Еспл: якщо всу виходить за межі повноважень, що передбачені процесуальним законом, це є порушення конвенції!

ЕСПЛ: Якщо ВСУ виходить за межі повноважень, що передбачені процесуальним законом, це є порушення Конвенції! ЕСПЛ: Якщо ВСУ виходить за межі повноважень, що передбачені процесуальним законом, це є порушення Конвенції!

Євген МОРОЗОВ,адвокат, магістр права

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.

1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v.

the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Важливо.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, які б дозволили компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов’язань. Крім того, суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов’язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.

75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р.

, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб’єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 р.

№ 1380/5, дискреційні повноваження — сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативноправовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція — це елемент управлінської діяльності. Вона пов’язана з владними повноваженнями і їх носіями — органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями — вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб’єкта.

Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.

Важливо.

Тобто дискреційні повноваження — це законодавчо встановлена компетенція владних суб’єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб’єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження – це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (суддя Закурін М. К. «Дискреція — дія на власний розсуд. Поняття та прояв», 2009 р.

) Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21.05.2013 р. № 21-87а13.

Згідно з частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Пунктом 8 частини 1 статті 3 КАСУ передбачено, що позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Важливо.

Пунктом 2 частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов’язання відповідача-суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії. Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 162 КАСУ в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов’язання відповідача вчинити певні дії.

Висновок № 1. Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов’язання відповідача прийняти рішення, і це прямо вбачається з пункту 2 частини 4 статті 105 та пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства.

Висновок № 2.

У разі відсутності в суб’єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення та встановлення в судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов’язання судом суб’єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади (25.01.2017 р., Київський адміністративний апеляційний суд, справа № 823/1809/16, ЄДРСРУ № 64260825).

P.S.

Більше того, в своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність із точки зору і статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Посилання ВСУ на рішення ЄСПЛ, які офіційно не перекладені та не оприлюднені, є порушенням Конституції та прав громадян

Посилання ВСУ на рішення ЄСПЛ, які офіційно не перекладені та не оприлюднені, є порушенням Конституції та прав громадян

See also:  Решение кс о декриминализации незаконного обогащения закрывает 70 дел против чиновников, - холодницкий

АРСЕН ВЕНІАМІНОВ, юрист, м.Київ

Досліджуючи питання щодо розмежування юрисдикції та визначення компетенції адміністративних судів, Верховний Суд України раз у раз згадує рішення Європейської комісії з прав людини у справі «Leo Zand v. Austria», прийняте 12 жовтня 1978 року. Крім того, що цей вердикт ухвалено не Європейським судом з прав людини, є й більш принципові недоліки такого правозастосування.

Зручна конструкція

В Єдиному державному реєстрі судових рішень можна знайти 42 постанови ВСУ (37 — у справах адміністративної і 5 — господарської юрисдикції), в яких згадується це рішення комісії.

Так, констатуючи, що адміністративні суди не мають юрисдикції на розгляд конкретного спору, ВСУ, посилаючись на ч.1 ст.

6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та згадане рішенням ЄК, або закрив провадження (28 постанов), або скасував ухвали Вищого адміністративного суду з одночасним направленням справ на новий касаційний розгляд (9).

При цьому у двох із цих справ рішення приймались у складі відразу трьох судових палат (в адміністративних, цивільних і господарських справах).

Наприклад, постановою ВСУ від 14.06.2016 (справа №826/4858/15) рішення судів попередніх інстанцій скасовані, а провадження в адміністративній справі закрито. Ця постанова, як і більшість згаданих, має таку конструкцію.

Насамперед Суд наводить норму ст.6 конвенції про те, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом». Далі цитує рішення у справі «Leo Zand v.

Austria», зазначаючи, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», а й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Після цього висновується: «Не вважається «судом, встановленим законом» орган, який, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції».

Для підсилення своїх аргументів ВСУ додає: «Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі й обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч.1 ст.6 конвенції».

Тобто фактично ВСУ констатує, що в цивільному судочинстві права сторін захищені більше, ніж в адміністративному.

Та чи доречне та правомірне саме застосування ВСУ рішення ЄК у справі «Leo Zand v. Austria»?

Про розмежування — анічичирк

Насамперед привертає увагу те, що рішення ЄК, як і сама ст.6 конвенції, не містять норм права, що регулюють питання розмежування юрисдикції та визначення компетенції адміністративних судів.

Разом з тим зазначена справа стосується спору, в якому роботодавець заявника подав цивільний позов до суду з розгляду трудових спорів м.Зальцбурга про відшкодування збитків.

