Всу: законотворча діяльність ради не відноситься до владних функцій

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

Ігор Тетеря, адвокат

Із 15 грудня 2017 р. набули чинності нові редакції процесуальних кодексів (ЦПК, ГПК, КАСУ), які по своїй суті є повністю новими нормативними актами. Із набуттям ними чинності змінилася й система судів загальної юрисдикції — із чотирьохланкової у триланкову.

Замість вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України створено єдиний судовий орган касаційної ін­станції – Верховний Суд, який розпочав свою діяльність також із 15 грудня 2017 року.

Основною функцією Верховного Суду України було забезпечення єдності судової практики шляхом забезпечення однакового застосування норм права су­дами різних спеціалізацій.

Так, у перебачених законом випадках Верховний Суд України викладав у своїх постановах висновки про те, як саме повинна засто­совуватися та чи інша норма права, що була неоднаково застосована.

Висновок щодо застосування норм права, викладе­ний у постанові Верховного Суду Украї­ни, був обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують ту чи іншу норму права та відносно обов’язковим для врахування (з можли­вістю відступити від зазначеної у виснов­ку правової позиції) судами загальної юрисдикції.

Що ж сталося з обов’язковістю вис­новків Верховного Суду України після набрання чинності новими процесуаль­ними кодексами? Як відомо, до проце­суальних правовідносин застосовується той закон, який є чинним на момент вчинення окремої процесуальної дії, роз­гляду і вирішення справи.

Чинний на сьогодні ЦПК України (візьмемо його для прикладу) передба­чає, що при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд вра­ховує висновки щодо застосування від­повідних норм права, викладені в поста­новах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України). У ч. 2 ст.

416 ЦПК України, що має назву «Постанова суду касаційної інстанції» зазначено, що в постанові па­лати, об’єднаної палати, Великої палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовувати­ся норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об’єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об’єднаної палати, Велкої палати.

Тобто йдеться про врахування суда­ми висновків щодо застосування відпо­відних норм права, викладених у поста­новах новоствореного Верховного Суду. Про врахування судами висновків, зроб­лених Верховним Судом України, який діяв до 15.12.2017 р., – ні слова.

У розділі XIII «Перехідні положення» ЦПК України, жодної норми, в якій би прямо було зазначено про обов’язковість чи про врахування судами висновків, зроблених Верховним Судом України, також немає. Таким чином, формально вони перестали бути такими, що врахо­вуються судами загальної юрисдикції. Чому формально?

У розділі XIII «Перехідні положення» ЦПК України все-таки згадується про висновки Верховного Суду України.

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

Таким чином, фактично висновки Верховного Суду України повинні врахо­вуватися судами так само, як і висновки Верховного Суду, оскільки, якщо суд у своєму рішенні застосує норму іншим чином ніж передбачено висновком ВСУ і справа дійде до суду касаційної інстан­ції, то Верховний Суд, виходячи з поло­ження підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, в разі, якщо вважає за необхідне відсту­пити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах ВСУ, зобов’язаний буде передати справу на розгляд Великої палати Верховного Суду, або, в іншому випадку, — скасува­ти дане рішення, як таке, в якому непра­вильно застосовано норму матеріального або процесуального права.

Аналогічний порядок дій передбачено і стосовно висновків щодо застосуван­ня відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду (ст. 403 ЦПК України).

Джерело: Юридичний вісник України

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

Олександр МАРУСЯК,експерт Центру політико-правових реформ

У кінці травня на початку червня у ВРУ знову заговорили про імперативний мандат. Як зазначив голова Верховної Ради Дмитро Разумков, над цим у Раді «посилено думають».

За загальним правилом повноваження народних депутатів України починаються після складення ними присяги на вірність Україні й припиняються в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання, обраної на чергових чи позачергових виборах.

Однак на практиці трапляються випадки, коли народний депутат достроково перестає бути депутатом, і такі підстави передбачені частиною другою статті 81 Конституції України: смерть народного депутата; складення повноважень за його особистою заявою; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України. Крім того, неусунення протягом двадцяти днів народним депутатом обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності та невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу його зі складу такої фракції.

