Не суперечить законодавству стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування грошима в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором; неустойка стягується в національній валюті (справа № 754/12040/15-ц, 04.10.17)

У житті зустрічаються різні ситуації, і ми не знаємо, коли в нашій кишені настане фінансова стабільність. Припустимо, що вже кілька років ми не в змозі оплачувати заборгованість за кредитом , а нас продовжують регулярно турбувати різні різновиди вимагачів. Ось тут і постає питання позовної давності по кредиту.

Законодавцем введено поняття позовної давності по кредиту, щоб визначити терміни, в які банк може заявити про порушення його прав і зажадати виконання зобов’язань. При цьому загальний строк позовної давності по кредиту обмежений трьома роками. Існують ще й спеціальні терміни, але кредитних договорів вони, як правило, не стосуються.

Що ж виходить, перестали платити по кредиту, минуло три роки і все, відчепіться від нас. Ваш час вийшло. Не зовсім так. Для цього необхідна наявність ще деяких факторів.

Перше питання, яке хвилює всіх в даній ситуації, це момент з якого власне і необхідно відраховувати ці три роки. Чому то прийнято вважати, що Не суперечить законодавству стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування грошима в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором; неустойка стягується в національній валюті (справа № 754/12040/15-ц, 04.10.17)термін цей починається з моменту закінчення кредитного договору. Однак, якщо в кредитному договорі прописано право банку достроково витребувати всю суму заборгованості, у випадку невиконання позичальником своїх обов’язків, правильніше починати отсчітиваніе строку позовної давності за кредитом з часу, коли кредитор власне дізнався про припинення платежів і мав можливість скористатися цим правом.

Відраховуємо з цього моменту три роки і все, ніхто нікому не винен. Але це в ідеальному випадку, коли за ці три роки Ви не вчинили жодних дій по продовженню Ваших договірних відносин з банком і сам банк не зробив ніяких намірів щодо стягнення з Вас заборгованості.

Таке, на жаль, буває тільки в казках, тому повертаємося до дійсності. А в реальності відбувається наступне. Банк, наприклад, подає на Вас до суду або передає заборгованість колекторському агентству і строк позовної давності за кредитом починає відраховуватися заново.

Це все застосовно до всіх етапів стягнення заборгованості, включаючи роботу судового пристава. Не подав банк виконавчий лист в підрозділ приставів протягом трьох років, значить не потрібно йому. А якщо потрібно, то буде пред’являти один раз в три роки і строк позовної давності по кредиту не закінчиться ніколи.

Тому запам’ятайте, що офіційно не платити по кредиту через строку позовної давності Ви можете при дотриманні трьох умов:

  • Протягом трьох років Ви не вживаєте спроб вирішити питання із заборгованістю перед банком;
  • Банк протягом трьох років не робить спроб стягнути з Вас необхідну суму;
  • Банк після закінчення трьох років подав на Вас до суду для стягнення заборгованості, а Ви заявили клопотання про застосування наслідків закінчення строків позовної давності по кредиту. Суд самостійно не буде відраховувати терміни, і може прийняти їх до уваги лише за заявою клопотання однієї зі сторін.

Як бачимо, умови практично не здійсненні, але не слід зневірятися. У нас в руках є багато інших інструментів для боротьби з кредиторами. Та й більшість банківських працівників та колекторів набагато менш грамотні, ніж ми з Вами. І в багатьох ситуаціях правильніше буде не ховатися, а навпаки йти в атаку.

У нашому виданні ми постараємося обговорити всі можливі варіанти розвитку подій в питаннях проблемних кредитів. Залишайтеся з нами.

Источник: http://groshi-v-kredit.org.ua/pozovna-davnist-za-kredytom.html

Кредит в іноземній валюті. Податки & бухоблік, № 80, Жовтень, 2016

Особливості отримання валютного кредиту

Почнемо з того, що українське підприємство може отримати кредит в іноземній валюті як від резидента, так і від нерезидента. Залежно від цього процедури його отримання будуть абсолютно різними.

Якщо валютний кредит отримано від резидента, процедура його отримання відповідатиме порядку отримання гривневого кредиту (див. с. 14). До речі, індивідуальна ліцензія для надання кредитів в іноземній валюті українським банкам не потрібна.

