Закон україни «про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Володимир Зеленський – фото Знай.ua

11 червня, 18:26

До низки гучних рішень Парламенту щодо нових призначень у “крісла” Міністрів та заяви Святослава Вакарчука про складання депутатського мандату, додалося ще одне питання.

Цього тижня президентом Володимиром Зеленським був поданий як невідкладний проект Закону України “Про народовладдя через всеукраїнський референдум”.

Саме з цього приводу 11 червня відбулася пресконференція “Референдум від президента: чого очікувати від законопроекту”, в ході якої експерти відзначили існуючі в документі “за” і “проти”. Подробиці дізнавалися Знай.ua.   

Чи не “відіжмуть” офіційно Крим і частину Донбасу?

Як підкреслюють експерти, востаннє закон про всеукраїнський референдум змінювався ще за часів одіозного Віктора Януковича – у 2012 році в останній день роботи Верховної Ради того скликання.

Тоді були допущені не тільки порушення процедури, а ще й скасовані, відповідно, місцеві референдуми та затверджено абсурдний формат з низкою дискримінаційних положень: він дозволяв приймати чи скасовувати закони та навіть змінювати Конституцію.  

Весь цей час всеукраїнська коаліція громадських організацій боролася за скасування цього закону, чого вдалося досягти у 2018 році – попередній Конституційний Суд України визнав його неконституційним. Проте, нового закону поки ухвалено не було.

“Насправді, референдум може бути як інструментом народовладдя, так і утвердження диктатури – в історії було дуже багато випадків, коли у такий спосіб затверджувалися диктаторські режими.

Все залежить від того, як виписаний закон: який предмет референдуму він допускає, які процедури встановлені щодо ініціювання референдуму, агітації “за” чи “проти”, підрахунку голосів, контролю з боку суспільства тощо.

Я, особисто, не бачу підстав проведення референдуму в Україні у найближчий період, але якісний закон про референдум має бути прийнятий – до того, коли, дійсно, в країні назріє причина для його проведення”, – зазначає голова Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко.

Популярні новини зараз Показати ще

Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Верховна Рада – фото Знай.ua

Питання, що можуть бути винесені на референдум, мають бути загально-національного характеру.

“В статті 4-й написано, що у нас допускається референдум щодо зміни територій – це викликало багато тез, що це може бути освячення анексії Криму чи відрізання непідконтрольної частини Донецької і Луганської областей.

Однак, тут референдум не є самодостатнім процесом прийняття цього рішення, а є кінцевим етапом дуже довгої процедури, яка відповідає міжнародним стандартам: має бути міжнародна угода, ратифікацію про яку має прийняти Парламент і лише після того закон про ратифікацію виноситься на схвалення всеукраїнського референдуму.

Тож це, навпаки, виступає запобіжником”, – відзначає співголова Ради Коаліції Реанімаційний Пакет Реформ Юлія Кириченко. 

У розробленому проекті громадські організації виведені на один рівень з представниками політичних партій – тепер вони можуть бути в числі “прихильників-опонентів” питання, що важливо при формуванні комісії референдуму.

Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Зеленський у Раді, фото Знай.uа

Хто фінансуватиме?

Щодо фінансування агітації, то прописані норми унеможливлюють надання коштів іноземними громадянами та державами – у якості контролюючих органів цього питання призначено Національну агенцію з питань запобігання корупції та Центральну виборчу комісію. Втім, за словами експертів, має бути врахована ще одна сторона фінансового питання.   

“Ми сформували окремий додаток, якого немає у Виборчому Законодавстві: намагалися нівелювати агітацію до набуття статусу ініціативної групи.

Агітація за збір підписів так само має бути максимально прозорою, щоб жодні “треті сторони” не мали можливість в тіньовий спосіб фінансувати навіть збір підписів.

Цей термін буде досить короткий і складатиме всього 60 днів”, – підкреслює голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська.       

Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Референдум – ілюстративний матеріал, Спутник

Організація самого референдуму, згідно наданим змінам, має фінансуватися виключно за державні кошти. А, взявши лише кількість комісій, яка дорівнюватиме близько 30 тисячам, виходить досить кругленька сума.

“Це дуже дороге задоволення – на організацію референдуму знадобиться близько 2 млрд грн. При чому, має бути обґрунтування, що це, дійсно, народна ініціатива загально-національного значення”, – наголошує Ольга Айвазовська.  

Серед запропонованих змін є обмеження кількості питань – згідно з проектом Закону, на референдум може бути винесене лише 1 питання.

Закон встановив кворум для проведення – будь-який референдум вважається тим, що відбувся, якщо прийшло щонайменше 50 % виборців, відповідно до Державного реєстру виборців. Проте, ці аспекти вже викликають чимало критичних коментарів у соціумі.

Тож про подальший розвиток подій читайте на порталі Знай.ua.