Остання підстава для дострокового припинення повноважень народного депутата України з’явилася в Конституції внаслідок політичної реформи 2004 року, після чого у вітчизняну парламентську практику увійшов термін про так званий «імперативний мандат» народного депутата, невластивий для європейської парламентської демократії, де вважається, що депутат (член парламенту) є представником усього народу, а не окремої політичної партії, яка його висунула, чи виборчого округу, в межах якого його обрали, а отже, при здійсненні своїх
повноважень він має керуватися загальнонаціональними інтересами, виходячи із власних переконань та політичної позиції.

Позбавлення народного депутата можливості вільного виходу зі складу депутатської фракції чи вільного входження (невходження) до складу такої фракції суттєво підриває його незалежність та унеможливлює відстоювання ним власної політичної позиції.

Источник: https://lexinform.com.ua/dumka-eksperta/pro-obov-yazkovist-vysnovkiv-verhovnogo-sudu/

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

Вищий адміністративний суд України не уповноважений розглядати справи щодо оскарження постанов Верховної Ради України прийняті з порушенням встановленої Конституцією України процедури її ухвалення, оскільки законотворча процедура ВРУ не відноситься до владних управлінських функцій.

24.01.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 21-2871а16, предметом якої було визнання протиправними дій та бездіяльності, визнання незаконною і нечинною постанови ВРУ зробив вижчевказаний висновок виходячи з наступного.

  • Посилаючись на статтю 75 Конституції України, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що у спірних правовідносинах процедура прийняття актів ВРУ, зокрема законів (вияв законодавчої ініціативи, реєстрація законопроекту, розгляд законопроекту, прийняття закону, його підписання), в тому числі і законів про внесення змін до Конституції України, є здійсненням ВРУ законотворчої функції, а не владних управлінських функцій. Тому цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства
  • Так, посилаючись на положення статей 18 та 1711 КАС, позивач зазначив, що ВРУ у межах наданих їй повноважень здійснює управлінські функції, а відтак, позивач вважає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
  • Однак, представник ВРУ стверджував, що предмет цього спору не має ознак справи адміністративної юрисдикції, оскільки ВРУ своїми законодавчими діями не здійснювала владних управлінських функцій щодо позивача, тому між сторонами немає спірних правовідносин, які би потребували врегулювання у суді адміністративної юрисдикції.

Верховний суд України вказав, що акти, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

  1. ВАЖЛИВО: Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 КАС).
  2. За змістом розділу ІІ КАС організація адміністративного судочинства включає, з-поміж іншого, визначення юрисдикції адміністративних судів та їх повноважень.
  3. Відповідно до частини першої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
  4. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.
  5. ВАЖЛИВО: До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
  6. Особливості провадження у справах щодо оскарження, зокрема, актів, дій чи бездіяльності ВРУ встановлені статтею 1711 КАС, проте правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності зазначених у ній актів, а не їх конституційності.
  7. Поряд із загальними правилами провадження в адміністративних справах у суді першої інстанції КАС встановлює певні особливості провадження для окремих категорій справ, як-от справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
  8. Відповідно до частини першої статті 1711 КАС правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо актів, дій чи бездіяльності названих вище органів державної влади та інших суб’єктів адміністративних правовідносин (пункт 3 частини першої статті 1711 КАС).
  9. Акти, дії чи бездіяльність ВРУ, Президента України, Вищої ради юстиції, а також рішення, дії чи бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України оскаржуються до Вищого адміністративного суду України (частина друга статті 1711 КАС).
  10. Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002, положення статті 75 Основного Закону України у взаємозв’язку з положеннями статей 5, 76, 85 Конституції України треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п’ятдесят народних депутатів України.
See also:  Украинцам откроют доступ к геокадастру, а за махинации с метаданными оштрафуют – приняли новый закон

ВАЖЛИВО: ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.

У Рішенні від 27 березня 2002 року № 7-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що за змістом положень статей 85, 91 Конституції України ВРУ приймає закони, постанови та інші правові акти.

Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні та відповідно до частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України є об’єктом судового конституційного контролю.

Повноваження ВРУ реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій.

