від порушень суб‘єктів владних повноважень», – розпочав один із заходів АПУ, присвячених цій темі, юристВадим Галайчук, партнер ТОВ Хілмонт Партнерс.

ІСТОРІЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА НА ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

Як повідомив В. Галайчук, досить тривалий час ВАСУ дотримувався злагодженої та перманентної позиції, згідно з якою право звернення до суду з позовом є можливістю для особи ініціювати судовий процес, і воно не обов‘язково повинно співпадати з правом на судовий захист, яке має громадянин згідно із законодавством.

Водночас, очевидно, що саме по собі право звернення до суду не гарантує, що порушені права особи будуть захищені судом. Поміж іншим, це пов‘язано також і з особливостями суб‘єктного складу осіб, яким можуть належати дані права. Так, виключно особа, яка є суб‘єктом порушених прав, має право на судовий захист, в той час як коло осіб, які мають право звернення до суду, є набагато ширшим.

ВАСУ тривалий час притримувався даної позиції.

Водночас таке тлумачення видавалось дуже широким, і суддями висловлювались припущення, що фактично таке формулювання означає обов’язок суду розглядати усі без винятку позови та приймати за ними рішення.

Таким чином, у зв‘язку з непоодинокими випадками зловживань громадянами своїм правом, це стало причиною для запровадження дискусії з даного питання.

Наприклад, відомим прикладом в адміністративному процесі є справа від 2011 року за заявою громадянина про оскарження Указу Президента України, яким було присвоєно звання Героя України.

Своє право на звернення до суду позивач по цій справі обгрунтовува тим, що він є громадянином України та вважає, що за певним збігом обставин він має право на нагородження згадуваним званням.

Дану заяву було прийнято до розгляду, розглянуто судами трьох інстанцій, в результаті чого Указ Президента було скасовано.

Останніми роками судова практика змінювється, у зв‘язку з чим втрачена її сталість та єдність. Так, у 2017 році Верховний суд України, розглядаючи декілька різних справ в один період, прийняв рішення, якими відмовив громадянам у їх зверненнях до суду.

Внаслідок відслідковування судової практики КАС у складі ВС, слід відзначити подальшу відсутність єдності у рішеннях судів: так, одночасно з обмежувальною позицією суду з приводу права громадянина на судовий захист, зустрічаються також випадки повноцінного розгляду судом справ, де правова аргументація позовних вимог видається досить слабкою та недоведеною.

Водночас, як зазначив В. Галайчук, нічого негативного в тому, що суди змінюють свої позиції, немає. Це є досить обгрунтованим, зважаючи на динаміку розвитку суспільних відносин.

Однак на даний час обгрунтування судів, висловлені у їх рішеннях, є досить обмеженими та не містять детального викладення їхніх позицій, і сааме це є проблемою, яка призводить до розколу позицій під час правозастосування.

ЗАКОННИЙ ІНТЕРЕС ЯК ОБ'ЄКТ СУДОВОГО ЗАХИСТУ

Як повідомив спікер з даного питання адвокат Сергій Кальченко, партнер ТОВ Хілмонт Партнерс, вперше обговорення проблематики вживання даної категорії в адміністративному процесі відбулося ще у 2005 році, коли було прийнято попередню редакцію КАСУ.

Водночас, прийняття змін до КАСУ, які вступили в силу 15.12.2017 року, принесли в питання регулювання та визначення законного інтересу більше ясності. Так, зокрема, наразі в ст.

5 КАСУ вживається поняття «законного інтересу», тоді як раніше було закріплено просто «інтерес», що приносило термінологічні колізії та породжували проблеми в тлумаченні даної категорії.

Однак, далі по тексту КАСУ в чиній редакції продовжують вживатись обидва поняття.

При визначенні обсягу категорії «законного інтересу» адвокат радить керуватись Рішенням Конституційного суду України від 01.12.2004 року («справа про охоронюваний законом інтерес»), де суд визначив складові, визначальні ознаки цього поняття як об’єкту судового захисту.

Вивчення та правильне тлумачення даного поняття має велике значення при встановленні співвідношення понять «право на звернення до суду» та «право на судовий захист», яке, як зазначалось вище, тривалий час правильно розмежовувалось адміністративними судами, в тому числі і ВАСУ. Водночас останнім часом ця практика зміналась, що зумовило зменшення обсягу потенційних позивачів, які мають змогу оскаржити рішення суб’єкта владних повноважень до адміністративного суду.