Рішення КСУ про референдум: чи не заважає державі народ?

26 квітня 2018 року Конституційний суд України ухвалив рішення №4-р/2018, згідно з яким неконституційним було визнано закон «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 року №5475-VI зі змінами.

Передусім слід зазначити, що з ухвалених цього року чотирьох рішень Конституційного суду це вже друге, яким неконституційність закону в цілому обґрунтовується посиланням на ч. 1 ст. 152 Конституції України («порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності»). Однак пошук таких порушень видається небезспірним.

Приміром, КСУ цілком слушно вказав, що критерієм визнання актів неконституційними може стати порушення саме тих процесуальних вимог їх розгляду, ухвалення або набрання чинності, які встановлені Конституцією України, а не іншими правовими актами (рішення КСУ від 12 липня 2000 року №9-рп/2000).

Названі були й основні процесуальні вимоги щодо ухвалення законів, визначені безпосередньо в Конституції України: ухвалення парламентом рішень виключно на пленарних засіданнях шляхом голосування (ч. 2 ст. 84); здійснення народним депутатом голосування особисто на засіданнях парламенту (ч. 3 ст.

84); ухвалення Верховною Радою законів, постанов та інших актів більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

А далі вже розпочалась самодіяльність суду, зокрема, у вигляді посилання на щойно сформульовану у рішенні №2-р/2018 від 28 лютого 2018 року правову позицію, за якою «реалізація права законодавчої ініціативи передбачає не лише внесення проектів законів, інших актів до парламенту, а й обов’язковий розгляд законодавчих ініціатив відповідних суб’єктів». Положення Основного Закону відважно підміняються їх інтерпретацією, на мій погляд, вельми довільною. Бо імперативні вимоги про обов’язковість розгляду законопроектів або про неодмінність їх розгляду комітетами безпосередньо в тексті Конституції відсутні. Можливо, й тому, що забезпечити обов’язковість розгляду усіх законопроектів фізично неможливо. Достатньо пригадати тисячі (!) законопроектів, внесених суб’єктами законодавчої ініціативи, опрацьованих у Головному науково-експертному управлінні апарату Верховної Ради та профільних парламентських комітетах, які не розглядались, не розглядаються і навряд чи будуть розглядатися парламентом, попри позицію КСУ. Зауважимо — докорінно нову позицію, оскільки у рішенні №3-рп/2002 від 12 лютого 2002 року вже було зазначено, що норма, викладена у ч. 1 ст. 93 Конституції України, «визначає коло суб'єктів законодавчої ініціативи і не стосується проблеми передбачених Конституцією України парламентських процедур».

Цікавою є й практика виявлення судом невідповідності вимогам, встановленим ст. 84 і 91 Конституції України.

У тексті рішення є посилання на низку документів: копію відеозапису пленарного засідання XI сесії Верховної Ради України VI скликання 6 листопада 2012 року; стенограму пленарного засідання 6 листопада 2012 року; засвідчені в установленому порядку копії документів щодо реєстрації присутності народних депутатів перед початком пленарного засідання Верховної Ради та вручення матеріалів до засідання 6 листопада 2012 року; результати поіменного голосування народних депутатів 6 листопада 2012 року за проект закону №6278 про всеукраїнський референдум тощо.

Дослідивши ці матеріали, суд дійшов висновку, що ухвалення закону відбувалося «з порушенням конституційної вимоги щодо особистого голосування народними депутатами України». При цьому з тексту рішення невідомо, скільки ж голосів було подано за законопроект із порушенням зазначеної вимоги.

Буквально сказано, що «частиною народних депутатів України було порушено вимогу щодо особистого голосування».

Тож незрозумілим залишилось головне: чи вплинуло це на дотримання ще однієї конституційної вимоги щодо обов’язковості ухвалення законів більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради? Адже якщо порушення вимоги щодо особистого голосування (навіть здійснене одним депутатом) саме по собі визначати достатньою підставою для визнання закону неконституційним, то тоді можна сміливо відправити на смітник як неконституційні ледь не більшість законів, зокрема й ті, які ухвалюються теперішнім складом Верховної Ради.

Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Ще один важливий момент — визначення міри і межі власної активності суду під час розгляду конкретних справ. Закон «Про Конституційний суд України» (ч. 4 ст. 59) уповноважує суддю-доповідача у справі на здійснення низки необхідних заходів. Водночас, згідно з п. 3 ч. 2 ст.

51 закону про КСУ складовою конституційного подання є «документи і матеріали, на які посилається суб’єкт права на конституційне подання, із зазначенням повного найменування, номера, дати ухвалення, джерела офіційного видання акта».

Себто відсутність відповідних матеріалів може стати (і неодноразово ставала!) підставою для відмови у відкритті конституційного провадження.