Вони здійснюють свою діяльність на підставі банківської та генеральної ліцензій на здійснення валютних операцій або письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями. І на сьогодні цих документів вистачає.

Усе тому, що строки та суми кредитів в інвалюті як критерії їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування законодавством України не встановлені. А отже, п.п. «в» п. 4 ст.

5 Декрету № 15-93, що вимагає наявність індивідуальної ліцензії на операції з видачі іноземних кредитів у сумах і на строки, які перевищують установлені законодавством межі, фактично не діє (п. 5 постанови № 5).

Якщо ж кредитор — нерезидент, при отриманні кредиту потрібно врахувати чимало нюансів. По-перше, такий кредит резидент-позичальник може залучити тільки через уповноважений банк, який обслуговуватиме операції за договором (п. 1.2 гл. 1 розд.

I Положення № 270). По-друге, такий кредит ще до фактичного отримання потрібно зареєструвати в Нацбанку (п. 1.7 гл. 1 розд. I Положення № 270). Для цього суб’єкт господарювання подає уповноваженому банку (п. 2.1 гл. 2 розд.

I Положення № 270):

1) повідомлення про договір за формою згідно з додатком 1 до Положення № 270;

2) оригінал/копію договору.

Якщо поданий пакет документів відповідає вимогам законодавства, банк не пізніше 7 робочих днів, що настають за днем його подання, передає інформацію до Нацбанку.

А той також протягом 7 робочих днів видає позичальнику повідомлення з відміткою про реєстрацію, що є реєстраційним свідоцтвом до договору.

Проте якщо уповноважений банк установив наявність індикаторів ризикової фінансової операції, установлених у додатку 2 до Положення № 369, і сума кредиту перевищує 500000 дол.

США (або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті), дата отримання реєстраційного свідоцтва може «відсунутися» ще до 30 календарних днів. Оскільки в цьому випадку до початку процедури реєстрації пакет документів підлягає розгляду та аналізу Нацбанком (п. 2.6 гл. 2 розд. I Положення № 270). Урахуйте: на сьогодні плата за реєстрацію договору в Нацбанку не передбачена (див. Тарифи № 333).

Не вимагають реєстрації в Нацбанку договори про отримання комерційних кредитів, а також кредитів, що залучаються державою або під державні гарантії

Про це зазначено в п. 1.10 гл. 1 розд. I Положення № 270.

Відсутність реєстрації кредиту призводить до накладення штрафу в розмірі 1 % суми отриманого кредиту, перерахованого за обмінним курсом НБУ на день його отримання, та зобов’язання зареєструвати договір (п. 2 Указу № 734). Крім того, обслуговувати кредитні операції без реєстраційного свідоцтва обслуговуючий банк не буде (п. 1 Указу № 734).

Урахуйте також:

щодо валютних кредитів, отриманих від нерезидентів, діє обмеження розміру процентів

Так, згідно з п. 1.11 гл. 1 розд. I Положення № 270 розмір виплат за встановленою процентною ставкою з урахуванням комісій, неустойки та інших платежів, у тому числі санкцій за неналежне виконання умов договору, не повинен перевищувати розмір виплат, розрахований виходячи з максимальної процентної ставки, встановленої в постанові № 363.

Не поширюється зазначена вимога тільки на договори, укладені з міжнародними фінорганізаціями, членом яких є Україна, а також на договори з міжнародними фінорганізаціями, щодо яких Україна зобов’язалася забезпечувати правовий режим, який надається іншим міжнародним фінорганізаціям або резидентам (п. 1.18 гл. 1 розд. I Положення № 270).

До речі, уже зазначений нами п.п. «в» п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93 вимагає наявність індивідуальної ліцензії як на операції з видачі іноземних кредитів, строки та суми яких перевищують установлені законодавством межі, так і на операції з їх отримання.

Але оскільки такі межі не встановлено, виконувати цю вимогу позичальнику теж не потрібно. Проте в деяких випадках без ліцензії йому не обійтися. Так, згідно з п.п. «д» п. 4 ст.

