Про хитрощі місцевої влади при завуальованому та незаконному збільшенні місцевих податків.

  • Друкувати
  • Запитати
  • Надіслати другу
  • Підписатись на новини
  • Наявність місцевих податків і зборів та їх стягнення дуже важливі, оскільки за їх рахунок в основному формуються місцеві бюджети, з яких фінансуються установи і організації невиробничої сфери, органи місцевої державної влади і самоврядування, підприємства і організації, які входять до складу місцевого господарства, тощо.
  • Окремі види місцевих податків і зборів, їх розмір і порядок стягування встановлюються органами місцевої влади в межах відповідних територій, а також у межах їх переліку і ставок, встановлених законодавством України.
  • Нині в Україні встановлені такі види місцевих податків і зборів:
  • комунальний податок;
  • податок з реклами;
  • готельний збір;
  • збір за припаркування автотранспорту;
  • ринковий збір;
  • збір за видачу ордера на квартиру;
  • курортний збір;
  • збір за право використання місцевої символіки;
  • збір за здійснення закордонного туризму;
  • збір за проведення аукціону;
  • збір за проїзд територією Автономної Республіки Крим і прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;
  • збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;
  • збір за надання земельних ділянок для будівництва об'єктів виробничого і невиробничого призначення, індивідуального житла і гаражів у населених пунктах.
  1. Охарактеризуємо окремі види місцевих податків і зборів.
  2. Комунальний податок
  3. Комунальний податок — це обов'язковий місцевий податок, який нараховується з неоподатковуваного фонду оплати праці робітників за встановленими ставками.
  4. Платниками комунального податку є всі юридичні особи, за винятком бюджетних установ і організацій, планово-дотаційних установ і організацій та сільськогосподарських підприємств.
  5. Комунальний податок сплачують:
  • усі суб'єкти господарювання незалежно від форми власності та підлеглості відомствам, включаючи підприємства з іноземними
  • інвестиціями, їх філії, відділення та інші окремі підрозділи, які є юридичними особами і мають самостійний баланс, поточний рахунок в установах банків і здійснюють господарську, підприємницьку та іншу комерційну діяльність — з неоподатковуваного доходу оплати праці працівників, які займаються цими видами діяльності;
  • окремі підрозділи, філії суб'єктів господарювання, які не мають самостійного балансу і поточного рахунку в установах банків — з неоподатковуваного доходу оплати праці своїх робітників у складі підприємств, які є юридичними особами;
  • підприємства і організації, які не є госпрозрахунковими, але отримують доходи від господарської діяльності — з неоподатковуваного фонду оплати праці, розрахованого на працівників, які займаються цією діяльністю;
  • бюджетні установи, які фінансуються з місцевого і державного бюджетів — з неоподатковуваного фонду оплати праці працівників, що займаються господарською і комерційною діяльністю у складі цих установ.

Об'єктом оподаткування комунальним податком є неоподатковуваний фонд оплати праці працівників, що розраховується множенням офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на середньооблікову чисельність працівників за звітний місяць.

Середньооблікова чисельність працівників за звітний місяць розраховується шляхом підсумовування чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 31, включаючи святкові (неробочі) та вихідні дні й діленням отриманої суми на кількість календарних днів звітного місяця. При цьому до облікового складу включаються працівники, які працюють на умовах трудового договору як у підприємстві, так і за його межами.

Чисельність працівників облікового складу за вихідний чи святковий (неробочий) день береться на рівні облікової чисельності працівників за попередній робочий день.

У разі наявності двох або більше вихідних чи святкових (неробочих) днів поспіль чисельність працівників облікового складу за кожний з цих днів береться на рівні чисельності працівників облікового складу за робочий день, що передував вихідним та святковим (неробочим) дням.

Сума податку розраховується його платником щоквартально з розподілом помісячно у спеціальній формі. Вона визначається множенням розрахованого неоподатковуваного фонду оплати праці на встановлену ставку, яка не повинна перевищувати 10%. Форма розрахунку комунального податку наведена в табл. 1.

Про хитрощі місцевої влади при завуальованому та незаконному  збільшенні місцевих податків.

Розрахунок комунального податку подається платниками в податковий орган до 15 числа місяця, наступного за звітним.

Нарахована сума комунального податку сплачується його платниками в місцевий бюджет до 15 числа місяця, наступного за звітним.

За правильність обчислення і своєчасну сплату комунального податку відповідальність несуть його платники. Так, за несвоєчасну сплату податку з платника стягується пеня у встановленому розмірі із суми недоплати за кожний день прострочення.