Як слушно зазначала суддя КСУ Наталя Шаптала в окремій думці стосовно рішення №2-р/2018 від 28 лютого 2018 року, виникає помітне протиріччя у позиції КСУ, який в одних випадках самостійно збирає докази та досліджує фактичні обставини, а в інших — вимагає цього від суб’єктів права на конституційне подання.

See also:  Законника ігоря петрика позбавили мантії через позапроцесуальні відносини зі стороною

Як неодноразово зазначалося у рішеннях Конституційного суду (наприклад, у рішенні №3-рп/2016 від 8 червня 2016 року), визначення України правовою державою (ст.

1 Конституції), де «визнається і діє принцип верховенства права» (ч. 1 ст. 8), передбачає надання необхідної юридичної визначеності положенням законів.

Але такої визначеності суспільство має очікувати і від Конституційного суду, який не може довільно змінювати свої позиції.

Однак на відміну від розгляду справи щодо конституційності закону «Про засади державної мовної політики», де Конституційний суд зосередився виключно на дослідженні питання про порушення конституційної процедури ухвалення закону, в рішенні №4-р/2018 КСУ звернувся і до вивчення відповідності змісту закону «Про всеукраїнський референдум» Конституції України.

Найбільш суттєві зауваження Конституційного суду до цього закону стосувались тих його положень, які регулювали порядок проведення конституційних референдумів (якими б могли вноситися зміни до чинної Конституції або й ухвалюватися нова Конституція).

Вирішивши, що порядок внесення змін до Основного Закону достатньо повно врегульовано у розділі XIII чинної Конституції, суд постановив, що відповідні положення закону є неконституційними.

Така позиція обґрунтовувалася тим, що законодавець начебто звичайним законом врегулював правовідносини, які є предметом регулювання безпосередньо Конституцією України. При цьому до уваги не було взято декілька обставин.

По-перше, у законі йшлося про регулювання порядку проведення референдуму за народною ініціативою, передбаченого ч. 2 ст. 72 Конституції.

При цьому законодавець припускав, що за предметом цей референдум може бути конституційним. Це ніяк не суперечило положенням Основного Закону, адже вичерпне обмеження предмету референдуму встановлене ст.

74 Конституції — не допускається його проведення «з питань податків, бюджету та амністії».

По-друге, Конституція встановлює: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові…» (ч. 3 ст. 5), а ч.

2 цієї ж статті говорить про здійснення влади народом не тільки опосередковано, але й безпосередньо.

Однак іншої форми безпосереднього здійснення державної влади народом, зокрема в частині визначення і зміни конституційного ладу в Україні, аніж референдум, не існує в природі.

По-третє, розділ XIII Конституції України, який визначає порядок її зміни, більшою мірою слід розглядати у системному зв’язку з положенням Конституції, яке говорить про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні «…не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Саме тому внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України потребує обов’язкового санкціювання народом на всеукраїнському референдумі.

Варто зазначити, що Конституційний суд дуже своєрідно використав рішення №6-рп/2008 від 16 квітня у справі з промовистою назвою «Про прийняття Конституції та законів України на референдумі», висмикнувши цілих піврядка з вельми об’ємного документа для твердження, що «юридичне регулювання порядку здійснення безпосередньої демократії не повинне мати на меті “підміну парламенту референдумом (чи навпаки)”». Якось не поміченим для суддів КСУ виявився абзац з цього рішення дещо іншого змісту: «…Конституційний суд України дійшов висновку, що за змістом статей 5, 72, 74 Конституції України народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через референдум, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони, вносити зміни до чинних законів, скасовувати їх (крім законів з питань податків, бюджету, амністії)».

Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Конституційний суд України у 2008 році вирішив: «В аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення ч. 2 ст. 72 у системному зв'язку зі ст.

5 Конституції України слід розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України». Конституційний суд у 2018 році навіть не спромігся прочитати п. 1 резолютивної частини рішення 2008 року, бо він повністю перекреслює теперішні підходи.

Інша річ, що закон «Про всеукраїнський референдум» 2012 року був не без суттєвих вад.

Зокрема, для того, щоби порядок проведення всеукраїнського конституційного референдуму за народною ініціативою не створював умови для узурпації влади, законодавець мав би визначити, що референдум є дійсним принаймні за участі в ньому не менш як половини (а може — й двох третіх) громадян України, які мають право голосу, а ухвалення рішення потребувало би підтримки щонайменше половини учасників голосування. Контроль за відповідністю винесеного на референдум законопроекту навіть не Конституції, а винятково вимогам її ст. 157 і 158 мав би здійснювати Конституційний суд, а не президент України з Центральною виборчою комісією, як це було за законом.

Однак безглуздо стверджувати, що зміни до Конституції можуть вноситися винятково парламентом, який здійснює установчу владу виключно від імені народу, а народ на це нездатний. Особливо за сучасних умов.