Позиція спікера полягає у тому, що право на звернення до суду повинно передбачати найбільш широке коло осіб, в той час як не виключено, що деякі з них не зможуть мати право на судовий захист у зв’язку з відсутністю порушеного їхнього права чи законного інтересу.

Показовою з огляду на це є справа ЄСПЛ «Вільхо Ескелінен та інші проти Фінляндії», де суд принципово змінив сферу застосування ст. 6 Конвенції, в результаті чого можливим стало звернення до ЄСПЛ колишніх звільнених державних службовців, зокрема і суддів.

Таким чином, поступово від звужувального тлумачення ЄСПЛ починає застосовувати розширювальний підхід, цим самим збільшуючи коло потенційних позивачів. Водночас українські адміністративні суди, як свідчить судова практика, займають протилежну позицію.

ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ ТА ДОВЕДЕННЯ НАЯВНОСТІ ПОРУШЕНОГО ПРАВА ЗА КАСУ

Логічним продовженням попередньої теми є розгляд питання права на судовий захист у розрізі його правозастосування в адміністративному процесі. Доповідачем в даній темі виступив Сергій Гришко, партнер ЮФ «Redcliffe Partners».

Як зазначив доповідач, базова основа судового захисту в Україні закріплена в ст. 55 Конституції України, де зазначається, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Водночас, якщо звернутись до ст.

5 КАСУ, то слід зазначити, що в процесуальному кодексі згадувана вище конституційна норма конкретизується, шляхом закріплення права особи звернутись до адміністративного суду, виключно якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і внаслідок чого вона може просити суд про їх захист.

Таке відносно незначне за обсягом уточнення щодо можливості звернення до суду виключно у разі необхідності захисту своїх, власних прав викликало на практиці низку колізій та обмежень щодо звернення громадян за судовим захистом в адміністративному процесі.

До того ж, закріплення даного положення створює колізії і на законодавчому рівні.

Так, виходячи з тлумачення цього положення щодо можливості судового захисту виключно власних порушених прав, незрозумілою видається норма ч. 3 ст.

49 КАСУ, де передбачається право НАЗК бути залученим в адміністративний процес як третьої особи на стороні позивача, хоча очевидно, що в даному випадку жодні права НАЗК не є порушеними.

Певне питання викликає формулювання ч. 2 ст. 264 КАСУ, де передбачено право оскаржити нормативно-правовий акт особою, щодо якої його застосовано, а також особами, які є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовуватись акт. Формулювання даної статті вказує на відсутність на даний момент порушеного права цих осіб, однак Кодексом їм надається право звернення до суду.

Таким чином, вбачається неоднозначний підхід законодавця до врегулювання даних правовідносин, коли загальна норма містить обмежувальне імперативне положення, а конкретизуючі норми щодо окремих категорій справ суперечать загальній нормі.

See also:  Чому рішення рад щодо заборони продажу алкоголю є незаконним?

На практиці це призводить до зловживань громадянами своїми правами при зверненні до суду (наприклад, справа №826/5621/17) або двозначного тлумачення та створення колізій у судовій практиці (наприклад, справа №359/6814/17).

Водночас значний обсяг судових справ займають випадки порушення права осіб на звернення до суду у зв’язку з недостатнім обгрунтуванням наявності у них даного права. Здебільшого такі судові рішення є необгрунтованими та містять виключно посилання на загальні норми. Зокрема, можна навести наступні приклади із судової практики КАСУ у складі ВС:

  • – у справі №9901/737/18 суд встановив відсутність у особи, за дисциплінарною скаргою якої КДКП прийнято рішення за результатами дисциплінарного провадження, права на звернення до суду з приводу оскарження рішень КДКП;
  • – у справі №826/7910/17 суд звернув увагу на відсутність у позові обгрунтування права прокурора на звернення до суду в інтересах територіальної громади;
  • – у справі №9901/796/18 суд зазначив, що право на судовий захист не є абсолютним, і при зверненні до суду особа повинна пояснити, які правові наслідки безпосередньо (дане слово не вживається в законодавчій нормі – прим. автора) для неї породжує оскаржуване рішення суб’єкта владних повноважень;

– у справі №9901/441/18 суд зауважує, що індивідуально-правові акти (в даному випадку укази Президента України з питань укрупнення судів) не встановлюють права та обов’язки позивача, а, виходячи з того, що потерпілим від порушення вважається особа, яка безпосередньо (дане слово не вживається в законодавчій нормі – прим. автора) зазнала або з великим ступенем ймовірності зазнає суттєвих негативних наслідків від стверджуваного порушення, провадження у справі слід закрити.