  • Податок з реклами
  • У ринкових умовах господарювання важливо не тільки виготовляти конкурентоспроможний товар, й своєчасно забезпечити його рекламу.
  • Рекламою вважаються всі види об'яв і повідомлень, які подають інформацію з комерційною метою (отримання доходу) за допомогою засобів масової інформації (ЗМІ): преси, радіо, телебачення, афіш, плакатів, рекламних щитів, інших технічних засобів, розміщених на будинках, вулицях, майданах, транспорті тощо.
  • Послуги за розміщення реклами є платними, і за їх надання стягується так названий податок з реклами.
  • Податок з реклами — це податок на послуги зі встановлення і розміщення реклами у ЗМІ.
  • Платниками податку з реклами є суб'єкти підприємницької діяльності, їх філіали, відділення, представництва та інші відокремлені підрозділи, постійні представництва нерезидентів та фізичні особи — замовники реклами (рекламодавці) або виробники і поширювачі реклами, якщо вони є рекламодавцями.
  • До об'єктів оподаткування належать:
  • вартість виготовлення і розміщення реклами у ЗМІ;
  • час показу реклами в кінотеатрах, відеосалонах та в інших закладах, де здійснюється публічний показ кіно-, відео-, слайд-фільмів;
  • плата за кожний з носіїв зовнішньої та внутрішньої реклами і реклами транспорті, пакувальних матеріалах, формі спортсменів, жетонах та інших рекламних носіях, а також за їх загальну кількість.
  1. До зовнішньої належить будь-яка реклама, що розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах, розміщених просто неба, на фасадах будинків та споруд або на транспортних засобах зовні.
  2. До внутрішньої належить будь-яка реклама, що розміщується всередині будинків, приміщень, споруд, транспортних засобів тощо.
  3. Податок з реклами сплачується з усіх видів спеціальної інформації про осіб чи продукцію, що поширюється в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого отримання прибутку за допомогою інформації про назву й режим роботи особи на фасаді (вивісці) біля входу (в'їзду) та інформації про продукцію у вітрині споруди, де ця особа займає приміщення.
  4. Граничні розміри ставок податку не повинні перевищувати:
  • 5% вартості виготовлення і розміщення реклами у ЗМІ;
  • 10% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за 1 хв. показу реклами в кінотеатрах, відеосалонах та інших закладах, де здійснюється публічний показ кіно-, відео-, слайд-фільмів;
  • 50% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян щомісяця за 1 м2 носія зовнішньої реклами, що розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах, фасадах будинків та споруд;
  • 30% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян щомісяця з кожних 100 одиниць носіїв зовнішньої реклами, що розміщуються на пакувальних матеріалах, формі спортсменів, жетонах та на інших рекламних носіях;
  • 30% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян щомісяця за 1 м2 носія внутрішньої реклами, що розміщується всередині будинків, приміщень, споруд тощо;
  • 50% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян щомісяця за 1 м2 рекламного носія на транспортних засобах;
  • 0,1% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян щомісяця за 1 м2 рекламного носія, виготовленого друкованим способом для внутрішньої реклами в салонах транспортних засобів.
  • У разі рекламування тютюнових виробів та алкогольних напоїв до відповідної ставки застосовується збільшений коефіцієнт — 5.
  • У разі рекламування вітчизняними товаровиробниками продукції власного виробництва (крім тютюнових виробів та алкогольних напоїв) застосовується пільговий коефіцієнт — 0,5.
  • Сума податку з реклами визначається множенням встановленої ставки на вартість рекламних послуг або на неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
  • Стягнення податку з рекламодавця здійснюють підприємства, установи, організації, які дають дозвіл на розміщення реклами або надають послуги з реклами.

Стягнений з рекламодавців у складі вартості рекламних послуг податок перераховується його платниками в місцевий бюджет щомісяця до 15 числа. Рекламодавці нараховану суму податку з реклами відносять на собівартість продукції, робіт, послуг.

Юридичні особи, які стягують податок з реклами, кожного кварталу до 15 числа місяця, наступного за звітним кварталом, подають до податкового органу декларацію про суми наданих послуг, стягненого і перерахованого в бюджет податку.

За правильність нарахування і своєчасність перерахування податку з реклами відповідальність несуть його платники. Так, за несвоєчасне перерахування податку його платники сплачують пеню з суми недоплати в розмірі 0,3% за кожний день прострочення.

