Вирок за розбій за ст. 187 кк скасовано на підставі ст. 69 кк –«призначення більш м’якого покарання ніж передбачено законом»

Суд призначає покарання за вчинений особою злочин, керую­чись правилами, закріпленими як загальні засади призначення покарання в ч. 1 ст. 65 КК.

Однак, існують виключення із встановлених правил, зокрема, щодо призначення покарання у межах, встановлених у санкції відповідної статті Особливої частини КК.

Правила призначення покарання більш м'якого, ніж це передбачено статтею Особливої частини КК за вчине-

76            Глава 9.

ний злочин, встановлено в ст. 69 КК, а правила призначення покарання більш суворого — у ст.ст. 70, 71 КК.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, відповідно до ч. 1 ст. 69 КК допускається за наявно­сті таких підстав:

  • при вчиненні злочину особливо тяжкого, або злочину сере­
  • дньої тяжкості;
  • за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання
  • та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;
  • з урахуванням особи винного.
  • При цьому суд обов'язково повинен умотивувати своє рі­шення.

Згадана стаття не може застосовуватись при визначенні по­карання за злочин невеликої тяжкості, оскільки всі санкції за ці злочини є альтернативними і дають суду можливість обрати найбільш м'яке з них.

За вчинення злочинів невеликої тяжкос­ті суд може звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених ст.ст. 44, 47 КК.

Також суд може призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання (судова практика „декілька” обставин визначає як не менше двох), які істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого зло­чину.

Обставини, що пом'якшують покарання, закріплені в ч. 1 ст. 66 КК, а також визнані такими судом, згідно ч. 2 ст. 66 КК. Поняття „істотного зниження ступеню тяжкості вчинення злочину” законом не визначено, а тому це поняття є оціночним і визначається судом індивідуально у кожному кон­кретному випадку.

  1. Врахування судом особи винного передбачає, перш за все, встановлення таких обставин, які знижують його суспільну не­безпечність та характеризують особу як під час вчинення зло­чину, так і до, і після його вчинення?
  2. Ст. 69 КК передбачено три способи призначення покарання більш м'якого ніж передбачено законом:
  3. суд має право призначити основне покарання нижче від
  4. найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої
  5. частини КК;
  6. перейти до іншого, більш м'якого виду основного покаран­
  7. ня, не зазначеного в санкції статті за цей злочин;
  8. не призначити додаткового покарання, що передбачене в
  9. санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове.
  10. Призначення покарання   77

Призначення покарання нижче від найнижчої межі, поля­гає в тому, що суд застосовує покарання того виду, що відпо­відає санкції норми (в альтернативній санкції один з кількох видів зазначених покарань), але у розмірі нижче мінімуму да­ної санкції.

Однак, в такому випадку суд не має права призна­чити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК. Так, напри­клад, якщо в санкції ч. 1 ст. 187 КК за розбій встановлено по­карання у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років, то суд має право, керуючись ст.

69 КК, призначити по­карання нижче трьох років, але не менше одного року позбав­лення волі, тобто мінімуму, встановленого для покарання у виді позбавлення волі в ч. 2 ст. 63 КК.

Перехід до іншого більш м'якого виду покарання полягає у призначенні такого виду покарання, який не передбачено санк­цією відповідної статті, а є більш м'яким видом, в системі по­карань закріпленій ст. 51 КК. Так, якщо санкцією статті пе­редбачено покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі (наприклад, ч. 2 ст. 185), то суд може перейти, напри­клад, до арешту чи виправних робіт.

Згідно ч. 2 ст. 69 КК суд, на підставах, наведених у ч. 1 ці­єї статті, може не призначати додаткового покарання, яке в санкції статті Особливої частини КК передбачене як обов'яз­кове (наприклад, ч. З ст.

189 КК встановлене покарання за ви­магання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із конфіскацією майна).

Така можливість не пов'язана із застосуванням більш м'якого основного покарання, тому суд має право не призначати додаткове покарання.

Більш м'яке покарання, ніж передбачено законом може бу­ти призначене з обов'язковим посиланням у вироку на ст. 69 КК України.