Цікавим при розгляді даного питання є також дослідження міжнародного судового досвіду розгляду подібних публічно-правових спорів. Одним із відомих прикладів є Рішення Високого суду Англії та Вельсу (HCJ) від 03.

11.2016 року у справі про вихід Великобританії зі складу країн ЄС (R (Miller) v Secretary of State for Exiting the European Union). Суть позову полягала у визначенні законної процедури виходу Великобританії з ЄС.

В рішенні суду зазначені наступні положення: «основний зміст цих прав (наприклад, здатність британського громадянина мати право вільного руху, знаходячись в іншій Договірній Державі) не є продуктом Закону про приєднання до ЄС… У високо формальному сенсі це може бути вірно. Але, на наш погляд, цей аргумент не має зв’язку з реальністю…».

  1. Тобто, фактично, незважаючи на наявність формальних причин для відмови у задоволенні позову, суд визнав правомірність прав громадян на звернення до суду з метою захисту їх прав, які можуть бути позбавлені унаслідок виходу з ЄС.
  2. ВИСНОВКИ
  3. Таким чином, із аналізу існуючої на даний момент судової практики адміністративних судів України та у порівнянні їх з правовими позиціями ЄСПЛ чи судів іноземних держав, вбачається існування діаметрально протилежних підходів до тлумачення права на зверенння до суду та права на судовий захист.
  4. Так, в той час, як за кордоном, незважаючи на наявність формальних причин для відмови у розгляді позовів окремих категорій осіб з певних питань, суд застосовує розширювальне тлумачення та відходить від попередньої судової практики, намагаючись збільшити коло потенційних позивачів, чиї права можуть бути захищені в судовому порядку, в Україні адміністративні суди навпаки застосовують звужувальне тлумачення, обмежуючи потенційних позивачів у праві на звернення до суду.

Дана колізія виникає з декількох причин, серед яких і недосконале законодавство, і ототожнення «права на судовий захист» та «права на звернення до суду». Однак встановити істинну причину зміни правових позицій адміністративних судів не вдається можливим, у зв'язку з відсутністю належно обгрунтуваних судових рішень та сформульованих правових позицій з цього питання.

Зозуля Наталія, «Українське право»

Источник: https://www.ukrainepravo.com/scientific-thought/legal_analyst/pravo-na-zvernenya-do-sudu-ta-pravo-na-sudovykh-zakhyst-v-administratyvnomu-sudochynstvii/

Застосування засад справедливості, розумності та добросовісності у судовій практиці

У статті розглянуті особливості застосування засад справедливості, розумності та добросовісності у практиці вітчизняних судів. Крім того, було проаналізовано позиції Верховного Суду України з цього питання.

Ключові слова: засади, справедливість, добросовісність, розумність.

The article describes the features ofprinciples of justice, reasonablenessand conscientiousness application in the judicial practice of the domestic courts. Besides, the positions of the Supreme Court of Ukraine concerning this issue were described.

Keywords: principles, justice, reasonableness, conscientiousness.

Постановка проблеми.

Незважаючи на досить скупе законодавче визначення принципів справедливості, добросовісності та розумності, що, проте, спричинене їхньою морально-етичною сутністю та неможливістю повного формального закріплення, вказані принципи цивільного права відіграють колосальну роль у процесі вирішення конкретних справ судами України та формуванні судової практики загалом. Важливість цих принципів підкріплена і тим, що вказані категорії є одними з визначальних засад цивільно-правового регулювання суспільних відносин і вживаються в багатьох положеннях ЦК України [3]. Все це говорить про те, що судами України такі засади мають бути враховані на найвищому рівні, що включає як посилання на них поряд з іншими нормами права, так і самостійне значення аналізованих принципів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема застосування засад справедливості та добросовісності у практиці вітчизняних судів досліджувалося такими науковцями як Бакалінська О. О., Бурлаков С.