Література

  1. Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. // Голос України. — 1991. — 11 листоп.
  2. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. // Голос України. — 2001. — 23 січ.
  3. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. // Голос України. — 1991. — 21 листоп.
  4. Закон України “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р. // Голос України. — 1997. — 25 берез.
  5. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 22 травня 1997 р. // Голос України. — 1997. — 19 черв.
  6. Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 р. // Голос України. — 1997. — 15 трав.
  7. Закон України “Про банкрутство” від 14 травня 1992 р. // ВВР України. — 1992. —№ 31.
  8. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство” від 30 червня 1999 р. // Голос України. — 1999. — З серп.
  9. Закон України “Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір”” від 18 листопада 1999 р. // Голос України. —1999. — 14 груд.
  10. Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16 липня 1999 р. № 996-XIV // Голос України. — 1999. — 7 верес.
  11. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування” від 2 березня 2000 р. // Голос України. — 2000. — 1 квіт.
  12. Закон України “Про Державний бюджет України на 2003 р.”
See also:  Обзор изменений в процессуальное законодательство от 03.10.17

23.04.2011

Источник: https://osvita.ua/vnz/reports/econom_pidpr/18836/

Як органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки та збори?

Нагадаємо, що право самостійно встановлювати місцеві податки та збори надано органам місцевого самоврядування (далі – ОМС) ст. 143 Конституції України. Ці питання вирішуються виключно на пленарних засіданнях міських, сільських або селищних рад (п. 24 ст. 26 Закону від 21.05.97 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Якщо ж місцевою радою не ухвалено рішення щодо місцевих податків та зборів, то згідно з Податковим кодексом (далі – ПК) застосовуються їх мінімальні ставки. Винятком є плата за землю – вона справляється за ставкою, що діяла до 31 грудня року, який передує бюджетному періоду, у якому має сплачуватися цей податок.

Рішення про встановлення місцевих податків та зборів має бути офіційно оприлюднене до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, у якому планується застосування встановлюваних податків та зборів. Протягом 10 днів із дня оприлюднення копію цього рішення потрібно направити до контролюючого органу, у якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів.

Крім того, органи місцевого самоврядування до 25 грудня року, що передує звітному, подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки, а також об’єкта житлової та/або нежитлової нерухомості рішення щодо ставок та пільг зі сплати цих податків, наданих юридичним та/або фізичним особам, за формою, затвердженою Кабміном. Але досі таку форму не було затверджено.

Нагадаємо, що проект постанови КМУ «Про затвердження Типового рішення про встановлення місцевих податків і зборів, Типового положення про оподаткування платою за землю, Типового положення про оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки», ще 16.03.17 р.

було розміщено на у підрозділі «Діяльність»/«Регуляторна політика»/«Проекти регуляторних актів»/«2017 рік». Однак у процесі обговорення з нього було вилучено Типові положення про оподаткування платою за землю та податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

На думку експертів Асоціації міст України, вони порушували вимоги Конституції та Європейської хартії місцевого самоврядування, оскільки органи виконавчої влади, їх посадові особи не мають права втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, зокрема, шляхом установлення визначених форм для затвердження місцевих податків та зборів.

Тому Постановою № 483 затверджено лише Типове рішення про встановлення ставок та пільг із сплати земельного податку на _____ рік (далі – Рішення про податок на землю) та Типове рішення про встановлення ставок і пільг із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на _____ рік (далі – Рішення про податок на нерухоме майно). Звертаємо увагу, що текст рішення не містить ставок податків та пільг, а вони мають бути наведені в додатках 1 та 2 відповідно.

Так, у додатку 1 до Рішення про податок на землю ставки податку мають бути визначені за земельними ділянками, нормативну грошову оцінку (далі – НГО) яких проведено (незалежно від місцезнаходження), та за земельні ділянки за межами населених пунктів, НГО яких не проведено, окремо для фізичних та юридичних осіб за кожним видом цільового призначення земель. У додатку 2 до форми зазначеного Рішення розмір пільги має бути встановлений у відсотках до суми річного податкового зобов’язання в розрізі груп платників, категорій/цільового призначення земельної ділянки.

Крім того, примітки до додатків містять посилання на нормативні документи, згідно з якими визначається вид цільового призначення земель та надаються пільги з оподаткування, а також нагадують, що ставка податку має бути зафіксована десятковим дробом із трьома (у разі потреби – чотирма) десятковими знаками після коми.