5 Декрету № 15-93 індивідуальна ліцензія має бути отримана в разі розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України. Тому запам’ятайте:

якщо договором з нерезидентом передбачено отримання кредиту на рахунок за межами України та/або погашення заборгованості відбуватиметься з такого рахунка, то резидент-позичальник повинен отримати індивідуальну ліцензію на розміщення валютних цінностей на рахунках за межами України

Підтверджує це й п. 1.2 гл. 1 розд. I Положення № 270.

Порядок отримання такої ліцензії регламентовано Положенням № 485 (ср. 025069200). Зверніть увагу: дата видачі ліцензії має передувати даті розміщення валютних цінностей на закордонному рахунку (п. 1.9 Положення № 485).

За операції з «неліцензійним» закордонним рахунком позичальнику загрожує штраф у сумі, еквівалентній сумі використаних в операціях валютних цінностей, перерахованій за обмінним курсом НБУ на день їх здійснення (п. 2 ст. 16 Декрету № 15-93).

Бухгалтерський облік валютного кредиту

Незалежно від того, в якій валюті отримано кредит, за своєю суттю він є зобов’язанням. А проценти, сплачені за кредитним договором, — фінансовими витратами. Тому правила відображення «гривневих» і «валютних» кредитів багато в чому збігаються. Із загальними «бухобліково-кредитними» правилами ви можете ознайомитися у статті на с. 13. Наразі ж ми зупинимося тільки на валютних особливостях.

  • Для обліку «валютних» кредитів Інструкцією № 291 передбачено окремі субрахунки. Так, довгострокові валютні кредитні зобов’язання обліковують на субрахунках:
  • — 502 «Довгострокові кредити банків в іноземній валюті»;
  • — 504 «Відстрочені довгострокові кредити банків в іноземній валюті».
  • А короткострокові — на субрахунках:
  • — 602 «Короткострокові кредити банків в іноземній валюті»;
  • — 604 «Відстрочені короткострокові кредити банків в іноземній валюті».
  • Частина «інвалютних» довгострокових кредитів, що підлягають погашенню протягом 12 місяців з дати балансу / операційного циклу підприємства, обліковують у складі короткострокової заборгованості на субрахунку 612 «Поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями в іноземній валюті».

Суму кредиту, отриманого в іноземній валюті, а також проценти (та інші витрати), нараховані за кредитним договором, перераховують у валюту звітності із застосуванням офіційного курсу НБУ на дату здійснення операції ( п. 5 П(С)БО 21). Крім того, урахуйте:

заборгованість перед банком (як у сумі кредиту, так і в сумі процентів) формує монетарну статтю балансу

А тому підлягає перерахунку на дату здійснення операції (у межах суми такої операції або за всією статтею — згідно з обліковою політикою), а також на дату балансу ( п. 8 П(С)БО 21). Дохід від курсових різниць відображається на субрахунку 714 «Дохід від операційної курсової різниці», а витрати — на субрахунку 945 «Втрати від операційної курсової різниці».

Податкові наслідки

Виплачуючи нерезиденту проценти за користування кредитом, резидент повинен утримати з такого «нерезидентського» доходу податок за ставкою 15 % ( п.п. «а» п.п. 140.4.1, п.п. 140.4.2 ПКУ). Не утримувати його можна тільки з нерезидентів тих країн, з якими Україна уклала договори про усунення подвійного оподаткування (їх перелік див.

у листі ДФСУ від 28.01.2016 р. № 2815/7/99-99-12-01-03-17). І тільки в тому випадку, якщо нерезидент надасть довідку (або її нотаріально засвідчену копію), яка підтверджує, що він є резидентом тієї країни, з якою укладено такий міжнародний договір, а також інші документи, передбачені цим договором ( п. 103.4 ПКУ).

Урахуйте:

довідка має бути належним чином легалізована та переведена відповідно до законодавства України ( п. 103.5 ПКУ)

До речі, стандартну процедуру консульської легалізації проходити потрібно далеко не завжди. Наприклад, довідку, складену на території країн — учасниць Конвенції, що скасовує вимогу про легалізацію іноземних офіційних документів від 05.10.61 р., і засвідчену штампом апостиль, додатково легалізовувати не потрібно.