Суд був створений у післявоєнний період на підставі постанови міністра юстиції, який відповідно до закону «Про суди з розгляду трудових спорів» мав на це повноваження. У той же час в Австрії існували суди, створені на підставі закону.

Заявник скаржився, що його справа не була розглянута «судом, установленим законом» у розумінні п.1 ст.6 конвенції, оскільки він створений постановою міністра.

При вирішення справи комісія зазначила, що вказаний суд Зальцбурга був «установлений законом» відповідно до вимог п.1 ст.6 конвенції, та при цьому наголосила, що завданням і метою положень п.1 ст.

6 є забезпечення того, аби судова влада в демократичному суспільстві не залежала від розсуду органів виконавчої влади, а регулювалася законом, прийнятим парламентом. Проте це не означає, що делеговане законодавство як таке є неприйнятним у справах, які стосуються судової влади. Пункт 1 ст.

6 не вимагає від законодавчого органу врегульовувати кожну деталь у цій сфері шляхом прийняття офіційного акта парламенту, якщо законодавчий орган установить хоча б організаційну структуру судової влади (п.69 рішення ЄК).

Заявник узагалі не згадував питання розмежування юрисдикції, а лише стверджував, що юрисдикція суду повинна визначатися законом, а не рішенням виконавчої влади (п.64 рішення ЄК).

Судова палата у господарських справах ВСУ, на відміну від «адміністративників», посилається на справу «Leo Zand v. Austria» литількише одночасно зі справою «Сокуренко і Стригун проти України». У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.

2006 у зазначеній справі йдеться про земельний спір за участю заявників, розгляд якого завершився тим, що ВСУ залишив у силі постанови суду першої та апеляційної інстанцій, скасувавши постанову Вищого господарського суду. Проте відповідно до вимог ст.

111-18 ГПК (в редакції, яка діяла на той час) таких повноважень ВСУ не мав.

ЄСПЛ констатував порушення п.1 ст.6 конвенції, сказавши, що, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені в ГПК, ВСУ не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні п.1 ст.6 конвенції відносно оскаржуваного провадження.

Згадується й таке: «У рішенні у справі «Leo Zand v. Austria» комісія висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у п.1 ст.6 передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з… питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

У рішенні від 20.07.2006 також ні слова не сказано про розмежування юрисдикції. Наголошується лише на тому, що суд при прийнятті рішень не мав права керуватися тільки власною практикою, як і не мав права приймати рішення, що не передбачені законом, а саме — ст.111-18 ГПК.

Із цього можна зробити висновок, що посилання ВСУ на наведену практику ЄСПЛ та ЄК не можуть уважатись доречними, оскільки норми конвенції не регулюють питання розмежування юрисдикції.

Перекреслена остаточність

Продовжуючи аналіз постанов ВСУ, можна згадати й про рішення Євросуду від 21.10.2010 у справі «Дія 97» проти України» (№19164/04).

У вересні 2002 року підприємство зі 100% іноземного капіталу «Дія-97» звернулося до Господарського суду Автономної Республіки Крим зі скаргою на дії відділу державної виконавчої служби у зв’язку з порушенням останнім порядку проведення торгів щодо реалізації майна. Вимоги мотивувалися тим, що відповідач неправомірно призначив проведення торгів на вихідний день, не провів переоцінки арештованого майна та зняв його з реалізації, а також передав нереалізоване майно ТОВ «Мелена».

Ухвалою Господарського суду АРК від 3.12.2002 скаргу ПІК «Дія-97» залишено без задоволення з тих підстав, що вона підлягає розгляду в суді загальної юрисдикції. Крім того, зазначено, що заява подана поза межами строку, встановленого для оскарження дій ДВС.

13. Право на ефективний засіб захисту прав і свобод, гарантованих Конвенцією (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі)

Стаття 13 Конвенції “Право на ефективний засіб юридичного захисту”

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Зміст поняття «ефективний засіб правового захисту”
Стаття 13 Конвенції гарантує “ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі” кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено.

Хоча це формулювання є цілком зрозумілим правовим поняттям, при витлумаченні статті 13 Комісія і Суд зіткнулись з більшою кількістю проблем, у порівнянні з витлумаченням інших статей Конвенції.

See also:  Висновок щодо відтермінування дня набрання чинності закону «про державне бюро розслідувань»

Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією(Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)).

У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке розяснення:
“Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації.”

У справах Класса та Сільвера йшлось про порушення прав, які захищаються статтею 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи.

У справах Калоджеро Діана проти Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, що знаходились у вязниці, скаржились на те, тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами.