Якщо ОМС установлюють різні ставки для населених пунктів, що входять до його адміністративно-територіальної одиниці, такі додатки затверджуються за кожним населеним пунктом окремо. Також у разі встановлення різних пільг на територіях різних населених пунктів ОМС окремо затверджуються пільги для кожного населеного пункту.

У додатку 1 до Рішення про податок на нерухоме майно ставки податку мають бути визначені окремо для юридичних і фізичних осіб за категорією будівель та споруд з урахуванням зони адміністративно-територіальної одиниці.

Якщо ставки встановлюються без урахування зони, то вони зазначаються в колонці додатка 1, відведеній для зони 1.

Додаток містить примітки з посиланнями на нормативні документи, згідно з якими здійснюється класифікація будівель і споруд, а також звільнення від оподаткування, а також зазначено, що ставка податку має бути зафіксована десятковим дробом з трьома (у разі потреби – з чотирма) десятковими знаками після коми.

Источник: https://uteka.ua/ua/publication/budget-13-byudzhet-nalogi-resursnye-platezhi-rro-42-kak-organy-mestnogo-samoupravleniya-ustanavlivayut-mestnye-nalogi-i-sbory

Місцеві податки. Запитання – відповіді. Вісник. Офіційно про податки

Хто приймає та оприлюднює рішення місцевих рад про встановлення місцевих податків та зборів?

Рішення про встановлення місцевих податків та зборів відповідно до п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу в межах своїх повноважень приймають сільські, селищні, міські ради та ради об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному Податковим кодексом.

При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів неодмінно визначаються обов’язкові елементи, передбачені ст. 7 Податкового кодексу, а саме: платники податку, база оподаткування, об’єкт оподаткування, ставка податку, порядок обчислення податку, податковий період, строк та порядок подання звітності та сплати податку.

При встановленні податку обов’язковим є дотримання критеріїв, визначених розділом XII Податкового кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.

Рішенням про встановлення місцевих податків та зборів можуть передбачатися податкові пільги, а також порядок їх застосування.

При цьому сільським, селищним, міським радам та радам об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не дозволяється встановлювати індивідуальні пільгові ставки місцевих податків та зборів для окремих юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців і фізичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів.

Обов’язковим для встановлення є, зокрема, податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю) (п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу).

ДОВІДКОВОУ разі неприйняття рішення про встановлення місцевих податків і зборів податки справляються виходячи з норм Податкового кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок.

Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому випадку норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом (пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу).

При цьому якщо сільська, селищна, міська рада або рада об’єднаних територіальних громад не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов’язковими згідно з нормами Податкового кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Форми типових рішень про встановлення ставок та пільг зі сплати земельного податку та податку на нерухомість затверджено постановою № 483.

Слід зазначити, що згідно зі ст.

 73 Закону про місцеве самоврядування акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

На вимогу відповідних органів та посадових осіб місцевого самоврядування керівники розташованих або зареєстрованих на відповідній території підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов’язані прибути на засідання цих органів для подання інформації з питань, віднесених до відання ради та її органів, відповідей на запити депутатів.

Місцеві органи виконавчої влади, підприємства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену законом відповідальність перед органами місцевого самоврядування за заподіяну місцевому самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам у результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом

Спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку (ст. 77 Закону про місцеве самоврядування).

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Податковий кодекс — Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VIЗакон про місцеве самоврядування — Закон України від 21.05.97 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»Закон № 1160 — Закон України від 11.09.2003 р.

№ 1160-ІV «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»Закон № 2245 — Закон України від 07.12.2017 р.

№ 2245-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році»Постанова № 483 — постанова Кабінету Міністрів України від 24.05.2017 р.

№ 483 «Про затвердження форм типових рішень про встановлення ставок та пільг із сплати земельного податку та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки»

Підпишіться на журнал і Ви отримаєте доступ до всіх публікацій друкованого видання

Источник: http://www.visnuk.com.ua/uk/faq/question/1888

Адміністративна реформа: Завуальована централізація влади. Частина 3

В рамках проведення даної адміністративної реформи, парламентом України розглядаються законопроекти, спрямовані на перерозподіл повноважень між Президентом України та Кабінетом Міністрів України. Законопроекти уже пройшли перше читання.  Проте положення, що викладені в цих документах, можуть призвести до централізації влади та обмеження повноважень органів місцевого самоврядування.