Призначення покарання більш суворого, ніж встановлено санкцією статті, можливе у випадку застосування покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Призначення покарання за сукупністю злочинів відбува­ється тоді, коли особа вчиняє два або більше злочини, перед­бачені різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК, визначення покарання за су­купністю злочинів відбувається у два етапи:

  • 78            Глава 9.
  • 1)             суд призначає покарання (основне і додаткове) за кожний
  • злочин окремо;
  • 2)             суд призначає покарання за їх сукупністю.
  • Призначення покарання за кожний злочин здійснюється від­

повідно до загальних засад, встановлених ст. 65 КК. Такий

  1. підхід дозволяє індивідуалізувати покарання, врахувавши тяж­
  2. кість кожного злочину, та обставини, що характеризують його
  3. вчинення.
  4. Остаточне покарання може бути призначене на основі од­ного із двох принципів:
  5. поглинення менш суворого покарання більш суворим;
  6. складання призначених покарань (може бути повним або
  7. частковим).

Застосування принципу поглинення менш суворого покарання більш суворіш можливе як до покарань одного виду, так і різ­них видів. Наприклад, якщо суд призначив особі покарання за ч. 1 ст. 187 КК (розбій) у виді позбавлення волі на строк чо­тири роки, а за ч. 1 ст.

186 КК (грабіж) — позбавлення волі на строк два роки, то остаточне покарання за принципом по­глинення становитиме чотири роки позбавлення волі. Так са­мо, якщо суд за один злочин призначив покарання у виді об­меження волі, а за інший — у виді виправних робіт, то оста­точне покарання за принципом поглинення покарань буде при­значене у виді обмеження волі.

В даному випадку порівняння суворості покарань здійснюється судом, на основі системи по­карань, встановленої в ст. 51 КК.

Складання покарань, при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів, може бути повним або частковим.

При частковому складанні до більш суворого покарання, при­значеного за один із злочинів, приєднується певна частина менш суворого (суворих) покарання, призначеного за інший злочин (злочини).

При повному складанні остаточне покарання дорівнює сумі покарань за кожний злочин окремо, але в будь-якому випадку остаточне покарання повинно бути більш суво­рим, ніж будь-яке з призначених окремо.

Визначення покарання за сукупністю злочинів здійснюється у певних, встановлених законом межах. Відповідно до ч. 2 ст. 70 КК, при складанні покарань остаточне покарання за су­купністю злочинів визначається в межах, встановлених санкці­єю статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Так, якщо суд призначив покарання за ч. 1 ст. 189

Призначення покарання   79

КК (вимагання) у виді чотирьох років позбавлення волі, а за ч. 1 ст. 122 (середньої тяжкості тілесне ушкодження) — у виді трьох років позбавлення волі, то остаточне покарання може перевищувати п'яти років позбавлення волі, тобто в межах ма­ксимуму ч. 1 ст. 189 КК.

Тобто в даному випадку не може бу­ти застосовано принцип повного складання покарань.

Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяж­ким, суд може призначити покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК (наприклад, не більше шес­ти місяців арешту, п'яти років обмеження волі, п'ятнадцяти років позбавлення волі). Якщо хоча б за один із вчинених зло­чинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне пока­рання за сукупністю визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Згідно з ч. З ст. 70 КК, до основного покарання, призначе­ного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, за кожен із злочинів, що складають сукупність.

До­даткові покарання одного виду приєднуються до основного шляхом їх складання або поглинання, за правилами, встанов­леними ч. 1 ст.

70 КК, а додаткові покарання різних видів приєднується до основного кожне окремо та виконуються са­мостійно.

Інколи, після постановления вироку в справі, з'ясовується, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановления вироку у першій справі.

В даному випадку має місце сукупність злочинів, оскільки особа вчинила два або більше злочини і вчинені вони були до засудження хоча б за один із них. Тому, згідно ч. 4 ст. 70 КК, покарання тут при­значається за правилами, передбаченими ч.ч. 1—3 ст.