Визнавши порушення статті 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних органів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Халфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робочому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.

У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) заявники, що належали до секти свідків Єгови, скаржились на те, що їхніх дітей було виключено зі школи за відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоч Суд не знайшов порушення статті 9 та статті 2 Протоколу № 2 до Конвенції, він встановив, що скарги про порушення цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення статті 13 і, в результаті, Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення статті 8, але разом з тим визнав факт відсутності у заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.
Стаття 13 вимагає, що засіб правового захисту має бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимогам цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін “засіб” може фактично включати “сукупність заходів”. Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути “обмежене відповідно до ситуації”, зокрема, у цій справі – міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення статті 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлось про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як по відношенню до заявника могла бути порушена стаття 3 в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становило подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.
Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке: “Поняття “ефективний засіб правового захисту” включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування.”
Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили по підтриманню порядку зруйнували декілька будинків, що порушило статтю 8, також спонукало Суд констатувати порушення статті 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997)).

У справі Абдулазіз, Кабалеc і Балкандалі проти Слученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного законодавства та підзаконних актів, до числа яких Європейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були дійсно застосовані властями правильно, заявники не мали “ефективного засобу” за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у статті 8 (сімейне життя) та статті 14 (заборона дискримінації).

Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції
На додаток до статті 13, два інші положення Конвенції також вимагають від держав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: пункт 4 статті 5 (habeas corpus) і пункт 1 статті 6 ( справедливий судовий розгляд).

Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд, як правило, визнає такий рівень захисту більш надійним, ніж той, який пропонується у статті 13.

В результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді статті 5 або статті 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що немає необхідності розглядати також питання про ефективні засоби правового захисту ( Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (стаття 13 перекривалась пунктом 4 статті 5) та Ейрі проти Ірландії (1979) (стаття 13 перекривалась пунктом 1 статті 6)). Однак слід відзначити, що стаття 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, в яких йдеться про брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які за Конвенцією не визначаютиься ні як кримінальні, ні як цивільні.

Справа «Зінченко проти України» (Заява № 63763/11)

Заявник стверджував, що у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції на умови його тримання під вартою та неналежну медичну допомогу в Одеському СІЗО, як цього вимагає стаття 13 Конвенції.

Уряд посилався на свої аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, стисло викладені у пункті 51, та стверджував, що заявник мав подати скаргу до прокуратури. Заявник наполягав на тому, що цей засіб юридичного захисту був неефективним та наразив би його на ризик застосування до нього санкцій.

Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Посилаючись на свою попередню практику (див.

, серед багатьох інших джерел, вищенавадені рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 113-116, та «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukriane), пп.

See also:  Законопроект о социальной помощи: деньги от государства заставят отрабатывать

91-92) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів того, що заявник мав практичну можливість отримати ефективні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засоби, які б попередили порушення чи припинили б їх, або могли надати заявнику будь-яке інше належне відшкодування.

Тому Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника на матеріальні умови його тримання у Одеському СІЗО, зокрема брак особистого простору.

Див. також справу «Кабулов проти України»  3. Право на життя та позитивні зобов’язання держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Рішення ЄСПЛ як підстава для перегляду конкретної справи ВСУ: відновлення порушеного права чи формальність? | Рада адвокатів Київської області

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) як частина національного законодавства беззаперечно займає в Україні передові позиції серед міжнародних договорів, що ратифіковані нашою державою.

Перш за все, це зумовлено широким розповсюдженням серед українців інформації про Європейський суд з прав людини (далі-Суд) як суд справедливості та реального захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб, застосуванням положень Конвенції та практики Суду при обґрунтуванні своїх прав у національних органах державної влади тощо.

Разом з тим, існує чимало питань щодо формальних підстав для звернення до Суду, правильності тлумачення висновків Європейського суду з прав людини під час перегляду рішень національних судів Верховним Судом України та взагалі застосування представниками судової влади положень Конвенції та прецедентної практики Суду.

Якщо говорити про таке, на перший погляд, банальне питання як формальні підстави для звернення до Суду, слід зауважити, що часто пересічні громадяни з метою спонукання державних службовців до вчинення тих чи інших дій апелюють зверненням до Європейського суду з прав людини. До того жінколи це має більше декларативний характер. Адже, як відомо, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно дотриматися певних формальних умов, а саме:

  • – необхідно обґрунтувати порушення прав заявника, передбачених Конвенцією чи Протоколами до неї;
  • – заява має бути спрямована проти Держави, що ратифікувала Конвенцію;
  • – необхідно вичерпати всі національні засоби правового захисту;
  • – направити заяву необхідно впродовж шести місяців з дня винесення остаточного рішення.