На парламентських виборах 2014 року за наявності у державному реєстрі виборців 36,5 млн осіб, у виборах народних депутатів узяли участь трохи більш як 16 млн.

От це є реальною проблемою народовладдя в Україні, якою б мали опікуватися і судді КСУ, беззастережно стверджуючи про пріоритет парламенту у конституційному механізмі здійснення установчої влади.

Недостатньо зрозумілими є правові наслідки визнання неконституційним в цілому закону «Про всеукраїнський референдум». Адже неконституційним оголошено і положення, викладене у п. 4 р. XIII цього закону: «Визнати з дня офіційного оприлюднення цього закону таким, що втратив чинність, Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”».

Постає питання щодо того, чи є підставою втрати чинності законом 1991 року положення, визнане таким, що не відповідає Конституції України. Схоже, судді КСУ цим аспектом справи не дуже переймалися.

Між тим, ймовірно, є різниця між визнанням неконституційним положення, яке міститься в одному реченні закону (наприклад, рішення КСУ №1-рп/2018 від 27 лютого 2018 року), та закону в цілому.

Проблема не зумовлена тільки ухваленням цього рішення. Дедалі помітнішим є негативне вторгнення судів у сферу правотворчості шляхом визнання неконституційними або протиправними і нечинними нормативно-правових актів різної юридичної сили.

Масштаби судового втручання зумовлюють питання про долю актів-попередників, що регулювали відповідні суспільні відносини і втратили чинність саме відповідно до актів, які, у свою чергу, втратили чинність як неконституційні або протиправні.

Фахівці-правники зрозумілої та обґрунтованої відповіді щодо цього питання не дають, можливо, тому, що немає відповідного масиву напрацювань, адже за радянської доби (вище теоретичних напрацювань якої сучасники поки що не піднялись) потреби в узагальненні подібної практики не було.

А теперішня вітчизняна практика державотворення торує шляхами, визначеними ледь не поспіль політичною доцільністю.

Прикладом своєрідної «нормативної реституції» може бути вельми сміливе рішення Верховної Ради попереднього скликання власною постановою (!) відновити чинність Конституції України в редакції закону №2222-IV від 8 грудня 2004 року, визнаного рішенням Конституційного суду №20-рп/2010 від 30 серпня 2010 року неконституційним. У такий спосіб було дезавуйоване остаточне та обов’язкове до виконання рішення КСУ.

Належну визначеність з цього та подібних питань мав би забезпечити закон «Про закони та інші нормативно-правові акти», щодо необхідності ухвалення якого йдеться вже понад два десятки років, та щось не схоже, що парламенту, та ще й теперішнього скликання, вдасться забезпечити поступ у цьому напрямі.

А між тим є суто практична потреба у з’ясуванні цих питань.

Адже визнаний неконституційним закон «Про всеукраїнський референдум» 2012 року передбачав втрату чинності законом 1991 року зі значно ширшим предметом правового регулювання, унеможлививши проведення місцевих референдумів.

Сьогодні, в умовах активних змін адміністративно-територіального устрою, принаймні небезспірною стає теза про відсутність законодавчо визначеного порядку проведення таких референдумів.

Тож імовірно, суддям Конституційного суду варто більше уваги приділити ще й прогнозуванню наслідків власних рішень. Зрозуміло, що внесені 2 червня 2016 року зміни до Конституції суттєво підсилили самостійність суддів. Зокрема, ч. 3 ст.

149 встановила: «Суддю Конституційного суду України не може бути притягнуто до відповідальності за голосування у зв’язку з ухваленням судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку».

Однак в окремій думці судді КСУ Ігоря Сліденка стосовно рішення №2-р/2017 сформульовано надто цікаву позицію щодо депутатського індемнітету (невідповідальності за голосування), щоб її замовчувати: «Абсолютна відсутність відповідальності народного депутата України від чого? Від присяги? Від обов'язку дотримуватись Конституції та законів України? Від служіння українському народу?»

Можливо, з часом ці цікаві запитання, раз уже їх почали публічно ставити, можуть бути екстрапольовані й на щойно конституйований індемнітет суддів Конституційного суду України.

Адже суспільний сенс мають винятково рішення КСУ, які створюють цілісну, несуперечливу, узгоджену з духом та буквою Основного Закону систему правоположень, а не постають строкатою сумішшю ситуативних, зумовлених збігом низки суб’єктивних чинників позицій.

See also:  Виконання функції державної реєстрації юридичної особи не передбачає перевірки, чи містять установчі документи відомості, передбачені законом, а відповідальність за їх законністю покладається на засновників (справа № 21-3452а15, 08.12.15)

Чому владі не потрібен закон про всеукраїнський референдум

Громади не можуть реалізувати свої права через відсутність закону про місцевий референдум, а зараз немає можливості провести і загальнодержавний

Референдум є способом вирішення актуальних питань державного і місцевого значення. Народ або громада шляхом голосування безпосередньо може реалізовувати свою суверенну владу.

