Верховний суд і закон. свавілля без меж

  • Верховний Суд і закон. Свавілля без меж
  • Чотири місяці тому “Українське право” підготувало публікацію під назвою “Чи обов’язково судам враховувати правові позиції ВСУ і хто може від них відступати: теорія та практика”, в якій було здійснено детальний аналіз не лише питання допустимості використання правових позицій колишньої найвищої судової інстанції України – Верховного суду України – в судовому процесі, а й зроблено висновки щодо можливості (чи неможливості) відступу судами нижчих інстанцій від правових позицій, висловлених у Постановах Верховного суду (ВС) або Верховного суду України (ВСУ).
  • Нагадаємо, що, вивчивши норми законодавства, а також судову практику, було сформульовано наступні висновки:
  • 1) відступити від правових позицій, викладених в постановах ВС/ВСУ, можна виключно на етапі розгляду справи в суді касаційної інстанції шляхом її передачі на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати ВС.
  • 2) суд першої або апеляційної інстанції не має права відступати від правової позиції, викладеної в постановах ВС/ВСУ.
  • Тобто, хоч законодавець прямо не зазначив, що раніше прийняті постанови ВСУ та ВС є обов‘язковими, однак, передбачається, що можливість відступу від них надається лише суду касаційної інстанції (Верховному Суду).
  • Водночас, хоч такі твердження повністю кореспондуються із положеннями законодавства, але на практиці виникають питання щодо їх безумовного застосування.
  • ВІДСТУП ВІД ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ: ЗАКОННО ЧИ НІ?

З часом це питання знову й знову починає порушуватись в професійних колах. Адвокати та правозахисники звертають увагу на неправомірні (на їх думку) факти відступу судами нижчих інстанцій від правових позицій ВС та ВСУ, а судді наводять загалу власну мотивацію з даного питання.

Перш за все, слід зауважити, що це стосується лише виключних випадків. Так, насправді, згідно з детальним аналізом даних ЄДРСР, лише поодинокі судді в окремих рішеннях відступають від правових позицій ВС та ВСУ та наводять ґрунтовну мотивацію з цього питання. Аналізу цих рішень та мотивацій суддів ми вирішили присвятити цю публікацію.

Одним із таких прикладів є суддя Кіровоградського окружного адміністративного суду Роман Брегей, який в низці судових рішень досить детально обґрунтовує необхідність відступу від трьох правових висновків Верховного суду та одного висновку ВСУ (наприклад, постанов ВС у справах №127/9870/16-ц, №820/6514/17 та постанови ВСУ по справі №804/5081/13-а).

Не деталізуючи суть матеріально-правової аргументації судді, якою він мотивує необхідність відступу від зазначених позицій ВС та ВСУ, увагу привертає процесуальна підстава для такого відступу. Її можна знайти, для прикладу, в судових рішеннях, зареєстрованих у ЄДРСР за номерами 72406625, 73872723, 73476501, 74876249, 72406677 тощо. Так, суддя наводить наступну аргументацію:

Приписами частини 5 статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

На думку суду, під дієсловом “враховує” треба розуміти ознайомлення з висновком та його осмисленням.

Суд вправі не погодитись з висновком Верховного Суду, обґрунтувавши незгоду, якщо останній не аналізував норми права, які враховувались ним у даній справі під час системного аналізу. Таким правом і скористається суд у цій справі”.

Таким чином, суддя відступає від правового висновку ВС (або ВСУ), надаючи цьому власну аргументацію. Однак, вбачається, що в такому випадку невирішеним залишається питання щодо норм процесуального законодавства, які передбачають та регламентують процедуру відступу від правових позицій ВСУ та ВС виключно судом касаційної інстанції та не надають такого права судам нижчих інстанцій.

Источник: https://www.ukrainepravo.com/scientific-thought/pravova-pozytsiya/pravovi-pozytsiyi-verkhovnogo-sudu-dyskretsiya-sudiv-nyzhchykh-instantsiy/

Верховний суд «повернув» українцям паспорти-книжечки

Верховний Суд і закон. Свавілля без меж

   Майже десятигодинне відкрите засідання
колегії Великої Палати Верховного суду 19 вересня 2018 року у зразковій справі
завершилося ухвалою, якою суд зобов’язав Державну міграційну службу, видати
паспорт громадянина України у формі паспортної книжечки.