Аналітики Асоціації міст України

Продовження. Початок статті  читайте тут: “Адміністративна реформа: Завуальована централізація влади. Частина 2”

Перед підготовкою документу до другого читання Асоціація міст України висловила наступні зауваження та пропозиції:

Щодо проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо діяльності Міністерства аграрної політики та продовольства, Міністерства соціальної політики, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів)” (№10222 від 16.03.2012 р.)

Законопроект спрямований на централізацію та концентрацію влади на центральному рівні (п. 1-2 зауважень до законопроекту р.№10223).

See also:  Силовиков хотят сажать за незаконные проверки бизнеса

Ускладнюється процедура відведення земельних ділянок, передбачена ст.

118, 123 Земельного кодексу України, а саме пропонується, що експертиза землевпорядної документації здійснюватиметься виключно на рівні центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (на сьогодні таким повноваженнями також наділені територіальні органи на рівні області). Те ж стосується і вирішення земельних спорів. Також змінами до ст. 186-1 змінюється підхід до формування складу комісії з розгляду питань, пов’язаних з погодженням документації із землеустрою, які діють в кожному районі і місті обласного значення, шляхом включення до її складу уповноважених представників центральних органів. При цьому представники органу містобудування та архітектури (на рівні міст обласного значення – це виконавчі органи місцевих рад) замінюються на осіб, уповноважених центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного архітектурно-будівельного контролю. Тобто безпідставно представники органів місцевого самоврядування замінюються на представників виконавчої влади у складі комісії, яка безпосередньо вирішує питання розвитку території міста.

Незрозумілою виглядає пропозиція щодо видачі витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (зміни до ст.

23 ЗУ “Про оцінку земель”). На сьогодні такі витяги на окрему земельну ділянку видаються на рівні міста та району відповідними територіальними відділами Держземагенства. На підставі таких витягів нараховується земельний податок або орендна плата.

Проектом  пропонується внести зміни до ряду законодавчих актів у сфері соціального захисту населення. Так, із Закону України “Про зайнятість населення” вилучено норму про визначення структури державної служби зайнятості, зокрема відсутня інформація про створення та діяльність міських, районних центрів зайнятості.

Таким чином, складається ситуація, коли виключно єдиний центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, буде реалізовувати державну політику щодо зайнятості у містах, районах, в тому числі призначати та виплачувати допомогу по безробіттю, організовувати суспільно-корисні та громадські роботи, курси професійного перепідготовки тощо.

Змінами до Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” виключаються виконавчі органи сільських, селищних, міських рад із процесу прийняття рішень щодо  виплати допомог Відповідно до пропонованих змін цими питаннями будуть займатись виключно місцеві державні адміністрації, а виконавчі органи місцевих рад уповноважені лише приймати заяви від зацікавлених осіб. Пропоновані зміни є порушенням чинних норм Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, які наділяють органи місцевого самоврядування делегованими повноваженнями у сфері соціального захисту.

У пропонованих змінах до Закону України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” також вилучаються органи місцевого самоврядування із сфери надання відповідних допомог дітям-інвалідам.

Передбачається наділити місцеві державні адміністрації виключним правом призначати, нараховувати допомоги.

Однак, із закону не виключаються норми, які передбачають подання заяв про отримання допомоги за місцем проживання, що унеможливить отримання соціальних гарантій у містах обласного значення, на території яких не діють місцеві державні адміністрації.

Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” наділяє виключно центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин,  соціального захисту населення, повноваженнями щодо  призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми.  Органи місцевого самоврядування, які наділені делегованими повноваженнями у сфері соціального захисту щодо вирішення питань про надання пільг і допомог, пов’язаних з охороною материнства і дитинства, усуваються від їх реалізації.

Пропоновані зміни до Закону України “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” виключають органи місцевого самоврядування від виконання повноважень щодо надання соціальної допомоги визначеним цим законом категоріям громадян. Пропонується наділити цими повноваженнями виключно відповідні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій.

Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” передбачає, що виключно центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів уповноважений видавати паспорти, ставити на облік, здійснювати реєстрацію місця проживання. Органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації усуваються від здійснення цих повноважень, що ускладнить надання за місцем проживання соціальних та адміністративних  послуг особам, які їх потребують.

Источник: https://ubr.ua/business-practice/laws-and-business/admnstrativna-reforma-zavualovana-centralzacia-vladi-chastina-3-144423

Відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов’язаннями комунального підприємства (постанова ВП ВС )

04 вересня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду винесено постанову по справі 5023/4388/12, в якій ВП ВС дійшла висновку, що орган місцевого самоврядування несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями створеного ним комунального підприємства.