А довідки з країн, з якими укладено міжнародні договори про правову допомогу, згідно з положеннями яких офіційні документи іноземних країн — партнерів приймаються без жодного підтвердження, узагалі не вимагають ані легалізації, ані апостилю. Підтверджують це й податківці (див. БЗ 102.18).

Переклад довідки має бути засвідчений нотаріусом (якщо він знає обидві мови) або перекладачем, достовірність підпису якого теж засвідчує нотаріус (БЗ 102.18).

Зверніть увагу: податківці наполягають на тому, що податок з доходів нерезидентів повинні утримувати у тому числі і єдиноподатники (див. лист ДФСУ від 07.04.2016 р. № 7782/6/99-99-19-02-02-15

Источник: https://i.Factor.ua/ukr/journals/nibu/2016/october/issue-80/article-22176.html

ТЕМА: 20.05.2015 Про стягнення заборгованості. «ПриватБанк»

  • Ухвала
  • іменем україни
  • 20 травня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах
  • Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О.,

суддів: Дем’яносова М.В., Коротуна В.М.,

Парінової І.К., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк», ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2012 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідно до кредитного договору № DN80АМ13360459, укладеного 21 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3, остання отримала кредит у розмірі 10 171,43 долари США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,96 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення – 20 січня 2015 року. Зобов’язання за вказаним кредитним договором забезпечено порукою Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі – ПАТ «Акцент-Банк») на підставі договору поруки від 20 жовтня 2010 року № 167, обсяг відповідальності поручителя – в межах 10 тис. грн. У зв’язку з порушенням зобов’язань за кредитним договором станом на 10 вересня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 11 052,14 доларів США, з яких: 5 288,63 долари США – заборгованість за кредитом; 1 746,29 доларів США – заборгованість за процентами за користування кредитом; 948,21 долар США – заборгованість із комісії за користування кредитом; 2 512,93 долари США – пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, а також штрафи: 31,28 доларів США – штраф (фіксована частина); 524,80 доларів США – штраф (процентна складова).

За таких обставин ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з ОСОБА_3 на свою користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 9 800,58 доларів США, що еквівалентно 78 339 грн 76 коп., та судові витрати; стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ПАТ «Акцент-Банк» 10 тис. грн заборгованість за кредитним договором в межах обсягу поруки.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

  1. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
  2. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором за період з 24 червня 2011 року до 10 вересня 2012 року у розмірі 2 509,01 долар США, з яких: заборгованість за кредитом – 58,46 доларів США; заборгованість за процентами за користування кредитом – 637,33 долари США; пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором – 1 529,34 долари США; комісія – 283,88 доларів США.
  3. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
  4. Вирішено питання щодо судових витрат.
  5. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
  6. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем повторно заявлено позовні вимоги в частині стягнення заборгованості на суму 8 417,73 долари США, яка вже стягнута рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, а оскільки позовні вимоги позивачем не уточнювалися, тому заявлений позов є безпідставним.

Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, вважаючи доведеними і такими, що ґрунтуються на законі, позовні вимоги про стягнення заборгованості за період з 24 червня 2011 року станом на 10 вересня 2012 року у розмірі 2 509,01 долар США, з яких: заборгованість за кредитом – 58,46 доларів США; заборгованість за процентами за користування кредитом – 637,33 долари США; пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором – 1 529,34 долари США; комісія – 283,88 доларів США.

При цьому апеляційний суд виходив з того, що під час розгляду справи в апеляційному порядку представником ПАТ КБ «ПриватБанк» з урахуванням зазначеного рішення надано письмові пояснення та уточнено розрахунок заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2008 року № DN80AM13360459, яка склалася за період з 24 червня 2011 року до 10 вересня 2012 року.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором станом на 23 червня 2011 року з підстав, передбачених п. 2 ст. 205 ЦПК України.

Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки таких суд дійшов без встановлення всіх фактичних обставин справи.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст.

214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати.

Виходячи з вимог ст.

316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.

Відповідно до ст. ст.

303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов’язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі, як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів і переоцінку доказів.