   Публікуємо повний фото- і відеорепортажі
цього історичного моменту:

Дане клопотання
було долучено до матеріалів справи, навздогін до попередніх (в даному
клопотанні, було використано досвід і напрацювання Рімми Білоцерківської):

Велика Палата Верховного Суду

                 м.
Київ, вул. П.Орлика, 8 , 01043

Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.

Особи,
які подають заяву про  приєднання до
апеляційної скарги  
(особи, які не брали участі у справі 
№ 806/3265/17, та які  є
Позивачами у справі № 804/3539/17, провадження в якій зупинене ухвалою
Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 р. як
провадження в типовій справі – до набрання чинності рішенням Верховного Суду у
зразковій справі) –  Законні представники
неповнолітнього :                                                                                             

Оскаржується судове рішення по Справі
№ 806/3265/1
7
(Пз/9901/2/18)

                                            КЛОПОТАННЯ № 07  

      Положеннями статті 6. Конституції України визначено, що «Державна влада в
Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої
та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах
і відповідно до законів України.

   Як визначено положенням частини четвертої
статті 5. Основного закону – Ніхто не може узурпувати державну владу
(Рішення Конституційного
Суду 

Источник: https://bagnetnacii.blogspot.com/2018/09/blog-post_20.html

Рішення Верховного Суду є відвертим проявом свавілля і не ґрунтується на повазі прав людини – Юридична Газета

Я був шокований, прочитавши рішення Верховного Суду України у справі № 6-244цс14, яким Суд не визнав інвестиційний договір як підстави для визнання права власності у судовому порядку, посилаючись на те, що закон не передбачає такої можливості визнання права власності.

Маєте Телеграм? Два кліки – і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Справа полягала у такому. Відповідно до договору інвестування (фінансування будівництва) підрядник мав після завершення робіт передати за актом інвестору нежитлові приміщення.

Після акту передачі нежитлових приміщень інвестор звернувся до виконавчого комітету Бучанської міської ради Київської області із заявою про оформлення права власності, на підставі чого виконавчий комітет ухвалив рішення про оформлення права власності за інвесторами та доручив вчинити відповідні дії Ірпінській БТІ.

Однак виявилося, що за декілька місяців до цього цей же виконком вже зареєстрував за підрядником право власності на торговий комплекс, де знаходилися спірні приміщення. Ділова практика у вигляді інвестиційних договорів є доволі типовою при капітальному будівництві.

Отже, суду критично важливо було розглядати цю справу у світлі засад рівності і недопущення дискримінації, добросовісності, положень законів та сталої ділової практики, що конкретизує зміст законів.

Натомість Верховний Суд сформулював правоположення, згідно з яким він формально підійшов до цієї ситуації. Суд наголосив, що відповідно до ст.

328 ЦК набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти.

Тому під час застосування цієї норми суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи в який передбачений законом спосіб інвестор набув права власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Верховний Суд не спромігся навіть звернутися до аналогії закону. Не будемо говорити наразі про телеологічне чи функціональне тлумачення у світлі забезпечення фундаментальних принципів прав – рівності сторін та еквівалентності договірних відносин, добросовісності та забезпечення балансу інтересів.

У статті 41 Конституція України визначає, що право приватної власності набувається на основі закону.

До того ж це положення кореспондується гарантією, що права і свободи, закріплені Конституцією, не є вичерпними, і вони не можуть бути скасовані (частини 1, 2 ст. 22).

У світлі цих конституційних принципів мають інтерпретуватися положення Цивільного кодексу України та спеціальних законів, які визначають засади інвестиційної діяльності.

У світлі зазначених принципів має забезпечуватися еквівалентність сторін у договірних відносинах. Це має досягатися шляхом вирівнювання положення слабшої сторони з метою забезпечення належного виконання зобов’язань.

Адже тут чітко спостерігається, вибачайте на слові, схема банального «кидалова» інвесторів та подвійної гри з боку міськвиконкому, який з одного боку реєструє як власник всього торгового комплексу підрядника за інвестиційним договором.

А інвестор, який профінансував частку у цьому торговельному комплексі, залишається до чого під час звернення до міськвиконкому, оскільки титул власника на майно вже формально оформлено на іншу особу.

У цих правовідносинах інвестор є слабшою стороною, оскільки вся інформація та умови інвестиційних договорів визначає саме підрядник капітального будівництва.

Тобто ми маємо своєрідну міні-монополію у вигляді можливості підрядника капітального будівництва визначати умови інвестиційного договору та порядку набуття майнових прав інвесторами після виконання його умов.

У силу ст. 328 ЦК аж ніяк не можна тлумачити нашу ситуацію, що суд не може визнати право власності за інвестором. Тим більше, що в силу абзацу 1 ч. 2 ст.