Статтею 78 Господарського кодексу України встановлено, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

При цьому, Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

  • Отже, якщо простіше, то орган місцевого самоврядування (селищна, сільська, міська ради) для виконання покладених них функцій ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», створюють комунальні підприємства, яким передається відповідне майно на праві господарського чи оперативного управління, яке звісно належить громаді.
  • Укладаючи будь-які договори з таким комунальним підприємством громадяни чи суб’єкти господарювання, очевидно прораховують на те, що у випадку недостатності коштів у нього, можливо буде звернути стягнення на комунальне майно, а в разі їх відсутності  пред’явити претензії безпосередньо органу місцевого самоврядування.
  • На практиці ж, орган місцевого самоврядування, до моменту ухвалення рішень про стягнення боргу чи накладення арешту на комунальне майно, що перебуває в управлінні комунального підприємства, своїм рішенням повертав собі раніше таке комунальне майно, залишаючи комунальне підприємство без будь-яких ресурсів для виконання вимог кредиторів.

 В подальшому вказане підприємство або ліквідовувалось за рішенням учасника, або відносно нього відкривалась процедура банкрутства. Зрозуміло, що без будь-яких активів, ні ліквідація, ні процедура банкрутства нічого доброго для кредиторів не віщувала. Рідше, орган місцевого самоврядування покривав частково чи повністю вимоги кредиторів комунального підприємства за рахунок своїх фондів.

 Очевидно, в пошуку варіантів відшкодування збитків, кредитори намагались довести в суді, що саме орган місцевого самоврядування має нести відповідальність за неплатоспроможне комунальне підприємство.

Логічний ланцюжок обґрунтування такої позиції виглядає наступним чином:

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні.

У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства (ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України).

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом (ст. 78 Господарського кодексу України).

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб’єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом (ч. 5 ст. 24 Господарського кодексу).

З одного боку, все виглядає логічно, адже законодавець чітко вказує на те, що за зобов’язаннями казенного підприємства у випадку недостатності у нього коштів, держава несе повну субсидіарну відповідальність.

При цьому, відсутня аналогічна норма для правовідносин між комунальним підприємством та органом місцевого самоврядування.

Натомість, статтею 78 ГКУ передбачено відсилочну норму,  яка начебто встановлює для згаданих правовідносин аналогічним принцип.

  1. Разом з цим, якщо детальніше проаналізувати вказану статтю, то в ній вказано доволі загальне визначення «Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств», а тому не очевидно, чи входить до обсягу «особливостей господарської діяльності» саме порядок відповідальності органу місцевого самоврядування за такого унітарного комунального підприємства.
  2. Жирну крапку, як в тлумаченні вказаної статті так і в цілому у визначенні єдиного підходу в питанні відповідальності органу місцевого самоврядування за зобов’язаннями комунального підприємства, поставила Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові по справі 5023/4388/12.
  3. Велика палата дійшла до висновку, що орган місцевого самоврядування несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями створеного унітарного комунального підприємства.

Цікаво відмітити зазначення в обґрунтуваннях постанови посилання на практику ЄСПЛ, в низці яких він визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45,  рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор’єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії».

Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.

ЄСПЛ також висловив позицію і щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов’язаннями муніципального підприємства.

Так, у  пункті 62 рішення у справі «Єршова проти Російської Федерації» ЄСПЛ зазначив, що, враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади.

See also:  Справа насірова: чи платитимуть компенсацію та чи законно звільнили чиновника

Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства

Разом з цим, суддею Прокопенко О.Б.

висловлено окрему думку, в якій він не погоджується з позицією ВП та вказує на те, Із урахуванням відсутності в ГК прямої норми, яка б передбачала повну субсидіарну відповідальність власника за зобов’язаннями комунального підприємства, такий випадок субсидіарної відповідальності можливий лише з підстав, встановлених іншими законами. Норми закону як підстава субсидіарної відповідальності мають бути нормами прямої дії і не можуть застосовуватися за аналогією закону чи аналогією права.

ГК не передбачає норм прямої дії щодо можливості поширення положень про субсидіарну відповідальність держави за зобов’язаннями казенних підприємств на комунальні підприємства.

Чинним законодавством прямо не передбачено субсидіарної відповідальності держави чи територіальних громад за зобов’язаннями комунальних підприємств. Така відповідальність передбачена лише щодо зобов’язань казенних підприємств.