Таким чином, по-перше, відбувається реалізація принципу народного суверенітету, який є засадою конституційного ладу, по-друге, Український народ і територіальна громада в такій спосіб може вирішувати нагальні питання розвитку держави і громади. Наявність конституційного і законодавчого регулювання, а також практики реалізації інституту референдуму, насамперед на місцевому рівні, є ознакою будь-якої демократичної держави і розвиненого громадянського суспільства. 

Що ж ми маємо на сьогодні? Одним із перших законів незалежної України, був Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року.

Відповідно до положень цього закону було проведено два всеукраїнських референдуми та більше двохсот місцевих референдумів.

Зокрема, 1 грудня 1991 року було проведено перший всеукраїнський референдум, який підтвердив Акт проголошення незалежності України. 

У зв’язку із прийняттям у листопаді 2012 році нового закону  «Про всеукраїнський референдум», цей закон втратив свою силу.

Новий закон  «Про всеукраїнський референдум», з одного боку,  встановив можливість проведення лише імперативного референдуму, виключив підставу для проведення консультативних плебісцитів.

З іншого – значно розширив предмет народного волевиявлення, наприклад, визначивши порядок внесення змін до Конституції України шляхом «всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», що суперечить порядку, встановленому статтями 154-159 розділу XIII Конституції України. 

6 квітня 2018 року Конституційний Суд України ухвалив рішення про неконституційність Закону України «Про всеукраїнський референдум» від 12 листопада 2012 року через порушення  процедури його розгляду та ухвалення.

На підставі встановлення нелегітимності  мети цього закону і невідповідності його положень вимогам Конституції України, Конституційний Суд України дійшов до висновку, що зазначений закон повністю суперечить Основному Закону країни. 

Таким чином, після рішення Конституційного Суду України № 4-р/2018 в законодавстві, яке регулює форми безпосередньої демократії в Україні, утворилась ще більша прогалина.

Тобто, діють конституційні норми, які встановлюють можливість проведення всеукраїнських і місцевих референдумів.

Але тепер повністю відсутні законодавчі можливості процесуального характеру, які би встановлювали процедури проведення будь-якого референдуму в Україні. 

Шість років територіальні громади не можуть  реалізувати свій суверенітет повною мірою через відсутність закону про місцевий референдум, з весни 2018 року немає можливості провести і загальнодержавний.  

Водночас є цікава тенденція проведення референдуму на загальнодержавному рівні. Якщо в XIX столітті в середньому налічується 0,74 референдуму за 1 рік, то в першому десятилітті це цифра зростає до 1,9, до середини 50-х рр. – до 8,1, а в 80-х цей показник досяг цифри 16,8 референдумів в рік. У XXI столітті референдум практикується вже в половині держав світу. 

 З початку 20 століття в Європі спостерігалась тенденція до розширення застосування інституту референдуму – починаючи з 1900 і до 1986 року в Європі загалом було проведено 365 загальнонаціональних референдумів. 

У Швейцарії, наприклад, у період з 1848 року було проведено більше 500 загальнонаціональних референдумів, в Італії (у період з 1929 по 1990 рік) – 58 загальнонаціональних референдумів. 

Тому виникає питання. Невже нікому крім народу не потрібен закон про референдум?  

В українському парламенті ще з 2015 року лежить законопроект про всеукраїнський референдум №2145а,  але далі Головного науково-експертного управління та головного комітету він нікуди не пішов. Чому ж немає зацікавленості у народних депутатів щодо просунення цього законопроекту.

Чому Президент України, який за Конституцією України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, не виходить з законодавчою ініціативою щодо необхідності прийняття такого закону? Чому глава держави, маючи можливість внести законопроект на розгляд до Верховної Ради України як невідкладний, він не користується даною можливістю. 

Напередодні виборів ми багато чуємо обіцянок з екранів телевізорів та численних білбордів, які нам пропонують «народну конституцію».

Але така конституція може бути прийнята лише шляхом безпосереднього волевиявлення громадян – через референдум.

Знов постає питання: чому ж ці лідери не ініціюють питання щодо законодавчого урегулювання загальнодержавного референдуму. Чи це чергові балачки та популізм?     

Постає враження, що влада боїться референдуму як вогню. І зрозуміло чому. Можливість його проведення має певніпідводні камені, особливо за даних політичних умов. Пам’ятаючи негативні наслідки проведення нелегітимних референдумів на окупованих територіях України, які при цьому не мали жодної правової підстави, можна дещо побоюватись законодавчого унормування такого плебісциту. 