See also:  Обмен данными между госреестрами покончит с незаконными регистраторами – елена сукманова

331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Виходячи із логіки перебігу аналізованої справи у судах, фактично, згідно з абзацом 3 ч.

2  ст. 331 ЦК право власності мало набуватися з моменту державної реєстрації такого майна.

Правда, позивач (інвестор) міг би вказувати на незаконність набуття власності підрядником на частку майна, що було предметом договору фінансування будівництва. Однак із справи видно, що так питання не порушувалося перед судами.

Доволі складно здогадатися, чому суд у цій справі застосовував положення ст.

398 ЦК про те, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Адже тут швидше має бути ситуація із безпідставним збагаченням у сенсі ст.

1212 ЦК, через яку у нашому випадку, підрядник, який набув майно за рахунок інвестора без достатньої правової підстави, і зобов’язаний повернути інвестору це майно.

У будь-якому разі у цьому контексті Верховний Суд мав виходити з того, що наш випадок підпадає під ознаки «інших підстав, встановлених законом», тобто інвестор отримує право власності на частку у торгового комплексу відповідно до договору фінансування будівництва. На цій правовій основі Суд мав зобов’язати Бучанський міськвиконком видати свідоцтво про право власності інвестору.

Натомість поведінка підрядника, який і так є сильнішою стороною у договорі, не відповідає засадам добросовісності. Подавши заявку про внесення до державного реєстру торгового комплексу та отримавши відповідне позитивне рішення від Бучанського міськвиконкому цілком очевидним є те, що видача свідоцтва про право власності інвестору на частку цього торговельного комплексу.

  • З боку органів місцевого самоврядування також видно зловживання повноваженнями, адже будівництво торговельного комплексу і реєстр права власності на це майно у невеликому місті не є соломинкою у копиці сіна.
  • Постанова Верховного Суду № 6-244цс14 є дискримінаційною і не витримує ніякої критики через трискладовий тест.
  • Тому коротко протестуємо цю постанову з погляду недопущення дискримінації.

1. Чи є різниця у поводженні? Така різниця мала місце, оскільки Суд не врахував слабше положення інвестора порівняно із положенням замовників договорів про капітальне будівництво.

Така різниця заснована на усталеній діловій практиці, коли підрядники капітального будівництва схильні укладати саме договори про фінансування будівництва.

Відповідно розподіл прав і обов’язків між сторонами трансформується порівняно із договором про капітальне будівництво.

2. Обґрунтованість різниці у поводженні. Насамперед, як ми вже вище навели, доволі складно у положеннях ЦК знайти чітко сформульовану законну мету у такій диференціації.

Натомість Закон про інвестиційну діяльність якраз покладає  рівність захисту прав суб’єктів інвестиційної діяльності (преамбула), а така може включати також і будівництво (ст. 2), інвестор має право здійснювати всі правомочності власника щодо результатів інвестиції (ч. 5 ст.

7), гарантується принцип еквівалентності суб’єктів інвестиційної діяльності, оскільки інакше конструкція договору інвестиційної діяльності позбавляється сенсу і розумної підстави (ст. 9).

Подібні юридичні конструкції містить Закон про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю. Зазначені закони переслідують як легітимну мету залучення коштів для капітального будівництва.

3. Пропорційність. Верховний Суд у такого роду відносинах покликаний забезпечити баланс інтересів сторін, який у нашому контексті полягає у гарантіях повного і добросовісного виконання зобов’язань та гарантій права приватної власності.

Тому така різниця у поводженні порівняно із слабшою стороною  інвестором, яка також має низку додаткових обтяжень із порівняними категоріями – замовників у договорі капітального будівництва – призводить до надмірного перерозподілу тягаря відповідальності на слабшу сторону. За суду якраз і є вирівнювання положення.

Верховний Суд не мав права за таких обставин  відносити до сторін договору про фінансування будівництва.

  1. Тому таке рішення Верховного Суду є відвертим проявом свавілля і не ґрунтується на повазі прав людини та забезпеченні еквівалентності у договірних відносинах.
  2. Тим самим Верховний Суд відкрив скриньку Пандори.
  3. І мені важко уявити, що тепер буде відбуватися на ринку капітального будівництва житлових приміщень, де також поширена практика інвестиційних договорів.

Багато фізичних осіб, які уклали інвестиційні договори про капітальне будівництво житла стали по суті беззахисними. Є маса прикладів, коли житло здається в експлуатацію без належного оформлення права на земельні ділянки, на якому знаходиться будинок, без належно підведеними комунікаціями, водовідведенням тощо.