При цьому положення ГК про казенні підприємства поширюються на унітарні комунальні підприємства лише в питаннях особливостей їх господарської діяльності (а не правового становища та порядку застосування відповідальності до засновників за боргами даних підприємств).

На мою особисту думку, в даному випадку, не доскональність чи нечітке формулювання норм національного законодавства не можуть ставити кредитора у становище, при якому у нього відсутні будь-які ефективні способи захисту, а інша сторона може всіляко ухилятись від виконання взятих на себе зобов’язань.

Источник: https://www.mak-mel.com/podatkove-pravo/vidpovidalnist-organu-miscevogo-samovryaduvannya-za-zobovyazannyami-komunalnogo-pidpriehmstva-postanova-vp-vs/

Встановлення та справляння місцевих податків (світовий та український досвід)

Відомо, що органи місцевого самоврядування, як правило, розраховують на три основні джерела надходжень, які становлять законну основу діяльності місцевого самоврядування, а саме: субсидії на послуги, покладені на них центром; майнові податки для послуг, пов'язаних з майном; збори з отримувачів послуг.

Загалом, сукупність податків, які можуть стягувати органи місцевого самоврядування, встановлюється у законах, якими визначаються органи місцевого самоврядування, їхні повноваження й сфера відповідальності. У цих визначених законом межах рішення про запровадження, внесення змін і доповнень та скасування муніципального податку приймає переважно місцева рада.

Така постанова місцевого органу регулює введення й збирання податків.

Оскільки надходження від будь-якого податку є добутком бази на податкову ставку, то постанова повинна визначати базу оподаткування, спосіб її обчислення, податкову ставку, яку буде введено, дату набуття податком чинності та всі інші питання, пов'язані з оподаткуванням і стягненням податків [8, c.28].

Існує досить довгий список податків, що стягують місцеві органи влади на Заході. Рішення про необхідність встановлення цих різноманітних податків повинні спиратися на результати оцінки низки критеріїв, що, як правило, розцінюються як бажані ознаки будь-якого податку.

До найпоширеніших ознак належать такі: справедливість, стягуваність податку, ефективність, вплив оподаткування на поведінку громадян, тенденція до підвищення або еластичність, територіальна прив'язаність (обмежена мобільність) бази оподаткування, відчутність і підзвітність, сумісність з іншими податками та інші.

Хоча повний перелік податків (багато з яких досить незначні), що встановлює і стягує місцева влада по всьому світі, досить довгий, зовсім небагато місцевих податкових зборів поширені у більшості країн. Далі розглянемо три з них.

З усіх податків, що стягуються місцевою владою, найпоширенішим є майновий податок.

Однією з причин цього є, як зазначалося раніше, те, що ухилитися від податку на нерухоме майно (земля і нерухомі споруди, наприклад будинки) досить важко.

У деяких країнах місцева влада включає до податкової бази також рухоме майно, таке, як транспортні засоби, товарно-матеріальні запаси компанії, обладнання й устаткування.

Базою оподаткування можуть бути потенційна або продажна вартість землі або/та споруд, рухомого майна або матеріальних капітальних активів. Майно може оцінюватися на основі вартості реального основного капіталу або річної вартості, або в інший спосіб.

Як правило, такі заклади, як школи, лікарні, а також культові споруди виводяться з-під оподаткування. Дуже зручно покладати відповідальність за сплату податків на власників майна. Незаселене житло оподатковується тільки у Франції та Великій Британії.

У Франції майновий податок коригується відповідно до чисельності сім'ї. У Сполучених Штатах Америки і Великій Британії малозабезпечені власники або мешканці користуються податковими знижками.

Житлова власність, як правило, оподатковується за нижчими ставками, ніж приміщення компаній, але на сьогодні спостерігається загальна тенденція до вирівнювання податків на ці два типи майна з причин економічного порядку.

Незважаючи на те, що становить базу оподаткування, загалом податок, з одного боку, справляється пропорційно до ринкової вартості майна, тобто ціни майна у разі його продажу.

Це означає, що майнові податки не обмежуються лише фактично придбаним і проданим впродовж певного проміжку часу майном, а справляються на основі визначення ціни на майно у разі його продажу.

Цей тип бази оподаткування називають базою майнового податку на основі вартості реального основного капіталу, і саме її застосовують найчастіше.

З іншого боку, у деяких країнах базу оподаткування визначають як річну орендну вартість майна, тобто суму доходу, одержаного від майна за якийсь проміжок часу. Отже, у країнах західної демократії найпоширенішим податком, що встановлюється місцевою владою, є майновий податок.