70 КК, тобто за сукупністю злочинів. У цьому разі до строку пока­рання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зара­ховується покарання, відбуте повністю або частково за пер­шим вироком згідно правил, передбачених ст.

72 КК (правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'яз­нення). Таким чином, визначення покарання за ч. 4 ст. 70 КК відбувається у три етапи:

  • спочатку призначається покарання за розкритий злочин;
  • потім за сукупністю злочинів призначається остаточне по­
  • карання;
  • 80            Глава 9.
  • 3) і нарешті, в строк покарання, остаточно призначеного за
  • сукупністю  злочинів,  зараховується  покарання  фактично
  • відбуте за попереднім вироком.
  • Всі ці етапи повинні бути відображені в резолютивній час­тині вироку.
See also:  Зе-бюро. почему украина замедлила выполнение соглашений с мвф и не принимает закон о ведомстве финансовых расследований

Призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК) здійснюється у випадку, коли засуджений вчинив новий злочин після постановления вироку по справі (у тому числі і тоді, коли вирок ще не набрав законної сили), але до повного відбуття покарання за цим вироком. За таких умов призначен­ня покарання здійснюється у два етапи:

  1. суд призначає покарання за вчинений новий злочин;
  2. призначається остаточне покарання шляхом приєднання по­
  3. вністю або частково невідбутої частини покарання за попере­
  4. днім вироком до покарання, призначеного за новим вироком.

При цьому остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком (ч. З ст. 71 КК).

Призначення покарання за новий злочин здійснюється від­повідно до загальних засад, закріплених в ст. 65 КК. За таких умов, у випадку вчинення нового злочину під час відбування покарання, суд враховує як обтяжуючу обставину вчинення злочину в період відбування покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК — рецидив злочинів), якщо дана обставина не є кваліфікуючою ознакою складу злочину.

Визначаючи остаточне покарання за сукупністю вироків, суд не враховує відбуту засудженим частину покарання за по­переднім вироком, а лише покарання, призначене за новий злочин повністю, та невідбуту частину покарання за попере­днім вироком повністю або частково. Законом не встановлено вимог, коли невідбута частина покарання приєднується повніс­тю, а коли частково. Суд визначає це в кожному конкретному випадку індивідуально, виходячи із обставин справи, але вра­ховуючи полегшення ч. 2 ст. 71 КК.

Призначення покарання за сукупністю вироків, так само як і за сукупністю злочинів, здійснюється у визначених законом межах. Відповідно до ч. 2 ст. 71 КК, при складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може пе­ревищувати максимального строку, передбаченого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Виняток встановлено

Призначення покарання   81

лише для позбавлення волі: у випадку, якщо хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більше п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років.

При скла­данні покарання у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань, загальний строк покарання, ос­таточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбав­ленням волі.

Додаткове покарання, призначене хоча б за одним із виро­ків, або його невідбута частина за попереднім вироком, підля­гає приєднанню до основного покарання, остаточно призначе­ного за сукупністю вироків (ч. З ст. 71 КК).

Якщо додаткові покарання одного виду було призначено за обома вироками, то остаточне додаткове покарання, яке буде приєднане до ос­новного, визначається за правилами складання покарань за су­купністю вироків, встановленими ст.

71 КК.

Якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше нових злочинів, то покарання визначається таким чином. Спочатку суд призначає покарання за ці нові злочини згідно правил, передбачених ст.

70 КК для покарань за сукупністю злочинів, а потім до ос­таточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК.

Таким чином, у даному випадку покарання призначається за ст.ст. 70 та 71.

Складання покарань за сукупністю злочинів та за сукупніс­тю вироків здійснюється за правилами, встановленими ст. 72 КК. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КК, при складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться у більш суворий вид. Цією ж нормою визначено співвідношення між різними видами покарань: 1) одному дню позбавлення волі відповідають:

  • один день тримання в дисциплінарному батальйоні військо­
  • вослужбовців або арешту;
  • два дні обмеження волі;
  • три  дні  службового обмеження  для  військовослужбовців
  • або виправних робіт;
  • вісім годин громадських робіт;
  • 6 — 4-673
  • 82            Глава 10.
  • 2)             одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні війсь­
  • ковослужбовців або арешту відповідають:
  • два дні обмеження волі;
  • три дні  службового обмеження для військовослужбовців
  • або виправних робіт;
  • 3)             одному дню обмеження волі відповідають три дні службо­
  • вого  обмеження  для військовослужбовців  або виправних
  • робіт;
  • •               одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім
  • годин громадських робіт.