Проте рішення апеляційного суду наведеним нормам процесуального права не відповідає, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що рішенням Центрального районного суду м.

Миколаєва від 19 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2008 року № DN80AM13360459; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитом у розмірі 5 230,17 доларів США, заборгованість за процентами за користування кредитом у розмірі 1 108,96 доларів США, заборгованість із комісії у сумі 664,33 долари США, пеню у сумі 983,59 доларів США, а також штрафи в сумі 31,33 долари США (фіксована частина) та 399,35 доларів США (процентна складова), а всього – 8 417,73 долари США, яка утворилася станом на 23 червня 2011 року.

При цьому суд керувався положеннями ч. 2 ст. 1050 ЦК України, згідно з якою, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Однак на порушення вимог ч. 3 ст. 61 ЦПК України суд не надав належної оцінки як доказу зазначеному рішенню суду та не звернув достатньої уваги на обставини, які встановлені цим рішенням, та з урахуванням цього не встановив, чи стягнута вказаним рішенням заборгованість достроково, чи тільки та, що утворилася за певний період.

Беручи до уваги наданий представником позивача під час перегляду справи в апеляційному порядку розрахунок заборгованості, апеляційний суд не надав йому належної правової оцінки та не звернув достатньої уваги ту обставину, що в графі «сальдо простроч.

» за період з 10 червня 2009 року до 23 квітня 2012 року зазначено «0,00» та вже після 27 квітня 2012 року до 10 вересня 2012 року – «574,54»; у графі «% ставка простроч.» за ввесь період починаючи з 22 червня 2011 року і до 10 вересня 2012 року також зазначено «0,00» (а. с. 121-123).

Отже, суду належить встановити походження заборгованості за період, після постановлення попереднього рішення.

Крім того, стягуючи на користь позивача заборгованість із пені у доларах США, судом залишено поза увагою положення договору, за якими нарахування пені передбачено у гривні, а саме: п. 14.

2 вищевказаного кредитно-заставного договору, згідно з яким у випадку порушення позичальником зобов’язань, передбачених п. п. 6.2.2, 6.2.

3 договору щодо сплати винагороди та процентів, позичальник сплачує пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки, а також положення п. 14.

3 договору про те, що у випадку поручення позичальником зобов’язання щодо повернення основної суми кредиту, передбаченого п. 6.2.4 договору, позичальник сплачує пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки; при цьому проценти за користування кредитом на суму такого простроченого платежу додатково до вищевказаної пені не нараховуються (а. с. 15-зворот).

При цьому також судом не враховано, що оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, тому зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки такий процент не є фінансовою санкцією. Отже, положення ч. 2 ст.

192, ч. 3 ст.

533 ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» можуть бути застосовані тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені.

Однак на порушення вимог ст. ст. 10, 60, 212, 303 ЦПК України апеляційний суд не надав належної правової оцінки як доказу, поданому позивачем на обґрунтування свого позову, розрахунку заборгованості, у якому пеня нарахована в доларах США (а. с. 121-123), та на порушення вимог ч. 4 ст.

10 ЦПК України не сприяв всебічному та повному з’ясуванню обставин справи, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, зокрема не запропонував позивачеві надати новий розрахунок кредитної заборгованості із розрахунком пені в гривні відповідно до умов кредитно-заставного договору та положень наведених норм матеріального права.

Під час розгляду справи суд згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має врахувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 17 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14, щодо застосування ч. 3 ст. 551 ЦК України, згідно з якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Так, ч. 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Оскільки апеляційний суд на порушення вимог ст. ст.

212-215, 303, 316 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, у зв’язку з чим порушив норми процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалене у справі рішення апеляційного суду – скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

  • у х в а л и л а:
  • Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
  • Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
  • Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.О. Дьоміна

Судді: М.В. Дем’яносов

В.М. Коротун

І.К. Парінова

О.В. Ступак

Источник: https://www.kasyanenko.com.ua/nasha-praktika/priznanie-nedejstvitelnym-kreditnogo-dogovora/446-20-05-2015-pro-styagnennya-zaborgovanosti-privatbank

Чи задекларували Ви податок з отриманого додаткового блага при анулюванні кредиту / кредитного договору?