Місцеві й регіональні податки на доходи і прибутки застосовують у 17 з 24 країн – членів загальноєвропейського вільного ринку. Головною перевагою цих податків є те, що вони, як правило, вважаються справедливими з погляду платоспроможності.

Крім того, можуть запроваджуватися прогресивні ставки оподаткування, коли вищі доходи оподатковуються за вищими граничними рівнями ставок. Коли прибуткові податки встановлюють органи влади вищого рівня, а місцевий прибутковий податок стягують ті самі збирачі податків, витрати на інкасо залишаються низькими.

Оскільки вони безпосередньо пов'язані з місцевими доходами, їхня реакція на зростання цін, збільшення чисельності населення й прибутків теж достатньо гнучка.

Одна проблема, пов'язана з місцевим прибутковим податком, виникає тоді, коли об'єкти оподаткування перебувають на одній території, а працюють (а отже, отримують свої прибутки) на іншій. Стягувати податок набагато зручніше саме за місцем роботи, однак переважна частина комунальних послуг, ймовірно, надається громадянам за місцем проживання [21, c.95].

Частка ВВП від податків на доходи і прибутки для більшості країн дуже подібна -вона становить від 13 до 15%. Місцеві податки на компанії та інші джерела податкових надходжень.

Органи місцевої влади іноді обкладають місцевими й комунальними податками також прибуток місцевих компаній. Це характерно для Австрії, Німеччини, Італії, Іспанії, Сполучених Штатів Америки та деяких інших країн.

Існують також податки на підприємницьку діяльність, не пов'язані безпосередньо або виключно з прибутками: наприклад, У Франції та Німеччині вони поєднуються з розрахунком рентабельності та іншими змінними величинами податку на підприємництво, їхня частка у складі ВВП коливається від 0,1 % в Італії та Іспанії до 0,6 % у Швейцарії, а частка у загальних місцевих податкових надходженнях становить від 1,7 % в Данії до 14 та 15 % у Бельгії і Німеччині.

Що стосується України, то підвищення результативності фінансової діяльності держави передбачає докорінну перебудову податкової системи й удосконалення такого важливого її механізму, як місцеві податки і збори.

Саме вони покликані зміцнювати місцеві бюджети, розширювати їх фінансову автономію. Ефективне використання інституту місцевих податків і зборів є важливим способом зміцнення всієї фінансової системи України.

Практика застосування місцевих податків і зборів засвідчує, що їх використання в Україні малоефективне і що їх роль у формуванні місцевих бюджетів поки що незначна.

Крім того, окремі органи місцевого самоврядування ще недостатньо використовують наявні можливості збільшення доходів місцевих бюджетів за рахунок упровадження місцевих податків і зборів.

У цілому по країні 59 органів місцевого самоврядування, на території яких є потенційні платники, не впровадили комунального податку, 135 – збору за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі, 5 -податку з реклами, 6 – збору за право використання місцевої символіки, 2 – збору за паркування автотранспорту.

Необхідно відмітити, що становлення системи місцевого оподаткування в Україні відбувається надто повільними темпами.

На розгляді у парламенті України знаходяться два варіанти законопроекту про місцеві податки і збори. Відповідні статті мають місце і у проекті Податкового кодексу України.

При їх підготовці враховано численні пропозиції, що надходили від органів місцевого самоврядування, фінансових органів, платників податків.

На думку спеціалістів-податківців, основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема, місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину.

Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин.

Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах.

Важливе питання – введення самооподаткування. Цей вид податків не новий. Він існував у недалекому минулому.

Кожен житель села, селища сплачував певну суму грошей, які цільовим призначенням йшли на впорядкування населеного пункту, будівництво доріг, інші громадські потреби.

Також необхідно, щоб у законі про місцеві податки і збори було чітко визначено механізм розрахунків з кожного виду податків і зборів, їх облік, відповідальність за зберігання коштів, що надходять у рахунок сплати податків [8, c.29].

Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави потребує вдосконалення такого важливого її інструменту, як місцеві податки та збори. Адже саме вони мають становити основну прибуткову статтю бюджетів органів місцевого самоврядування і відігравати важливу роль у формуванні державних фінансів.

Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 31;

Источник: https://studopedia.net/14_35718_vstanovlennya-ta-spravlyannya-mistsevih-podatkiv-svitoviy-ta-ukrainskiy-dosvid.html

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*