З погляду дебатів щодо судової реформи Верховний Суд істотно дискредитував себе. Я ж поділяю позицію, що саме Верховний Суд є класичною касаційною інстанцією і нам не вельми був потрібний Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Однак після таких постанов доволі складно тепер уявити, яким чином Верховний Суд забезпечуватиме єдність судової практики на засадах верховенства права.

Нагадаємо, що ухваливши постанову у справі №6-244цс14 на засіданні Судової палати у цивільних справах 18.02.2015, Верховний Суд України дійшов висновку, що право власності на новостворену нерухомість виникає після прийняття його в експлуатацію.

 Предметом спору було визнання права власності на нежитлові приміщення.

Источник: https://yur-gazeta.com/dumka-eksperta/rishennya-verhovnogo-sudu-e-vidvertim-proyavom-svavillya-i-ne-runtuetsya-na-povazi-prav-lyudini.html

Необхідна оборона під час бійки: Верховний Суд висловив позицію

18:55, 2 июня 2020

ККС ВС: Особа, що завдала шкоду, не може посилатися на стан необхідної оборони, якщо саме насильство було спровоковано нею ж самою, тобто було передбачуваним наслідком її власної поведінки.

12 травня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду під головуванням судді Аркадія Бущенка виніс постанову у справі №748/1226/18 стосовно необхідної оборони у ситуації бійки. 

Обставини справи

Чернігівський районний суд Чернігівської області вироком від 11 лютого 2019 року засудив чоловіка за ч. 2 статті 15, ч. 1 статті 115 КК і призначив йому покарання із застосуванням положень статті 69 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

Суд визнав доведеним, що 14 лютого 2018 року близько 00:30 поблизу кафе чоловік, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, під час конфлікту з метою убивства умисно завдав потерпілому одного удару в груди предметом, схожим на ніж, чим заподіяв потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких останній міг померти, якби не отримав своєчасної медичної допомоги.  

Чернігівський апеляційний суд вироком від 6 листопада 2019 року скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання і засудив чоловіка до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

У касаційній скарзі захисник просив змінити вироки місцевого і апеляційного судів, перекваліфікувати дії підзахисного на статтю 124 КК та призначити йому покарання у виді одного місяця арешту зі звільненням від покарання у зв`язку з його відбуттям.

Він стверджував, що в момент нападу підзахисний перебував у стані необхідної оборони, однак перевищив її межі. На думку адвоката, це підтверджується відповідними доказами, а саме відеозаписом з камери спостереження в кафе.

Також він зазначає, що чоловік не тікав з місця події, а чекав прибуття працівників військової служби правопорядку.

  • Прокурор вважав, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення – без зміни.
  • Оцінка Суду
  • Верховний Суд дійшов висновку, що подана касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з такого.
  • Згідно з частиною 2 статті 438 КПК при вирішенні питань про наявність підстав для зміни або скасування судового рішення суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього ж Кодексу.
  • Доводи касаційної скарги захисника по суті зводяться до того, що суди попередніх інстанцій дали неправильну правову оцінку діям засудженого, оскільки не врахували, що він, завдаючи потерпілому удару ножем, перебував у стані необхідної оборони.

Відповідно до частини 1 статті 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається … від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Частиною 2 статті 36 КК передбачено, що кожен має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади для захисту від суспільно небезпечного посягання.

See also:  Почему не всё можно снимать на видео? о законе и ответственности

Водночас вирішення питання, чи перебував засуджений у стані необхідної оборони, залежить від сукупності обставин, установлених під час розгляду справи. Зокрема, на підставі всієї сукупності обставин має бути встановлено, чи зазнала особа посягання та чи були її дії зумовлені захистом від такого посягання.

Особа, що завдала шкоду, не може посилатися на стан необхідної оборони, якщо саме насильство було спровоковано нею ж самою, тобто було передбачуваним наслідком її власної поведінки.

Окремим випадком такого спровокованого насильства є бійка, під час якої учасники застосовують один до одного насильство певного ступеня.

Таке спровоковане насильство не можна вважати «посяганням» у тому значенні, яке цьому терміну надається статтею 36 КК.

Це не виключає можливості, що особа, яка спровокувала насильство, опиниться в ситуації необхідної оброни, якщо ступінь спровокованого насильства очевидно перевищить той, який особа могла передбачити, наприклад, якщо в ситуації обопільної бійки один з учасників застосує або виявить намір застосувати значно вищий ступінь насильства, зброю або до його насильницьких дій приєднаються інші особи. У таких випадках насильство може перетворитися в «посягання», що дає право на необхідну оборону.