З 2009-2010 років банки почали активно анулювати безнадійні заборгованості по кредитам. Слід зауважити, що вихід із ситуації вигідний не тільки споживачам фінансових послуг, а й самим банкам.

Чому? – запитаєте Ви.   Пояснюю:

Після закриття, анулювання кредиту/кредитного договору життя налагоджується, заборгованість відсутня, арешти зняті, Ви – вільні.

Але! раптово приходить інший кредитор – податкова інспекція, яка по наслідках поданої або неподаної особою річної декларації робить донарахування зобов’язань перед бюджетом. Справа в тому, що фізичні особи повинні сплачувати податок з отриманого додаткового блага, а в даному випадку таким благом є анульований борг.

Вимога податкової в рамках закону, оскільки базою оподаткування податку на доходи фізичних осіб, згідно статті 164.2.17 ПКУ, є: «дохід, отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності».

Але! Це тільки на перший погляд. Давайте розглянемо, що є взагалі «додатковим благом» . 

У відповідності до підпункту 14.1.47 пункту 14.

1 статті 14 ПКУ додаткові блага – це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов’язаний з виконанням обов’язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку.

Пунктом 3.

3 Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, затвердженого наказом Міністерства доходів і зборів України, встановлено, що у графі 3 форми №1ДФ «Сума виплаченого доходу» відображається сума фактично виплаченого доходу платнику податку податковим агентом. 

Отже,фактично виплаченим доходом (додатковим благом, що виникло внаслідок прощення (анулювання) боргу) є отримані особою грошові кошти за договором кредиту (його частини), іншими словами – тіло кредиту

Тобто, додатковим благом є прощена сума отриманого кредиту і податок на таке додаткове благо потрібно сплачувати у відповідному розмірі. 

Проте, податкова практика йде таким шляхом, що виносяться податкові повідомлення-рішення з вимогою сплатити податок у тому числі й  з прощених неустойки і процентів за користування кредитом як додаткового блага. В цьому випадку такі податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню. 

Прощені боржнику неустойка та проценти не є його доходом, як наслідок – додатковим благом, оскільки такі суми безпосередньо боржником не отримуються.

Стягнення процентів за користування кредитом та неустойки за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання регулюється між сторонами зобов’язання в межах договірних правовідносин на підставі цивільного законодавства, банк може як стягувати такі суми, так і не стягувати. 

Також, слід звернути увагу, що при вирішенні питання чи є податкове повідомлення-рішення протиправним банки мають право списувати борг, що не є тотожним анулюванню боргу.

Списання суми заборгованості банками здійснюється за рахунок коштів страхового резерву банку. Дія статті 164.2.

17 ПКУ не розповсюджується на зазначений вид правовідносин, а тому боржник не має обов’язку по сплаті податку з списаного кредиту як з отриманого додаткового блага. 

Для повного розуміння ситуації Вам необхідно звернутися оперативно і письмово до банківської установи із інформаційним запитом в рамках закритого між Вами кредитного договору щодо сум анулювання та їх детальну роздруківку по видам (тіло кредиту, проценти, пеня, інші штрафні санкції, тощо), з яких складався  анульований борг. 

Після цього внести свої письмові зауваження до висновку Акту про результати документальної позапланової невиїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на доходи фізичних осіб: з викладенням обставин, сум і доказів – в органи ДПІ. 

Орган ДПІ може відреагувати податковим повідомленням-рішенням, на що морально Ви повинні бути готові.  Здійснення захисту Вашого права можливе. 

При незгоді, звернутися до контролюючого органу вищого рівня, чи до суду. 

Щасти Вам. 

Источник: http://online-advokat.com.ua/index.php/publikatsiji/394-chi-zadeklaruvali-vi-podatok-z-otrimanogo-dodatkovogo-blaga-pri-anulyuvanni-kreditu-kreditnogo-dogovoru

Кредити в іноземній валюті: видавати не можна заборонити

Останнім часом на шпальтах юридичних, і не тільки, видань широкого розголосу набуло питання видачі банками кредитів в іноземній валюті та необхідності (чи її відсутності) отримання індивідуальної ліцензії Національного Банку України як банками, так і позичальниками.