При визначенні за кількома вироками покарання у виді ви­правних робіт або службового обмеження для військовослуж­бовців, складанню підлягають лише строки покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно (ч. 2 ст. 72 КК).

Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обі­ймати певні посади або займатися певною діяльністю при їх призначенні за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарання не підлягають і вико­нуються самостійно (ч. З ст. 72 КК). Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72 КК).

Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК, попереднє ув'язнення зарахо­вується судом у строк покарання у разі засудження до позбав­лення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч.

1 цієї статті, щодо співвідношення позбавлення волі та ін­ших менш суворих покарань. При визначенні покарань, не зга­даних в ч. 1 ст.

72 КК, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудже­ного від його відбування.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 96      Главы:  

Источник: http://5rik.ru/clear/list-1526-str-30.php

Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. (ст.69 ККУ)

За наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини ККУ, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині ККУ.

  • Закон визначає дві підстави, які можуть обумовити призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом:
  • 1) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;
  • 2) урахування особи винного, що передбачає урахування суб'єктивних ознак, які знижують ступінь суспільної небезпеки особи винного.
  • Більш м'яким покаранням, ніж передбачено законом, яке може бути призначене судом, є:
  • 1) основне покарання того ж виду, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;
  • 2) інший, більш м'який вид основного покарання, не зазначений в санкції норми особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;

3) основне покарання без додаткового покарання, яке передбачене як обов'язкове в санкції норми Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Положення про те, що у випадку, коли суд призначає більш м'яке покарання, він не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду основного покарання в Загальній частині КК, означає, що не може бути призначене покарання у виді: штрафу в розмірі менше тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк менше двох років; громадських робіт на строк менше шістдесяти годин; виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців на строк менше шести місяців з відрахуванням із суми заробітку (грошового забезпечення) не менше десяти відсотків; арешту на строк менше місяця; обмеження волі і позбавлення волі на строк менше року; тримання в дисциплінарному батальйоні на строк менше шести місяців.

Суд, крім призначення винному більш м'якого основного покарання, може також не призначати йому додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Якщо таке покарання передбачене як факультативне, суд вирішує питання про його призначення, виходячи із загальних засад призначення покарання.

Призначення покарання за сукупністю злочинів (ст.70 ККУ)

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини ККУ, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Сукупність злочинів є одним із видів множинності злочинів.

  1. Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії:
  2. 1) суд призначає покарання окремо за кожен злочин;
  3. 2) суд призначає остаточне покарання за їх сукупністю.
  4.  Цей підхід має практичне значення у таких аспектах:
  5. а) він сприяє досягненню мети кримінального покарання, оскільки, призначаючи покарання за кожний із вчинених злочинів, суд не лише індивідуалізує покарання, а й стверджує принцип невідворотності покарання;
  6. б) він забезпечує апеляційній і касаційній інстанціям можливість перевірки винесеного вироку, полегшує розгляд справ у разі, коли йдеться про зміну чи скасування вироку в частині засудження за один із злочинів;
  7. в) це дає змогу правильно застосовувати положення кримінального закону про його зворотну дію в часі;
  8. г) у разі прийняття закону про амністію він надає можливість чітко визначити злочин, що підпадає під амністію.
  9. Остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається судом на основі одного із трьох принципів:
  10. 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим;
  11. 2) повного складання призначених покарань;
  12. 3) часткового складання призначених покарань.
See also:  Про актуальні зміни в законі україни «про судовий збір»

За загальним правилом, остаточне покарання визначається в межах, встановлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо тяжким.

У такому випадку суд вправі призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК.

Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції.

Призначення покарання застосовується і в тих випадках, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який вчинено до постановлення попереднього вироку.