  • У Рішенні від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012 Конституційний Суд України, серед іншого, зазначив, що юридичні форми реалізації повноважень ВРУ, Президентом України, Вищою радою юстиції та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України мають важливе значення для держави та суспільства, стосуються прав і свобод громадян, формування і функціонування суддівського корпусу.
  • Приймати ж рішення та давати висновки у справах щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ уповноважений відповідно до статті 150 Конституції України та статті 13 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» лише Конституційний Суд України.
  • Відповідно до статті 15 цього Закону підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС).

Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій статті 17 КАС, а саме на справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (пункти 1–4 зазначеної частини).

З наведеного випливає, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб’єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 13 квітня, 15 червня та 15 листопада 2016 року (справи №№ 21-224а16, 21-1945а16 та 21-3353а16 відповідно).

Источник: https://protocol.ua/ru/vsu_zakonotvorcha_diyalnist_radi_ne_vidnositsya_do_vladnih_funktsiy/

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо лише факту несвоєчасного виконання обов’язкових дій: ВСУ

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

Верховний Суд України під час розгляду справи за позовом особи до Вищої ради юстиції роз’яснив, що може бути визначено як протиправна бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

Позивач оскаржував бездіяльність ВРЮ щодо ненадання у встановлений законом строк судді (позивачу) та його представнику рішення у дисциплінарній справі. Вищий адміністративний суд України у задоволенні позову відмовив.

Суд послався на те, що несвоєчасне направлення копії рішення позивачу пов’язане із неможливістю його підписання усіма членами ВРЮ у зв’язку із їх знаходженням у відрядженні та перебуванні на лікарняному, що підтверджується наданими відповідачем документами, і, відповідно, не може свідчити про протиправну бездіяльність відповідача. ВСУ залишив таке рішення суду без змін. Суд зазначив, що протиправна бездіяльність суб’єкта владних повноважень – це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов’язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб’єкта владних повноважень, були об’єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

У постанові від 13.06.2017 у справі № 21-1393а17 ВСУ роз’яснив, що для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов’язкових дій.

Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов’язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків.

Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Крім того, суд зауважив, що самі по собі строки поза зв’язком із конкретною правовою ситуацією, набором фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не мають жодного значення. Сплив чи настання строку набувають (можуть набувати) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійснення чи утримання від яких встановлюється цей строк. Відповідно до обставин справи спірне рішення прийнято за результатами таємного голосування, його резолютивну частину було публічно оголошено безпосередньо після винесення, результати розгляду порядку денного засідання були опубліковані на офіційному веб-сайті ВРЮ.

ВСУ зазначив, що незважаючи на те, що копія рішення була направлена позивачу поза межами строку, визначеного законом, причинами цього слугували об’єктивні обставини. А тому Суд дійшов висновку, що оскаржені дії ВРЮ вчинені в рамках розумних строків та за реально можливих умов їх здійснення.

Источник: https://www.ukrainepravo.com/law-practice/practice_court/dlya-viznannya-bezdiyalnosti-protipravnoyu-nedostatno-lishe-faktu-nesvo-chasnogo-vikonannya-obov-yaz/

Особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні

Тема 6. УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

§ 27. ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1. Особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні.

Для становлення України як правової демократичної держави велике значення мала розбудова законодавчої влади. Єдиним органом законодавчої влади, уповноваженим приймати закони, була Верховна Рада України.

Важливим кроком на шляху розбудови законодавчої влади стало ухвалення в листопаді 1992 р. Закону України «Про статус народного депутата України».

Закон визначив права, обов’язки та відповідальність народного депутата України, установив правові та соціальні гарантії здійснення ним парламентських повноважень.

Для розширення законотворчої діяльності народних депутатів важливе значення мало те, шо вони здійснювали свої повноваження на постійній основі. Однак на діяльності Верховної Ради негативно позначалася відсутність в Україні традицій парламентаризму.

Чимало прийнятих законів не мали прямої дії, затримувалася розробка підзаконних актів, які б конкретизували закони та забезпечили їх реалізацію. Хоча закон передбачав дотримання депутатами депутатської етики, її норми нерідко порушувалися.

Це негативно позначалося на авторитеті Верховної Ради.

Ефективність діяльності Верховної Ради послаблювало політичне протистояння, відсутність злагоди в роботі законодавчої та виконавчої влади.