Ю., Демінська А. А., Карпечкін П. Ф., Бойко А. О. та ін. Проте і досі не було зроблене комплексне дослідження цієї проблеми в контексті уніфікації судової практики Верховним Судом України (надалі – ВСУ).

Завдання дослідження полягає у створенні комплексного аналізу практики застосування аналізованих принципів вітчизняними судами всіх інстанцій в контексті позиції Верховного Суду України.

Виклад основного матеріалу. На рівні українського законодавства принципи справедливості, добросовісності та розумності є не лише галузевими принципами цивільного права.

Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України (надалі – КСУ) від 1 грудня 2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), було, зокрема, вирішено, що “охоронюваний законом інтерес”, треба розуміти як простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [1]. Таким чином КСУ, фактично, прирівняв принципи справедливості, добросовісності та розумності до решти загальоноправових принципів. Проте, крім того що законодавець визначає багато різних підходів до застосування аналізованих принципів при створенні певних нормативно-правових актів, цікаві приклади містить і судова практика застосування принципів справедливості, добросовісності та розумності.

Першим аспектом важливості аналізованих принципів для формування судової практики є їх колосальна роль при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди, що зумовлене насамперед імперативними вимогами ЦК України, про які йтиметься в наступному підрозділі.

Для прикладу можна навести рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 червня 2007 р. у цивільній справі № 2-1128/20076.

У вказаному рішенні суд частково задовольняючи позов зазначив, що, враховуючи характер і тривалість порушень права працівника на оплату праці, глибину моральних страждань, з урахуванням вимог розумності і справедливості позивачці належить відшкодувати 300,00 грн. моральної шкоди [8].

Источник: https://naub.oa.edu.ua/2014/zastosuvannya-zasad-spravedlyvosti-rozumnosti-ta-dobrosovisnosti-u-sudovij-praktytsi/

Ratio Decidendi або актуальність запровадження судового прецеденту

Інтерв’ю головного редактора юридичного журналу «Право України» доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України Олександра Святоцького редакції газети «Голос України».

  • — Чому для України сьогодні актуальним є запровадження судового прецеденту?
  • — Тому, що Єдиний державний реєстр судових рішень (створений відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень» 2005 року) не забезпечує єдності судової практики в нашій державі, а відтак не забезпечує прогнозованість судових рішень і стабільність правового регулювання правовідносин у суспільстві і державі.
  • Тому, що запровадження судового прецеденту нерозривно пов’язане із забезпеченням єдності судової практики — однією із основних цінностей правової системи, що передбачає однакове застосування законів у аналогічних справах та за схожих фактичних обставин, а звідси гарантує стабільність правовідносин і впевненість їх учасників у правомірності майбутньої поведінки.
  • Тому, що це правовий засіб, за допомогою якого судова система України буде спроможна гарантувати забезпечення законності і справедливості конституційних прав і свобод окремих осіб, а в цілому — гармонійний розвиток усього суспільства.
  • Тому, що це необхідно для підвищення авторитету судової гілки влади України та відновлення довіри громадян до неї, утвердження в діяльності суддів принципів незалежності та неупередженості.
  • Тому, що судовий прецедент — це європейська правова традиція, цінність та стандарт ефективного захисту прав людини.

— Давайте розберемося з термінами, поняттям та принципами, що вживаються у сфері застосування судового прецеденту. Особливо хотілося б, щоб була звернута увага на термін «Ratio decidendi», який ми застосовуємо у назві інтерв’ю.

— У сфері застосування судового прецеденту вживаються такі терміни, поняття та принципи:

Прецедент (з лат.) — що передує, попередній.

Прецедентне право — це рішення судів, що є джерелами права.

Існує два види прецедентного права:

1) загальне прецедентне право. Це рішення є окремим, незалежним від законодавства джерелом права.
2) прецедентне право, що тлумачить діюче законодавство.

Це рішення є джерелом права, яке вносить доповнення до діючого права (тобто містить додаткову норму права). Відтак вони є похідними від законодавства, яке тлумачать.

Судовий прецедент — це рішення суду, яке містить юридичну норму і є обов’язковим при розв’язанні усіх наступних аналогічних справ.

Це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

See also:  Незаконное блокирование работы сельхоз предприятий,

Прецедент тлумачення — самостійний різновид судового прецеденту. Його особливістю є обов’язковість для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судовими інстанціями.