Судова практика у цьому питанні дуже неоднозначна — суди різних інстанцій виносять протилежні по суті рішення. Складається суперечлива судова практика, що за відсутності Верховного Суду України як органу, який би міг легко розв‘язати таке протиріччя, призводить до численних конфліктів.

Позичальники, відчувши можливість досить легко позбутися кредитного тягаря атакують суди, пред‘являючи посилання на численну судову практику. Банки, захищаючи власні активи, пред‘являють не менш переконливі аргументи, знову ж таки посилаючись на судову практику.

У цій ситуації вкрай важливою могла б стати роль Національного Банку України, однак, як це часто-густо відбувається з державними органами в Україні, Національний Банк робить вигляд, що нічого особливого не відбувається. Замість рішучих дій — пасивність.

Хоча слід погодитись, активні дії НБУ щодо захисту прав та інтересів комерційних банків справді видалися б дивними.

Повертаючись у юридичну площину питання, автор хотів би, з одного боку, поділитися власним досвідом участі у «гучних» справах щодо визнання недійсними кредитних договорів та договорів іпотеки, застави та поруки на підставі відсутності індивідуальної ліцензії НБУ, а з іншого,певним чином поставити крапку у питанні — чи справді потрібна індивідуальна ліцензія НБУ та чи призводить її відсутність до визнання кредитних договорів недійсними суто з юридичної точки зору.

Почати вважаю необхідним з такого важливого аспекту як правовий режим обігу іноземної валюти на території України. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до імперативного припису статті 99 Конституції України, норми статті 32 Закону України «Про Національний Банк України» більш детально регламентують особливості правового статусу гривні як грошової одиниці України.

Згідно з частиною другою цієї статті, випуск та обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів (будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, випущеної в обіг не Національним Банком України, і виготовлені з метою здійснення платежів в господарському обороті, крім валютних цінностей) як засобу платежу є забороненими.

Отже, норма частини другої статті 32 Закону України «Про Національний банк України» однозначно забороняє здійснювати на території України випуск інших грошових одиниць (у тому числі, іноземних) та грошових сурогатів.

Менш однозначною, виходячи із формулювання даної норми, є можливість обігу іноземних грошових одиниць в Україні.

Стаття 32 Закону України «Про Національний банк України» містить заборону щодо випуску та обігу інших грошових одиниць на території України як нерозривної сукупності дій по їх випуску та подальшому обігу, а не як двох різних операцій — випуску або обігу.

Адже стаття 44 цього ж закону закріплює за НБУ повноваження у сфері валютного регулювання, тим самим містить презумпцію правомірності використання валютних цінностей на території України у порядку, встановленому законодавством України.

Таким чином, закон не забороняє використання іноземної валюти на території України, а навпаки, регламентує порядок її використання, у тому числі фінансовими установами. У системному вигляді дане питання висвітлено в статті 192 Цивільного кодексу України.

Відповідно до норми частини першої статті 192 Цивільного кодексу України, законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня.

Варто зауважити, що дане положення Цивільного кодексу України вже не містить посилання на те, що грошова одиниця України є єдиним платіжним засобом на території України.

Частина друга статті 192 Цивільного кодексу України чітко вказує на можливість використання в Україні іноземної валюти у випадках і в порядку, встановлених законом. Норма частини другої статті 192 Цивільного кодексу України вбачається такою, що визначальним чином обумовлює правовий режим обігу іноземної валюти на території України.

Відповідно до положень статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківські установи на підставі банківської ліцензії мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Отже, чинне законодавство Україні чітко визначає правомочність банків та небанківських фінансових установ на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб’єктом кредитних зобов’язань. Частина перша статті 1054 ЦКУ визначає предмет кредитного зобов’язання таким чином, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Очевидно, що не існує правових підстав ставити під сумнів право банків та інших фінансових установ, згідно з отриманими ліцензіями, здійснювати кредитування як в національній, так й в іноземній валютах. Проте використання іноземної валюти як предмету кредитного зобов’язання можливо лише у разі дотримання вимог валютного законодавства України.

Як відомо, на даний час основою валютного законодавства є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі — Декрет).