Визначним етапом державотворчого процесу стало затвердження Верховною Радою державних символів. 16 січня 1992 р. Державним гімном України був затверджений музичний твір «Ще не вмерла України…», написаний в 1863 р. композитором М. Вербицьким на слова П. Чубинського. 28 січня 1992 р. синьо- жовтий прапор було визнано Державним прапором України, а 19 лютого 1992 р.

Верховна Рада України затвердила малий Державний герб України — тризуб. Затвердження державних символів супроводжувалося гострими дискусіями у Верховній Раді та в суспільстві. Для побудови суверенної держави необхідно було передусім узаконити правові основи її безпеки.

Цей процес розпочала постанова Верховної Ради України «Про 242 військові формування в Україні», ухвалена 24 серпня 1991 р. Важливою віхою в

See also:  Як по-новому планують карати за незаконне збагачення: за і проти

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

4 вересня 1991 р. над Верховною Радою України був піднятий синьо-жовтий прапор

історії військового будівництва стало прийняття 6 грудня 1991 р. Закону України «Про Збройні сипи України», який визначив правові засади реформування армії.

Правові гарантії суверенітету України забезпечували Закони України «Про державний кордон України» (листопад 1991 p.), «Про прикордонні війська України» (грудень 1991 p.). Важливе значення мав Указ Президента України Л.

Кравчука «Про утворення державною митною комітету України» (грудень 1991 p.).

На формуванні виконавчої влади позначилася суперечність між президентом і Верховною Радою, яка полягала в тому, що кожна сторона намагалася побудувати свою виконавську вертикаль. За ініціативою президента Л. Кравчука Верховна Рада в березні 1992 р. ухвалила Закон України «Про представника Президента України».

Ним було встановлено, що представник Президента України є найвищою посадовою особою виконавчої влади — головою місцевої адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Представник Президента України мав широкі повноваження.

Однак опоненти президента у Верховній Раді вважали, що, відповідно до статей Конституції України, влада на місцях повинна належати не представникам Президента України, а головам рад і їх виконкомів. Унаслідок цього виникали непорозуміння. У березні 1993 р.

Верховна Рада України внесла зміни та доповнення в Закон України «Про представника Президента України», якими було встановлено, що голови обласних і районних рад є найвищими посадовими особами у своїх областях і районах. Завдяки цьому напруженість у відносинах між місцевими керівниками була послаблена.

На загальнодержавному рівні суперечності були пов’язані з тим, що і Верховна Рада, і Президент України хотіли мати вплив на Голову Кабінету Міністрів — прем’єр-міністра. У жовтні 1992 р.

Кабінет Міністрів очолив генеральний директор виробничого об’єднання «Південмаш» Л. Кучма.

Після його доповіді на сесії Верховної Ради про катастрофічний стан економіки народні депутати дали згоду на додаткові повноваження Кабінету Міністрів, який одержав право протягом шести місяців видавати декрети з економічних питань.

Судова влада в Україні формувалася з урахуванням потреб економічного та суспільно-політичного життя. В умовах ринкових відносин набули поширення конфлікти між суб’єктами господарювання, тому важливе значення мало ухвалення в червні 1991 р. Закону України «Про господарські суди». Фундаментальне значення для утвердження правової держави мало прийняття в червні 1992 р.

Закону України «Про Конституційний Суд України», основною метою якого було забезпечення конституційної законності та верховенства Конституції України. У грудні 1992 р.

був ухвалений Закон України «Про статус суддів», яким були визначені права та обов’язки суддів, порядок їх обрання, гарантії незалежності, недопустимість утручання в діяльність суддів та їхня недоторканність.

ПопередняЗмістНаступна

Відвідайте наш новий сайт – Матеріали для Нової української школи – планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Источник: https://subject.com.ua/textbook/history/11klas/111.html

Межі судової нормотворчості: чи є висновок ВСУ джерелом права | Рада адвокатів Київської області

ВСУ: законотворча діяльність РАДИ не відноситься до владних функцій

Скромна роль Феміди

Це питання актуальне не тільки для сучасної України, адже еволюція судової правотворчості в Європі обчислюється століттями. Про це йшлося на міжнародній конференції «Судова правотворчість у механізмах забезпечення принципу верховенства права в умовах реформування правосуддя», що відбулася у ВС.