Структура судового прецеденту:

— Ratio decidendi (з лат. — підстава для вирішення) — це основна частина рішення суду, що є нормою прецедентного права. Міститься в мотивувальній частині і є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну справу.

Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ.

Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законодавство тощо.

— Obiter dictum (з лат. — сказане між іншим) — зауваження суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснення, ілюстрації та мають загальний характер, і тому не має обов’язкової прецедентної цінності для майбутніх справ.

— Принцип stare decisis — це принцип, який зобов’язує суддів дотримуватися раніше прийнятих рішень і становить дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості.

— Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватися правил, встановлених під час розгляду попередньої справи. Цей принцип діє по вертикалі та горизонталі.

— Принцип переконливості означає, що суд може, але не зобов’язаний дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить аргументованою.

— В чому ознаки судового прецеденту, адже саме ознаки визначають його сутність і значення?

— Справді, ознаки визначають сутність і значення судового прецеденту. Вони сформувалися у результаті зближення англо-саксонської та романо-германської правових систем у другій половині ХХ ст. До ознак судового прецеденту належать:

1) визнання прецеденту джерелом права (первинним для англо-саксонського права і вторинним для країн романо-германської правової сім’ї);
2) формування судових прецедентів вищими судовими інстанціями (наприклад, у Великобританії — Палатою лордів та Верховним судом Англії, у США — Верховним судом Сполучених Штатів та Верховними судами штатів, у Німеччині — Федеральним Верховним судом ФРН);
3) загальнообов’язковий характер прецеденту як для нижчих судів, так і для всіх інших державних органів і посадових осіб;
4) відносна зв’язаність вищих судових інстанцій своїми рішеннями;
5) нормативний характер судових прецедентів, що передбачає обов’язкову норму поведінки;
6) писаний характер прецеденту, що передбачає обнародування судових рішень прецедентного характеру в бюлетенях або інших офіційних виданнях;
7) формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства і в цьому значенні — його вторинний характер порівняно із законом (на думку правознавців, по-перше, закони стосовно прецеденту мають вищу юридичну силу, по-друге, вони містять загальні приписи, які потім конкретизуються в судових прецедентах);
8) спрямованість прецедентів не тільки на більш ефективний і кваліфікований розгляд судами конкретних справ, а й на заповнення прогалин та усунення двозначностей у законодавстві;
9) казуїстичність прецеденту, створення його на підставі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків (на думку відомого правознавця С. С. Алексєєва, саме це зумовлює характеристику прецедентного права як «живого» права, тобто системи, «яка виконує основну функцію права — забезпечувати вирішення життєвих ситуацій»);

10) множинність, певна неузгодженість та невпорядкованість прецедентів. Так, судовий прецедент, як правовий засіб, не є ідеальним, має свої певні негативні явища.

Але якщо перефразувати слова відомого англійського політика Вінстона Черчилля стосовно демократії — ця форма правління є найгіршою від усіх інших, але кращої людство ще не придумало.

Так само і стосовно судового прецеденту можна висловитися, що кращого засобу чи інструменту правового регулювання правовідносин у суспільстві і державі людство ще не віднайшло.

  1. — Ви би могли навести приклад країн, особливо романо-германської правової традиції, де застосовується судовий прецедент?
  2. — У країнах англо-саксонської правової традиції (Великобританія, США, Канада та інших) судовий прецедент сотнями років визнається первинним джерелом права, що забезпечу єдність судової практики — однієї з основних цінностей правової системи.

Щодо застосування судового прецеденту в країнах романо-германської правової традиції, то можна навести приклад Німеччини. Так, у 1975 р. парламент ФРН офіційно визнав положення про прецедентний характер судових рішень як основного принципу здійснення правосуддя, внісши зміни у Закон про судоустрій ФРН.

Це стало результатом того, що саме науковці ФРН ініціювали дискусію, у підсумку якої було з’ясовано, що діючий на той час у судовій системі країни засіб правового регулювання — судова практика — є недосконалим порівняно з прецедентним правом, яке дає змогу більш повно та оперативно захистити конституційні права і свободи людини, подолати «позитивізм закону», яким лише частково врегульовуються суспільні правовідносини, або усунути прогалину в законодавстві.