Окрім того, правознавці вже неодноразово звертали увагу на питання, яке рішення слід вважати остаточним (рішення Верховного Суду України чи рішення Вищого спеціалізованого суду); що розуміти під вичерпанням національних засобів правового захисту з метою визначення «остаточного рішення» та, відповідно, розрахунку початку перебігу шестимісячного терміну? Адже, до 2012 р. усі чітко розуміли, що Верховний Суд України був тією остаточною інстанцією, після отримання рішення якої вже можна було звертатися до Європейського суду, відповідно, відлік шестимісячного строку починався з моменту прийняття рішення Верховним Судом України. Це підтверджувалося, серед іншого, практикою Європейського суду у справах проти України, а саме: ухвалами щодо прийнятності справ «Воробйова проти України», «Голуб проти України», «Приставська проти України» та інші.

У згаданих вище ухвалах Європейський суд зазначав, що «касаційне оскарження до Верховного Суду України можна вважати ефективним засобом правового захисту порушеного права, а тому рішення цієї інстанції є початком відліку строку звернення до Європейського суду». Виняток складали адміністративні справи, стосовно яких Європейський суд зазначив, що Виший адміністративний суд України є остаточною інстанцією і немає потреби звертатися до Верховного Суду України з метою вичерпання національних засобів захисту.

Враховуючи, що на сьогодні Верховний Суд України вже не є касаційною (остаточною) інстанцією, а здійснює лише перегляд судових рішень у випадках, встановлених процесуальним законодавством України, можна говорити про те, що вже після отримання рішення Вищого спеціалізованого суду Україна є всі підстави для звернення до Європейського суду з прав людини паралельно зі зверненням до Верховного Суду України, якщо існують на це правові підстави. Отже, у випадку, коли єдиним дієвим способом відновлення порушеного права залишається звернення до Європейського суду з прав людини, перш за все, необхідно чітко розуміти процедуру звернення до Європейського суду та дотримуватися всіх формальних умов для такого звернення.

Окремої уваги заслуговує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень у зв’язку з прийняттям Європейським судом з прав людини рішення у цій справі. Дійсно цікаво, який відсоток заяв переглядається Верховним Судом України саме на такій підставі та чи враховуються висновки Суду під час перегляду судових рішень Верховним Судом України?

Одним із яскравих прикладів є справа «Бочан проти України (№2)», рішення від 5.02.2015. Так, у зазначеній справі Європейський суд з прав людини констатував порушення правзаявниці, що передбачені положеннями Конвенції. З огляду на рішення Суду, заявниця звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень за винятковими обставинами (у 2008 р.).

У свою чергу, Верховний Суд України не задовольнив заяву Бочан та, відповідно, не врахував висновки Європейського суду з прав людини у її справі, а саме висновку щодо оцінки національними судами доказів у справі. На думку Бочан, це становило нове порушення п.1 ст.6 Конвенції та ст.

1 Протоколу 1 до Конвенції, у зв’язку з чим вона знову звернулася до Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини, розглянувши заяву Бочан, знову констатував порушення прав заявниці та зазначив: «У своїй ухвалі Верховний Суд України грубо викривив висновки рішення Суду. Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що Суд встановив, що рішення національних судів у справі заявниці були законними та обґрунтованими.

і що їй було присуджено відшкодування у зв’язку з порушенням гарантії щодо «розумного строку», а ці твердження є некоректними.Суд зауважує, що обґрунтування Верховного Суду України становило не просто інше розуміння правового документу.

Суд вважає, що обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 р. у першій справі «Бочан проти України» (Bochan v.

Ukraine) призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі. У зв’язку з цим слід зазначити, що у своєму рішенні 2007 р.

Суд встановив, що, зважаючи на обставини, за яких Верховний Суд України передавав справу заявниці до нижчестоящих судів, сумніви заявниці щодо безсторонності суддів, які розглядали справу, включаючи суддів Верховного Суду України, були об’єктивно обґрунтованими».

Отже, квазітлумачення висновків Суду під час перегляду справи Верховним Судом України може призвести до констатування повторного порушення положень Конвенції.

Відтак, передбачений процесуальним законодавством України механізм перегляду Верховним Судом України рішень національних судів (з огляду на прийняття Судом рішення у цій справі) має бути ефективним, а не лише закріпленим у відповідному процесуальному кодексі, що, у свою чергу, матиме важливе значення у питанні зміцнення довіри українців до національних судів.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*