Частина перша статті 3 Декрету визначає правовий статус валюти України як єдиного законного засобу платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Дане положення слід інтерпретувати таким чином, що валютним законодавством можуть бути встановлені особливі правила використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

Саме такі правила визначені статтею 5 Декрету, відповідно до якої валютні операції можуть здійснюватися виключно на підставі індивідуальної чи генеральної ліцензії НБУ.

Згідно з пунктом 2 статті 1 Декрету, юридичний зміст поняття «валютні операції» має широкий контекст і включає будь-які операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності (у тому числі, на іноземну валюту), за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України.

Виходячи з даного визначення, очевидно, що надання кредитів в іноземній валюті кваліфікується валютною операцією, яка може здійснюватися виключно на підставі відповідної ліцензії НБУ.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової (!) валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Диспозиція норми частини другої статті 5 Декрету передбачає, що індивідуальної ліцензії потребують валютні операції, визначені частиною четвертою цієї статті, в той час як генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії.

Тобто, валютна операція здійснюється на підставі індивідуальної ліцензії або генеральної ліцензії у разі, якщо вона не підпадає під режим індивідуального ліцензування.

При цьому індивідуальна ліцензія видається НБУ на разову валютну операцію, в той час як генеральна ліцензія дозволяє здійснювати окремі валютні операції, що не підпадають під режим індивідуального ліцензування, на регулярній основі протягом строку дії ліцензії.

Пунктом «в» частини четвертої статті 5 Декрету встановлена вимога стосовно необхідності отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Відповідно до частини шостої статті 5 Декрету, порядок видачі ліцензій на здійснення валютних операцій визначається НБУ.

Однак станом на сьогоднішній день не існує будь-яких нормативно-правових актів НБУ, які б встановили терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.

Дана обставина, з огляду на відсилочний характер норми пункту «в» частини четвертої статті 5 Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов’язані із наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам України.

Як наслідок, на практиці банки видають кредити в іноземній валюті, керуючись умовами генеральної ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій, що цілком узгоджується з вимогою частини другої статті 5 Декрету.

Згідно з даною нормою, аналогічне право мають й небанківські фінансові установи за умови отримання ними ліцензії Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг на надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів.

  • Отже, з огляду на відсутність істотних нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування до операцій з надання кредитів в іноземній валюті у відносинах між резидентами України, як це передбачено пунктом «в» частини четвертої статті 5 Декрету, єдиною правовою підставою для здійснення банками та іншими фінансовими установами кредитування в іноземній валюті, згідно з частиною другою статті 5 Декрету, є генеральна ліцензія НБУ, отримана ними в установленому порядку.
  • З моєї точки зору, цей правовий аналіз може бути поставлено під сумнів хіба що особами, які, зловживаючи правом та нехтуючи принципом належного виконання зобов‘язань, тлумачать норми Декрету з точки зору необхідності отримання індивідуальної ліцензії НБУ.
  • Підсумовуючи сказане, хотів би коротко зупинитися на основних аргументах в підтримку позиції щодо непотрібності індивідуальної ліцензії НБУ при видачі та поверненні кредитів в іноземній валюті, зокрема:

1.Дану точку зору підтримують науковці. Так, майже аналогічні висновки містяться у Висновку науково-правової експертизи щодо правових підстав надання кредитів в іноземній валюті, здійсненому Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького від 09.11.2006 р. № 126/509;

2.У НБУ відсутня процедура видачі, та навіть бланки, індивідуальних ліцензій для банків та/або позичальників при отриманні кредитів в іноземній валюті. Цей важливий аспект підкреслив і Верховний Суд України при розгляді резонансної справи щодо кредиту ОТП Банку;

3.Норма Декрету, на яку посилаються позичальники та суди, визнаючи кредитні договори недійсними, була прийнята у 1993 році, тобто майже 20 років тому. За цей час економіка України та кредитно-фінансові відносини цілковито змінилися. Однак, ця архаїчна норма досі використовується всупереч усілякій логіці;

Источник: http://credits.zp.ua/2011/05/krediti-v-inozemnij-valyuti-vidavati-ne-mozhna-zaboroniti/

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*