Професор кафедри цивільного права Київського національного університету ім.Т.Шевченка Наталія Кузнєцова звернула увагу на прийнятий у 1804 році цивільний кодекс Франції.

Він визначав, що суд повинен вирішити будь-який спір незалежно від наявності прямої норми, яка регулює відносини. Однак заради стабільності та передбачуваності володарям мантій не надавались широкі дискреційні повноваження щодо встановлення права.

Тобто суду відводилася скромна роль установи, яка пасивно застосовує передбачені законодавством правила.

У ЦК Франції, з одного боку, було визначено, що суддя, який не хоче розглядати справу через прогалини в законі, може бути покараний за відмову здійснювати правосуддя. А з другого — містилася пряма заборона вирішувати спори шляхом установлення загальноправових норм.

Отже, був закріплений один з основних принципів французького права, що не відносив судову практику до джерела права. Однак подальший досвід як Франції, так і інших європейських країн підтвердив доречність судової правотворчості. Зокрема, наприкінці ХІХ ст.

французький юрист Франсуа Жені обгрунтував право суду на правотворчість у сферах, які прямо не врегульовані законом. При цьому він не виступав за визнання судової практики джерелом права. На його думку, створена служителями Феміди норма може застосовуватися тільки до справи, що розглядається. Н.

Кузнєцова підкреслила, що все залежить від того, що розуміється під поняттям «джерело права».

Також вона звернула увагу на проблему тлумачення судами права. Ф.Жені вважав, що, застосовуючи ті чи інші норми, суд має встановлювати волю законодавця на момент прийняття норми. Втім, його опоненти висловлювали думку, що суд повинен виходити з потреб часу, які можуть змінюватись.

Бланкетний кодекс

По-іншому ситуація розвивалась у Німеччині, де ЦК було прийнято в 1896 році. Тут усі зусилля докладались до об’єднання норм в єдину бланкетну правову систему. «Відповідно, самостійна творча діяльність цивілістів проявлялась через установлення логічного зв’язку між тисячами норм римського права і виведення на їх основі узагальнень правових конструкцій та інституцій», — розповіла Н.Кузнєцова.

Така бланкетна система не визнавала концепції судової правотворчості в принципі. Хоча німці й не заперечували наявності прогалин у праві, проте вважали, що їх можна подолати шляхом використання внутрішніх ресурсів позитивного права. Однак у другій половині ХІХ ст. німецькі науковці рішуче виступили на підтримку судової правотворчості.

«Вони говорили, що роль суду не може зводитися до механічного застосування силогізму, в якому факти спору слід вписати в установлену законом норму», — зауважила Н.Кузнєцова. Ця течія в німецькій цивілістиці отримала назву «рух за вільне право». Німецька правова система, звісно, еволюціонувала. Як розповів суддя Федерального верховного суду Німеччини Ральф Бюнгер, ст.

20 конституції ФРН визначає, що рішення ВС країни стосується тільки сторін спору. Нижчі суди не обмежені його висновками. Хоча рішення «верховників» і не оскаржуються, але існує інститут конституційної скарги. Можна звернутись до КС із заявою, що ВС вийшов за встановлені рамки роз’яснення норм права й правотворчості.

При цьому тлумачення допускається в контексті букви закону, історії виникнення норми, систематичного її роз’яснення, мети закону.

Тлумачення необхідне у випадку існування прогалин у законодавстві або недосконалості закону. За словами Р.Бюнгера, усунення законодавчих недоліків — визнана функція суду. Адже в законодавця обмежена можливість швидко реагувати на зміни.

При цьому роз’яснення судом норм визнається правотворчістю, але воно має рамки з огляду на принцип розподілу влади. І конституційний суд стежить за тим, аби суди не виходили за них. Колега Р.Бюнгера, професор Геннінг Радтке, додав, що в кримінальному праві судова правотворчість вужча.

Зокрема, існує заборона трактувати норми на користь більш жорсткого покарання.

Зворотна сила тлумачень

А в Литві судова практика визнається джерелом права навіть з точки зору формального права. Про це розповів голова ВС Литви Римвідас Норкус. Він наголосив, що джерела права мають властивість формувати сподівання громадян.