Прецедентне право у Німеччині формується в результаті розгляду Федеральним Верховним судом ФРН конкретної справи і публікується у звітах судових рішень Верховного суду, що підтверджує його прецедентний характер.

Функціонування інституту прецеденту в правовій системі ФРН протягом сорока років дало підстави німецьким вченим стверджувати, що перевагою прецедентного права є більш «відкрите та чесне» обґрунтування судових рішень.

Прецедентний характер рішень Федерального Верховного суду ФРН є ключовим елементом забезпечення цим судом своїх повноважень, передбачених законом і конституцією, гарантування єдності та стабільності вирішення спорів судами усіх ланок. На підставі його рішень, у яких сформульована правова позиція — прецедент, щорічно оновлюються коментарі до відповідних кодексів і розсилаються кожному судді, а також доступні в електронній мережі судів країни будь-якій особі.

Без аналізу і використання досвіду інших країн неможливе успішне проведення судово-правової реформи, яка необхідна не тільки для реалізації євроінтеграційних прагнень України та її вступу до Європейського Союзу, а, насамперед, для захисту конституційних прав і свобод фізичних та юридичних осіб України, що порушуються.

— Чи можемо ми говорити про те, що в українських судах сьогодні застосовується судовий прецедент, адже, як відомо, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» 2006 р. (ст. 17) практика ЄСПЛ офіційно визнана офіційним джерелом права в Україні?

— Справді, ми можемо стверджувати, що в Україні сьогодні застосовується судовий прецедент, або, як його ще називають, квазіпрецедент.

Так, звернемося до практики Конституційного Суду України. За Конституцією України КСУ має виключне право на надання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення КСУ щодо офіційного тлумачення мають обов’язковий характер для всіх фізичних та юридичних осіб, а також органів державної влади та місцевого самоврядування на території України.

Однак КСУ здійснює інтерпретаційну діяльність не тільки у межах спеціальної процедури, а й під час ухвалення рішень про відповідність Конституції України законів та інших визначених законом правових актів.

У мотивувальній частині цих рішень можуть міститися правотлумачні положення, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції України та юридичних актів, конституційність яких перевірялась.

Правотлумачні положення КСУ одержали в літературі назву правових позицій, які мають офіційний, загальнообов’язковий та нормативний характер.

Правові позиції КСУ є не «звичайними» судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення, що становлять зразок інтерпретації відповідних положень законодавства, який є обов’язковим при вирішенні всіх аналогічних справ.

Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визнається джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагаються слідувати практиці вищих судів при розв’язанні аналогічних справ, оскільки інакше їх вироки та рішення можуть бути скасовані в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших правозастосовних органів.

Загалом у країнах, що належать або тяжіють до романо-германської правової системи, судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону, і судовий прецедент офіційно не визнавався формою або джерелом права. Але наприкінці ХХ ст.

за умов зближення англо-саксонської і романо-германської правових систем прецедент перетворюється на вторинне джерело права в останніх, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» (2006 р.) практика ЄСПЛ, тобто його прецедентне право, офіційно визнана джерелом права України.

Прикінцеві роздуми.

Насамкінець я хотів би особливо наголосити на такому.

За 28 років незалежності українська влада так і не спромоглася вибудувати судову систему так, щоб вона була спроможна гарантувати забезпечення законності та справедливості конституційних прав і свобод своїх громадян; утвердити в діяльності суддів принципи незалежності, неупередженості та справедливості. Напрошується запитання — чому?

Тому що у пошуку шляхів проведення реформ є лише два варіанти. Перший — той, який потрібно обрати, і другий — той, який обирають реформатори. Всі 28 років реформування судової влади — це хибний шлях, який, на жаль, і сьогодні триває.

Доти, доки ми всім своїм єством не збагнемо: найсвятіше, що є у Бога на землі — це право людини (Кантівський вислів), що рано чи пізно ми неминуче будемо жити під правом, при верховенстві права людини.

Доти, доки ми не розірвемо пута радянського позитивізму, який приніс мільйонам наших співгромадян непоправне горе і страждання — ми не вийдемо на той шлях, який нам потрібно обрати, яким ідуть європейські та інші цивілізовані народи і держави світу.

Цей шлях — його величність судовий прецедент — європейська правова традиція, цінність та стандарт ефективного захисту прав людини і громадянина.

Источник: http://www.golos.com.ua/article/323313

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*