За таких обставин до строку остаточно призначеного покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.

У цьому випадку процес призначення покарання проходить три стадії:

  • 1) призначення покарання за розкритий злочин;
  • 2) визначення остаточного покарання за сукупність злочинів;
  • 3) зарахування в строк остаточного покарання повністю чи частково відбутого покарання за попереднім вироком.

Усі названі стадії відображаються в резолютивній частині вироку.

При цьому суд не може змінювати призначені покарання за попередніми вироками, а остаточне покарання не може бути нижчим від покарання, призначеного за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за попереднім вироком, а не з його невідбутої частини. Якщо ж вирок у попередній справі скасовано за нововиявленими обставинами, то він не враховується

Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 31;

Источник: https://studopedia.net/16_34627_priznachennya-bilsh-myakogo-pokarannya-nizh-peredbacheno-zakonom-st-kku.html

Причини доцільності виокремлення кримінального проступку як виду кримінального правопорушення

Загальні засади призначення покарання та їх співвідношення з принципами призначення покарання.

^ — це система встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання у кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається. Cуд зобов'язаний при цьому виходити з наведених вимог (правил) призначення покарання у всіх без виключення випадках. Зазначеними правилами повинен керуватися й прокурор, який підтримує державне обвинувачення в суді.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються із трьох обов'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п.

1); б) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); в) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. 3).

Перша вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції.

За відносно визначеною санкцією, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначено лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) — один рік; для виправних робіт (ч.

1 ст. 57 КК) — шість місяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в межах, установлених для нього в цій санкції.

За кумулятивною санкцією суд може, а іноді і зобов'язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК).

Проте в частинах 3 та 4 ст. 65 КК передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції.

По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

Друга вимога полягає в тому, що суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують підставу та умови відповідальності за злочин, цілі та види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо.

Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, вчинений у співучасті, суд має обов'язково враховувати положення ст. 68 КК, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків — зобов'язаний виходити з порядку і меж його призначення, встановлених для цих випадків у статтях 70-72 КК.

Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема використовувати надані йому законом можливості з пом'якшення покарання, передбачені, наприклад, ч. З ст. 43 (вчинення злочину при виконанні спеціального завдання), статтями 69 та 69' КК тощо.

Третя вимога – при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається в ст.

12 КК, яка поділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК.

Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин — навіть довічне позбавлення волі.Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину.

У зв'язку з цим суд має враховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об'єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст.

121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків — чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

При призначенні покарання суд ураховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання.

Згідно з цією ж постановою Пленуму, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан та ін.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) справедливості. Покарання має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Справедливість має два аспекти. Вона повинна стосуватися, перш за все, законних інтересів потерпілих від злочину.

Але справедливим має бути і ставлення до обвинувачуваної особи. 2) законності. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом.

, 3) обґрунтованості. Покарання застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. 4) індивідуалізації покарання.

See also:  Верховная рада приняла закон о защите потребителей финансовых услуг

Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). ст.

69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за вчинений злочин, і призначити за злочин будь-якого ступеня тяжкості більш м'яке покарання порівняно з тим, яке у цій санкції передбачено. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст.

65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.Підставами застосування ст.

69 КК закон визнає дві групи чинників, що характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, що певним чином характеризують особу винного.Обставини, що пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК мають відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин обов'язково повинно бути декілька — не менше двох. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому знижувати істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним.

Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, що можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні цих даних беруться до уваги: зразкова поведінка особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова Діяльність, позитивна характеристика, прагнення залагодити заподіяну Шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що в усіх таких випадках повинні бути встановлені такі дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявності тільки двох розглядуваних підстав застосування ст. 69 КК в їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або тільки позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.

Порядок призначення більш м'якого покарання припускає застосування судом одного із таких правил (варіантів) застосування ст. 69 КК:

  • Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин.
  • Перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
  • За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове
  • Керуючись приписами частин 1 та 2 ст. 69 КК, суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов'язкове.
  • На підставі частин 1 та 2 ст. 69 КК суд має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м'якого виду основного покарання і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов'язкове.