При цьому слід розуміти, що врегулювання деяких загальнодержавних питань можливо лише шляхом проведення загальнодержавного референдуму. Наприклад, зміна території України та внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України. Отже, поки немає закону про всеукраїнський референдум, ці питання залишаються відкритими. 

За роки незалежності України було проведено всього два загальнодержавних референдумів, останній відбувся 16 квітня 2000 року.

Ми пам’ятаємо результати всеукраїнського референдуму за народною  ініціативою 16 квітня 2000 року, на якому позитивно були вирішені стратегічні питання українського парламентаризму: питання скасування депутатської недоторканності, скорочення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300,  необхідності формування двопалатного парламенту.

Верховна Рада Україна не спромоглася ратифікувати результати цього референдуму, вони не влаштовували тодішній склад українського парламенту, тому вони були проігноровані і переведені в статус «консультативних» питань.  Питання цього всеукраїнського референдуму є актуальними і не вирішеними дотепер. 

Складається враження, що лише за вимогою наших зарубіжних партнерів можливі необхідні кроки компетентних органів державної влади і вищих посадових осіб в цьому напрямі, які будуть сприяти найшвидшому створенню законодавчої бази щодо проведення національного і місцевих референдумів. Але Український народ не втрачає надії  і очікує вирішення цього питання спільними зусиллями Президента України і українського парламенту. Панове, докажіть, що ви за Український народ! 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.

«За і проти» законопроєкту про референдум. Інструмент народовладдя чи спосіб подарувати Росії Крим?

Від «інструменту реалізації домовленостей із Путіним для виведення Росії з-під санкцій за окупацію Криму» – до «досконало виписаного механізму процедури реалізації народовладдя» в Україні.

Такими полярними оцінками рясніє дискусія навколо зареєстрованого у парламенті президентського законопроєкту про референдум.

Радіо Свобода коротко подає зміст законодавчих пропозицій і думки експертів щодо них.

10 червня народні депутати отримали для ознайомлення зареєстрований напередодні у Верховній Раді України проєкт закону «Про народовладдя через всеукраїнський референдум» №3612, поданий президентом як невідкладний. Це одна із передвиборчих обіцянок Володимира Зеленського.

Законопроєкт має 131 статтю і 13 розділів.

Текст документу сягає 157 сторінок

Що пропонує законопроєкт про референдум?

  • Законопроєктом передбачаються такі види всеукраїнського референдуму за предметом:
  • 1) затвердження закону про внесення змін до розділів І, ІІІ, XIII Конституції України (розділи стосуються проведення референдуму);
  • 2) вирішення питання загальнодержавного значення;
  • 3) зміна території України;
  • 4) втрата чинності законом України або окремими його положеннями.
  • Суб’єктами процесу референдуму, які реєструються у Центральній виборчій комісії як прихильники чи опоненти питання, винесеного на Всеукраїнський референдум, можуть бути:
  • політичні партії;
  • громадські організації;

Уперше пропонується запровадження електронних процедур:

  • проведення референдуму;
  • голосування на референдумі;
  • передбачено створення автоматизованої інформаційно-аналітичної системи із забезпечення електронного голосування, що потребуватиме окремих видатків із державного бюджету;
  • питання електронних процедур у процесі всеукраїнського референдуму визначається законом.

Всеукраїнський референдум призначається:

  • президентом щодо затвердження змін до розділу І, ІІІ, XIII «Внесення змін до Конституції України;
  • Верховною Радою щодо зміни території України;
  • за народною ініціативою проголошується указом президента (на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення всеукраїнського референдуму зібрано не менш як у двох третинах адміністративно-територіальних одиниць, зазначених у частині другій статті 133 Конституції України, і не менш як по сто тисяч підписів у кожній із них).

Формулювання питань референдуму:

  • чітке і зрозуміле;
  • таке, що не допускає різних тлумачень;
  • відповідь на питання має бути «так» або «ні».

Обмеження щодо призначення всеукраїнського референдуму

  • не можуть виноситися на референдум питання податків, бюджету та амністії;
  • всеукраїнський референдум не може проводитися у разі запровадження в Україні або в окремих її місцевостях воєнного чи надзвичайного стану.

Контроль щодо відповідності Конституції питання всеукраїнського референдуму здійснює Конституційний суд України.