У цій справі суди першої і апеляційної інстанцій взяли до уваги той факт, що удару ножем з боку засудженого передувала обопільна бійка, спровокована, у тому числі, і ним самим.

Було встановлено, що під час бійки засуджений і потерпілий завдали один одному ударів кулаками та після втручання інших осіб припинили бійку.

Сторона захисту і потерпілий не погоджувалися щодо подальших подій: захист стверджував, що потерпілий кинувся з кулаками на засудженого, а потерпілий казав, що він просто йшов у сторону засудженого, оскільки його покликали.

Навіть якщо спиратися на версію сторони захисту і припустити, що потерпілий мав намір продовжити бійку, обставини цієї справи не свідчать про те, що той мав намір застосувати більший ступінь насильства, ніж те, що застосовувалося у попередньому епізоді бійки, і, таким чином, засуджений опинився в стані необхідної оборони.

Тому Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності стану необхідної оборони в засудженого за обставин, які склалися під час подій, і з правовою оцінкою обставин, установлених судом першої інстанції.

Апеляційний суд провів розгляд відповідно до вимог кримінального процесуального закону і погодився з висновками суду першої інстанції щодо доведеності винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому злочину, надавши умотивовані відповіді на всі аргументи, наведені в апеляційній скарзі сторони захисту. Ухвала апеляційного суду не суперечить вимогам статті 419 КПК.

За таких обставин Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржених судових рішень та задоволення касаційної скарги захисника. ККС ВС ухвалив вироки залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника – без задоволення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій

Источник: https://sud.ua/ru/news/publication/170327-neobkhidna-oborona-pid-chas-biyki-verkhovniy-sud-visloviv-pozitsiyu

АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МАЄ ЗАХИСТИТИ ВІД СВАВІЛЛЯ ЧИНОВНИКІВ

Кількість переглядів: 5930

Про що:  Як судитися з державою? В чому особливість подачі позову саме до адміністративного суду? І чи може суд з власної ініціативи збирати докази на підтвердження винуватості чиновника? Хто повинен доказувати – позивач винуватість суб’єкту владних повноважень, або останній – свою невинуватість? Ці та інші питання розглянуті в цій Інструкції

Які права може поновити адмінсуд

Саме в адміністративні суди треба звертатися, коли державні органи або чиновники порушили ваші права або не виконують (неналежно виконують) свої обов’язки. Право звернутися до суду з адміністративним позовом має особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси порушено суб’єктом владних повноважень.

Згідно із ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

  • 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
  • 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
  • 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
  • 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
  • 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;
  • 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
  • 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;
  • 8) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за виключенням спорів, пов’язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю.

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

  • 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;
  • 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;
  • 3) про накладення адміністративних стягнень;
  • 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Коли звертатися

Яким є строк звернення з адміністративним позовом? За загальним правилом, звернутися до суду з адміністративним позовом можна протягом шести місяців з дня, коли Ви дізналися або повинні були дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Як звертатися

Якщо Ви бажаєте звернутися за захистом своїх прав до адміністративного суду, вам слід:

  • визначити компетентний суд,
  • оформити позовну заяву відповідно до вимог законодавства,
  • сплатити судовий збір (скільки він складає і хто має пільги, треба дивитися у Законі України «Про судовий збір»),
  • подати позовну разом з усіма додатками.

Подати позовну заяву до суду можна так:

  • надіслати поштою рекомендованим цінним (з описом вкладення) листом з повідомленням про вручення. Пам’ятайте: днем вчинення відповідної дії вважається день здачі документа на пошту, який визначається за поштовим штемпелем, а не день надходження листа до суду.
  • подати безпосередньо до канцелярії суду. При цьому працівник суду повинен на Вашому примірнику заяви поставити відмітку про її отримання.

Що має містити позовна заява

  • найменування суду, до якого подається заява;
  • прізвище, ім’я, по-батькові позивача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником; поштова адреса позивача та його представника, номер засобів телефонного зв’язку, адреса електронної пошти (за наявності);
  • ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи (якщо оскаржуються їх дії, рішення); поштова адреса відповідача, номер засобів зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;
  • виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто опис ситуації, що призвела до подання позову;
  • зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, якою позивач обґрунтовує свої вимоги, зокрема, копії документів тощо;
  • зміст позовних вимог (тобто те, про що Ви просите суд вчинити щодо спору, відповідача тощо) згідно з ч. 4 і 5 ст. 105 КАСУ і;
  • у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;
  • перелік документів, що додаються до заяви;
  • підпис позивача, дата підписання позовної заяви.