«Практика ВС має бути досить достовірним джерелом, аби в особи виникли обгрунтовані очікування, що в конкретних ситуаціях рішення суду в подальшому не зміниться, якщо повториться аналогічна ситуація», — зазначив суддя.

Тому постають запитання: чи має рішення ВС зворотну дію і чи повинна застосовуватися його позиція з певного часу? Як вчиняти, якщо суд доповнить, розширить норму, змінить тлумачення? За словами Р.

Норкуса, роз’яснення судів Литви, інших країн, а також Європейського суду з прав людини свідчать, що суд уточнює, як використовувати норму з дня її прийняття. Із чого випливає, що суд повинен застосовувати тлумачення навіть до правових відносин, які виникли до прийняття рішення.

Однак бувають винятки. Наприклад, у 2012 році ВС Литви в одному з рішень зазначив, що зміни судової практики поширюються тільки на майбутні справи. Йдеться про те, що інколи попередня практика не може вважатися помилковою з урахуванням ситуації, що склалася на момент ухвалення відповідного рішення.

Непочате поле роботи

See also:  Що необхідно знати про штрафи у податковому законодавстві

Українська правова система має свою специфіку. Завідувач кафедри цивільного права Київського національного університету ім.Т.Шевченка Роман Майданик зауважив, що, на відміну від «майже усіх країн», наше законодавство передбачає: висновки ВС є обов’язковими для всіх суб’єктів правозастосування. Отже, маємо судовий квазіпрецедент.

Це зумовлює необхідність визначення правил застосування таких рішень суду. «Сьогодні, на жаль, тут більше запитань, ніж відповідей», — сказав Р.Майданик. Зокрема, що слід розуміти під правовим висновком ВС? Адже це не весь текст рішення.

Тому його мотивувальну частину слід поділити на дві частини: безпосередньо мотивування та доповнення.

Друге питання: яким вимогам має відповідати правовий висновок? Так, можна скористатися англійським правом, один з принципів якого передбачає: якщо можна вилучити частину правового висновку і без неї залишається правило поведінки, то це може бути нормою.

Ще одна проблема стосується подолання правового висновку (тобто прийняття висновку, який суперечить, уточнює, доповнює попередній). Р.Майданик підкреслив: таке може бути, якщо він прийнятий з необережності або застарів.

При цьому важливим є принцип еволюційного тлумачення, сформульований ЄСПЛ: використовуючи норму права, суд виходить не тільки з того, як її розумів законодавець на момент прийняття, а й з тлумачення норми на момент її застосування.

Також науковець звернув увагу, що українським суддям слід враховувати телеологічний спосіб тлумачення (роз’яснення змісту норми з огляду на мету), який практикують в європейських країнах.

Очевидно, всі ці поради стануть у пригоді новому Верховному Суду, а також КС — у зв’язку із запровадженням інституту конституційної скарги.

Головне, аби в представників цих установ вистачило часу на поєднання теорії та практики.

Джерело

Источник: https://radako.com.ua/news/mezhi-sudovoyi-normotvorchosti-chi-ie-visnovok-vsu-dzherelom-prava

Суди мають враховувати останню позицію Великої Палати, а не посилатись на постанови, які не перераховані при відступленні | ЮРЛІГА

Велика Палата Верховного Суду  при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Не можна застосовувати аналогічні висновки Верховного Суду України, викладені в його рішеннях, ухвалених за результатами розгляду інших судових справ, незалежно від того, чи перераховані у відповідній постанові Великої Палати всі рішення ВСУ, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата.

Ці висновки викладено у постанові від 30 січня 2019 року, якою Велика Палата відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 квітня 2017 року у справі № 21-3197а16 та Великої Палати  від 14 березня 2018 року в справі № 619/2019/17 про те, що у справах про оскарження рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, якими проведено державну реєстрацію права приватної власності на майно на підставі договорів іпотеки спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень, тому спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. ВП пояснила, що зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто права цивільного, отже має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.

Спір був пов'язаний з реалізацією іпотекодержателем своїх прав на предмет іпотеки, процедура якої передбачає їх здійснення лише за участі нотаріуса (державного чи приватного) або державного реєстратора, дії якого оскаржуються опосередковано через неправомірність дій іпотекодержателя.