Межі кримінальної відповідальності у формі покарання за незакінчений злочин визначені статтею 68 КК України, відповідно до ч.

1 якої „при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Вочевидь, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії або не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому в ч. 1 ст.

68 КК наголошується на необхідності урахування судом ступеня тяжкості вчиненого діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст.

12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, форма вини, мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо), які суд має врахувати та оцінити в їх сукупності.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначає, до якої стадії було доведено злочин — до стадії готування або замаху. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) чи незакінченим (перерваний замах).Необхідно також встановити, чому саме, через які причини злочин не було доведено до кінця.Якщо в ч. 1 ст.

68 КК закон називає чинники, які має врахувати суд при призначенні покарання за незакінчений злочин, то в частинах 2 та З ст. 68 КК встановлюється той максимум покарання, в межах якого воно може бути призначено судом у цих випадках. Ці граничні межі диференційовані в законі залежно від стадії незакінченого злочину і за готування до злочину (ст.

14 КК) строк або розмір покарання складає половину (ч. 2 ст. 68 КК), а за замах (ст. 15 КК) — дві третини (ч. З ст. 68 КК) максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. Із цих приписів частин 2 та 3 ст.

68 КК випливає, що їх вимоги мають для суду обов'язковий характер, а передбачені ними правила пом'якшення покарання застосовуються:

  • лише у випадках вчинення особою незакінченого злочину — готування або замаху, але обходять готування до злочину невеликої тяжкості, яке згідно з ч. 2 ст. 14 КК не тягне за собою кримінальної відповідальності;

лише до таких видів покарань, які мають строковий характер(наприклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі(наприклад, штраф) і не можуть бути застосовані, якщо найбільш суворим видом покарання в санкції є довічне позбавлення волі (наприклад, ч. 2 ст.

115 КК), оскільки останнє має безстроковий (невизначений строком чи розміром) характер. Виняток із цього правила становлять тільки випадки застосування положень частин 2 та 3 ст. 68 КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК покарання у виді довічного позбавлення волі призначено бути не може і до яких у зв'язку з цим вимоги частин2 та 3 ст.

68 КК мають застосовуватися, виходячи із встановленої в санкції максимальної межі позбавлення волі на певний строк (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. у ред. від 12 червня 2009 p.);

  • лише до основного виду покарання і обходять додаткове. Тому, якщо в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання, то при застосуванні вимог частин 2 та 3 ст. 68 КК останнє до уваги судом не береться;

лише до найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною, суд зобов'язаний застосувати вимоги частин 2 та 3 ст. 68 КК відносно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які в цій санкції передбачені.

  1. Межі відповідальності за вчинення злочину в співучасті.
  1. Призначення покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків.
  1. Проблемні аспекти інституту звільнення від покарання та від його відбування.
  1. Звільнення від кримінальної відповідальності та відмова від її застосування: проблема співвідношення.
  1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Кримінально-правова кваліфікація – оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти суспільну шкоду та характеризується ознаками кримінальної протиправності, що полягає у визначенні того, якою статтею кримінального закону передбачене це діяння.

Кримінально-правова кваліфікаціячастина процесу застосування кримінального Закону – офіційна діяльність уповноважених на те органів держави (дізнання, досудового слідства).

У ході кримінально-правової кваліфікації:

^ підлягає оцінці (заподіяння істотної шкоди, загроза заподіяння істотної шкоди)

2.визначається кримінальна протиправність діяння. Ознаки кримінально-правової кваліфікації: 1. Здійснюється у відповідній процедурній формі. 2.Має обов’язкове значення.

Зміст кримінально-правової кваліфікації – у визначенні кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння. Кримінально-правова кваліфікація включає в себе:

  1. Оцінку фактичних обставин, виділення тих, що мають кримінально-правове значення.
  2. Вибір статті КК, яка містить відповідну кримінально-правову норму.
  3. Обґрунтування її застосування.
  4. Процедура закріплення висновку про те, що це є або не є злочином.

Источник: http://mir.zavantag.com/pravo/387038/index.html?page=4

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*