Критика законопроєкту про референдум

Критичні відгуки на внесення президентом Зеленським у Верховну Раду законопроєкту про референдум здебільшого зводяться до того, що Україна не може проводити референдуми, оскільки:

  • територіальна цілісність країни порушена;
  • незалежність країни під загрозою через тривалу гібридну агресію Росії;
  • на території країни сьомий рік тривають бойові дії;
  • обмеження законодавчої функції парламенту;
  • існування парламентської «президентської монобільшості» нівелює стримуючий фактор Верховної Ради;
  • інформаційна сфера країни – незбалансована і заанганжована;
  • телеканали розділені між олігархами та агентами російського впливу;
  • у країні високий рівень бідності, що робить вразливою для маніпуляцій переважну частину потенційних учасників голосування на референдумі;
  • електронне голосування в умовах кібервійни може стати істотним фактором спотворення результатів волевиявлення;
  • усі ці небезпеки можуть призвести до того, що через всеукраїнський референдум можуть провести ухвалення рішення, наприклад, щодо відмови України від Криму на догоду Росії;
  • референдум у дезорієнтованому і поляризованому українському суспільстві може призвести до встановлення диктатури;
See also:  Опубликован текст законопроекта президента зеленского с изменениями в конституцию по децентрализации: префекты, округа и местные референдумы

Саме референдумами схвалювалася диктатура Гітлера і його закони про чистоту раси

«Референдум далеко не завжди є інструментом демократії. Навпаки, нерідко «воля народу» використовується для руйнування демократії, а іноді і державності. Саме референдумами схвалювалася диктатура Гітлера і його закони про чистоту раси.

Тому в таких демократичних країнах, як, наприклад, США, Німеччина чи Канада загальнодержавні референдуми не дозволяються, лише місцеві», – зазначає народний депутат із фракції «Європейська солідарність» Володимир В'ятрович.

Співкоординатор руху «Простір свободи» Тарас Шамайда (Taras Shamayda): «Якраз зміна території і зміна Конституції – це прямі вимоги Конституції. А от пункти 2 і 4 – справді небезпечні. Пункт 4 – відверто антипарламентський, оскільки стає механізмом скасування законів чи «окремих положень» без парламенту.

Тобто не хоче парламент виконувати забаганку Банкової – організували збирання підписів, олігархічні телеканали промили виборцям мізки і ура-ура (ясно, що самого закону, який скасовуватимуть, 99% виборців не прочитають, і вже тому це відверто маніпулятивна технологія). Це по суті підміна законодавчої функції парламенту».

«Небезпечною «он-лайн» грою з вогнем та бензином із закритими очима», назвав законопроєкт про референдум колишній керівник партії «Голос», народний депутат Святослав Вакарчук.

Ігор Коліушко, член Робочої групи, яка працювала над законопроєктом про референдум, голова правління Центру політико-правових реформ​:

– Референдум – це інструмент демократії, це інструмент народовладдя. Усе залежить від того, як цим інструментом користуватися. Ми прибрали усі ризики, які були у попередньому варіанті закону про референдум, і зараз маємо законопроєкт, який цілком відповідає Конституції України і нарешті прибирає ту каверну, яка була в українському законодавстві.

Українці отримають можливість реалізувати своє конституційне право на участь у референдумі

  1. Якщо законопроєкт ухвалять, то українці отримають можливість реалізувати своє конституційне право на участь у референдумі.
  2. Я не бачу тих небезпек, які озвучують критики законопроєкту, оскільки є Конституційний суд, який не дозволить виносити на референдум антиконституційні питання.
  3. Щодо електронного голосування, то все це має пройти через ЦВК і має бути окремий закон.
  4. Олександр Москалюк, експерт із конституційного права:

– Я вважаю, що ухвалення цього законопроєкту на часі. Та прогалина у законодавстві, яка виникла після рішення Конституційного суду про неконституційність попереднього закону про референдум, давала простір для маніпуляцій різним політичним силам.

Це дуже ґрунтовно підготований, великий за обсягом законопроєкт, який містить чітко і детально прописаний механізм організації і проведення референдуму.

Усе цілком відповідає Конституції України.

Містить чітко і детально прописаний механізм організації і проведення референдуму… А території можна і приєднувати

Коли я чую побоювання щодо прописаного Конституцією пункту про зміну території, то нагадаю, що зміна означає також і приєднання. Такі можливості визначила Конституція, але все залежить від того, як ними користуватися.

  • Референдум – це як ліки, можуть допомогти, а можуть і зашкодити.
  • У Швейцарії із усіляких приводів проводять референдуми – по два чи три на рік, і це нікому не шкодить, а дає людям інструмент впливу на життя країни.
  • Щодо електронного голосування, то я думаю, що його запровадження потребує тривалого часу і відбуватиметься поступово, із збільшенням частки тих, хто голосуватиме он-лайн під час референдуму.
  • Сергій Биков, керівник Інституту публічної політики і консалтингу:

– Нарешті у людей з'явиться інструмент, щоб безпосередньо керувати країною. Закон про референдум реалізує 69-74 статті Конституції, які гарантують людям право на референдум. Це тільки перший із законопроєктів президента в так званому «пакеті народовладдя». Далі –законопроєкт про місцеві референдуми, про електронні петиції і про відкликання депутатів.