Таким чином, суди попередніх інстанцій помилково зазначили, що вказаний спір виник із учасником публічно-правових відносин і стосується його управлінських рішень та дій як суб'єкта владних повноважень, а тому цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та дійшли неправильного висновку про закриття провадження у справі, залишивши поза увагою те, що спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин між позивачем та третьою особою у справі, яка не заявляє самостійних вимог, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, а вимоги до приватного нотаріуса витікають (є похідними) саме із цивільних правовідносин та пов'язані з їх реалізацією.

Всі судові рішення можна знайти у Verdictum. Правові позиції зручно відстежувати в модулі “Судова практика” ІПС “ЛІГИ:ЗАКОН”. Інформацію про початок та хід реєстраційної процедури стосовно об'єктів іпотеки можна миттєво отримати за допомогою сервісу SMS-Маяк Іпотека.

Источник: https://jurliga.ligazakon.net/ua/news/184894_sudi-mayut-vrakhovuvati-ostannyu-pozitsyu-veliko-palati-a-ne-posilatis-na-postanovi-yak-ne-pererakhovan-pri-vdstuplenn

Суб’єкти владних повноважень та їх види

  • МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
  • ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У ВІННИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ
  • ВІННИЦЬКЕ РАЙОННЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ
  • Методичні рекомендації на тему:

«Суб’єкти владних повноважень та їх види»

м. Вінниця – 2013 р.

  1. ЗАТВЕРДЖУЮ
  2. Начальник відділу ДВС
  3. Вінницького районного
  4. управління юстиції

____________С.В. Голубєв

Відповідно до Конституції та законів України владними повноваженнями наділені державні органи, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, проте не всі їхні діяння, що порушують права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб, належать до компетенції адміністративних судів.

Здійснення владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень необхідно розуміти як реалізацію будь-яких владних повноважень умежах компетенції (діяльності) органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, що не відносяться до повноважень, пов’язаних із прийняттям законів та здійсненням правосуддя. Владними повноваженнями парламенту є повноваження приймати закони, а судом – здійснювати правосуддя.

Поняття “суб’єкт владних повноважень”, зазначене в КАС України, є загальним і застосовується в законодавстві з метою уникнення переліку таких суб’єктів, який не може бути вичерпним.

З урахуванням завдань адміністративного судочинства визначимо загальний перелік таких суб’єктів, діяння яких може бути оскаржено в адміністративних судах:

  1. Органи державної влади як суб’єкти владних повноважень.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, Юридичні науки виконавчу та судову, а стаття 7Основного Закону встановлює, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

  • Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.
  • Відповідно до статті 91 Конституції Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.
  • Вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції здійснюється Конституційним Судом України за зверненнями:
  • а) Президента України,
  • б) не менш як 45 народних депутатів України,
  • в) Верховного Суду України,
  • г) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,
  • д) Центральної виборчої комісії,

е) Верховної Ради Автономної Республіки Крим.Питання щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових або службових осіб органу законодавчої влади, таких як голова Верховної Ради України, його заступники, голови Комітетів в КАС України чітко не врегульовано.

Виконавчу владу Конституція поділяє за критерієм організаційно-правового рівня на вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Вищим органом системи органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Статус Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади підтверджується пунктом 9 частини 1 статті 116 Конституції України, згідно з яким Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади.

Закон України від 07.10.10. №2591-VІ “Про Кабінет Міністрів України” відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

  1. Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов’язкові для виконання акти – постанови і розпорядження.
  2. У межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України видає постанови та розпорядження, які підписуються Прем’єр-міністром України.
  3. Акти Кабінету Міністрів України можуть бути скасовані Президентом України, а окремі їх положення або акти в цілому можуть бути визнані Конституційним Судом України

неконституційними. Акти Кабінету Міністрів України або окремі їх положення, які порушують права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, можуть бути оскаржені в судах у порядку адміністративного судочинства.

До центральних органів виконавчої влади відносяться міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів України. У Конституції вживається термін “міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, що дає підстави для визначення міністерства як основного виду центральних органів виконавчої влади.

Источник: https://shag.com.ua/subyekti-vladnih-povnovajene-ta-yih-vidi.html

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*