Документи, які додаються до позовної заяви:

  • оригінали квитанцій/платіжних доручень, що підтверджують оплату судового збору,
  • довіреність або інший документ, що підтверджує повноваження представника, якщо позовна заява подається представником,
  • копії позовної заяви та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів,
  • копії документів, на які посилаєтеся в позовній заяві.

Якщо при оформленні позовної заяви Ви не врахуєте якоїсь із зазначених вимог, суд своєю ухвалою, яку ви отримаєте поштою, залишить позовну заяву без руху, вказавши на наявні недоліки, та запропонує усунути їх у встановлений судом строк. Це може затягнути час розгляду справи, який і так дуже часто необґрунтовано продовжується.

  • Якщо Ви своєчасно виправите помилки, тоді вважатиметься, що ви подали позовну заяву тоді, коли вона вперше надійшла до суду чи була відправлена поштою (це може мати важливе значення для того, щоб правильно визначити, чи не пропустили Ви строк звернення до адміністративного суду з позовом).
  • Про що можна просити суд
  • Адміністративний позов може містити вимоги про:
  • 1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;
  • 2) зобов'язання відповідача – суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;
  • 3) зобов'язання відповідача – суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;
  • 4) стягнення з відповідача – суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;
  • 5) виконання зупиненої чи невчиненої дії;
  • 6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
  • 7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.
See also:  Понад 5 тисяч справ про незаконний обіг зброї передані в суди з початку року

Адміністративний позов суб'єкта владних повноважень може містити інші вимоги у випадках, встановлених законом.

У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти також (окрім задоволення вказаних вище вимог) постанову про:

  • визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;
  • тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;
  • примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;
  • примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України.
  1. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
  2. Підсудність справ
  3. Відповідно до ст. 18 КАСУ, місцевим загальним судам (районним, міський тощо) як адміністративним судам підсудні:
  • адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;
  • усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності;
  • усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб'єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
  • адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених цією статтею;
  • адміністративні справи щодо:
  • примусового повернення в країну походження або третю країну іноземців та осіб без громадянства;
  • примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України;
  • затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення іноземців та осіб без громадянства, які підлягають примусовому видворенню за межі України;
  • продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення іноземців та осіб без громадянства, які підлягають примусовому видворенню за межі України;
  • затримання іноземців та осіб без громадянства до вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи:

  • 1) однією зі сторін в яких є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська, Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ щодо їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам;
  • 2) про застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), дозвільної системи у сфері господарської діяльності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням;
  • 3) щодо підтвердження обґрунтованості вжиття суб’єктами владних повноважень заходів реагування під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
  • Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.
  • Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
  • У разі невизначеності Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.
  • Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених КАСУ.
  • Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або за місцезнаходженням відповідача.
  • Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків, передбачених цим Кодексом, адміністративні справи з приводу оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель, адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, його посадова чи службова особа, а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом міста Києва.
  • Адміністративні справи з приводу оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, прийнятих на контрольних пунктах в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію, їхніх дій або бездіяльності вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідного контрольного пункту.
  • У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.
  • Якщо справа щодо пов'язаних вимог територіально підсудна різним місцевим адміністративним судам, то її розглядає один з цих судів за вибором позивача.
  • Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) – місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд.
  • Презумпція винуватості суб’єкта владних повноважень

Відповідно до ст. 71 КАСУ, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

 В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (презумпція винуватості суб’єкта владних повноважень).

Тобто позивач може в позовній заяві вказати на те, що його права порушив чи не задовольнив вимоги суб’єкт владних повноважень. І вже цей суб’єкт повинен довести, що він виконав усі вимоги законодавства і не порушив прав позивача. Інакше позов буде задоволений.

Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу.

  1. Суд може збирати докази з власної ініціативи.
  2. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.
  3. Якщо вас зацікавили окремі питання, пов’язані з темою Інструкції, чи інші питання, – ви завжди можете поставити їх юристам ТІ Україна, відвідавши розділ «Запитання юристу» на нашому сайті.
  4. Посилання

Источник: https://www.anticorruption.in.ua/instructions/administrativniy-sud-ma-zakhistiti-vid-svavillya-chinovnikiv.html

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*