  • 9 червня 2020 року президент Володимир Зеленський подав до парламенту законопроєкт №3612 «Про народовладдя через всеукраїнський референдум».
  • 30 квітня 2020 року перший заступник голови Верховної Ради Руслан Стефанчук повідомив, що у Верховній Раді завершили роботу над першим законопроєктом із блоку народовладдя щодо всеукраїнського референдуму.
  • 26 квітня 2018 року ухвалений у 2012 році закон України «Про всеукраїнський референдум» був визнаний Конституційним судом неконституційним (рішення від № 4-р/2018)
  • Конституція України, ухвалена 1996 року, містить норми про всеукраїнський референдум, однак не було закону, який би описував механізм його проведення.
  • У 1991 році всеукраїнський референдум підтвердив Акт проголошення незалежності України.

В україні скасовано неконституційний закон про референдум | центр політико-правових реформ (цппр)

26 квітня 2018 року Конституційний Суд визнав неконституційним Закон «Про всеукраїнський референдум», ухвалений за часів Януковича.

Рішення Конституційного Суду про визнання неконституційним Закону «Про всеукраїнський референдум» зупинило можливість проведення маніпулятивних національних референдумів в Україні.

Таким чином держава поки убезпечена від проведення референдумів, які підміняють волевиявлення народу і легітимізують владні рішення через інститут прямої демократії.

У 2012 році, в останній день роботи Верховної Ради VI скликання, перед черговими парламентськими виборами, депутати протягнули Закон «Про всеукраїнський референдум». Законопроект не мав підтримки в парламенті, довгий час не голосувався, оскільки його постійно критикували, тож закон ніяк не виходило проштовхнути.

Ходили чутки, що цей закон ухвалювався для можливого вступу України в Митний союз чи для будь-якої іншої форми зближення з Росією. При цьому Закон скасував процедуру проведення місцевих референдумів.

У 2014 році Янукович втік, влада змінилася, але Закон «Про всеукраїнський референдум» продовжував діяти. Питання неконституційності закону насамперед підняло громадянське суспільство.

Після цього  1 грудня 2014 року 57 народних депутатів звернулися  до Конституційного Суду з поданням щодо неконституційності положень Закону та процедури його ухвалення.

Закон передбачав можливість ухвалення нової Конституції, що суперечить самій Конституції, до якої можна лише вносити зміни.

Закон не визначав, звідки береться текст нової Конституції, що дозволяло владі підміняти встановлену процедуру внесення змін до Конституції шляхом проведення референдуму, обходом Верховної Ради та винесенням на голосування свого тексту Конституції з подальшою фальсифікацією його результатів.

Структуру закону було вибудовано так, щоб за допомогою такого інструменту як референдум проводити провладні рішення. Референдум за народною ініціативою був повною профанацією, оскільки встановлював нереалістичну без підтримки адміністративного ресурсу процедуру народної ініціативи.

Цей закон піддавався критиці Венеційської комісії ще у 2012 році.

Зокрема, у Висновку № 705/2012 щодо Закону України “Про всеукраїнський референдум”, зазначено, що «Можливість ухвалювати Конституцію на референдумі, скликаному за народною ініціативою, не передбачена чинною Конституцією України» та «Надання дозволу на національний референдум за народної ініціативи щодо нової Конституції чи змін до Конституції… зроблять можливим уникнення вимог кваліфікованої більшості у Верховній Раді. Комісія щиро вірить, що це буде шкідливим для конституційної стабільності та законності в Україні».

Та 26 квітня Конституційний Суд, у Рішенні № 4-р/2018 визнав цей закон неконституційним повністю, як з підстав порушення конституційної процедури його ухвалення, так і з невідповідності змісту цього закону Конституції України.

Але тепер постає проблема з відсутністю законодавства, яка регулює процедуру проведення національного референдуму. Відповідно до Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні, новий закон мав бути ухваленим ще у 2016 році. Ще 23 червня 2015 року було зареєстровано проект закону про всеукраїнський референдум № 2145а.

Він пропонує закріпити на законодавчому рівні положення щодо підготовки та проведення всеукраїнського референдуму відповідно до вимог Конституції, з урахуванням рекомендацій Європейської комісії за демократію через право (Венеціанської комісії) Ради Європи. Оскільки вже пройшло майже три роки з моменту його реєстрації, його необхідно доопрацьовувати.

Це можна зробити, якщо Верховна Рада проголосує за нього у першому читанні.

Можна лише привітати українську громадськість та Конституційний Суд України зі скасуванням Закону «Про всеукраїнський референдум». Саме зараз необхідно сконцентруватися на ухваленні нового закону, який буде демократичним, конституційним та відповідати європейським стандартам.

Спеціально для BlogActiv.eu підготували експерти Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко та Богдан Бондаренко

Попередня новина
1 червня 2020

Наступна новина
2 травня 2018

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*