Злочинні дії одного з батьків, які призвели до смерті другого з них, є такими, що посягають на охоронювані законом права та інтереси їхніх дітей – ккс вс

Новини

Останні події, новини зі світу юриспруденції, інформаційні статті

Системний аналіз положень Конвенції про права дитини, Закону України «Про охорону дитинства», Сімейного, Цивільного та Кримінального процесуального кодексів дає змогу зробити висновок, що злочинні дії одного з батьків стосовно іншого, які призвели до смерті потерпілого, є такими, що посягають на охоронювані законом права та інтереси їхніх дітей, а саме на право на батьківське піклування, на повноцінний фізичний, духовний, інтелектуальний, культурний та соціальний розвиток.

Про це йдеться в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, який розглянув касаційну скаргу прокурора на вирок апеляційного суду щодо чоловіка, засудженого за ст.

123 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).

Він під час конфлікту зі своєю дружиною через ревнощі, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, схопив кухонний ніж і завдав їй сім ножових поранень, чим спричинив тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла в лікарні.

Відповідно до вироку місцевого суду чоловік отримав покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК України його звільнили від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки з покладенням обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання, постановивши в цій частині новий вирок. Особа отримала покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки і була звільнена від відбування призначеного покарання на підставі п. «в» ст.

1 Закону України «Про амністію у 2016 році» (звільненню від відбування покарання підлягають особи, визнані винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким відповідно до ст.

12 КК України, не позбавлених батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років).

На думку прокурора, суд апеляційної інстанції не врахував, що амністія не застосовується до осіб, котрі мають дітей, яким не виповнилося 18 років, і вчинили злочини, що посягають на життя, здоров’я, честь, гідність чи інші охоронювані законом права та інтереси цих дітей (п. «г» ст. 9 Закону України «Про амністію у 2016 році»). Крім того, суд не взяв до уваги, що злочин було вчинено у присутності малолітньої дочки засудженого.

Як зазначено в постанові колегії суддів ККС ВС, відповідно до положень Конвенції про права дитини жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Згідно із Законом України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону.

Вирішуючи будь-які питання щодо дітей, суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дитини (статті 7, 8 СК України). Такі положення кореспондуються з визначеним у ч. 2 ст. 150 СК України обов’язком батьків піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Крім того, ч. 2 ст. 1168 ЦК України регламентовано відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, зокрема її дітям (усиновленим). До того ж відповідно до положень ст. 55 КПК України дитина може бути визнана потерпілою, якщо в результаті вчиненого злочину їй спричинено моральну та майнову шкоду, і має право на відшкодування такої шкоди.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд зазначив про невідворотність тяжких наслідків вчиненого злочину у виді смерті потерпілої та залишення у звʼязку з цим без материнського піклування двох малолітніх дітей, проте ретельно не перевірив наявності обмежень щодо застосування амністії до засудженого, передбачених п. «г» ст. 9 цього Закону.

На думку колегії суддів ККС ВС, злочинні дії чоловіка, що призвели до смерті його дружини, є такими, які в розумінні п. «г» ст. 9 посягають на охоронювані законом права та інтереси їхніх двох спільних дітей, передбачені Конвенцією про права дитини та Законом України «Про охорону дитинства». За таких обставин амністія до особи не може бути застосована.

ККС ВС скасував вирок апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Із повним текстом постанови ККС ВС у справі № 522/20208/15-к (провадження № 51-6488км18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/85836384.

135

Источник: https://barristers.org.ua/news/zlochynni-diyi-odnogo-z-batkiv-yaki-pryzvely-do-smerti-drugogo-z-nyh-ye-takymy-shho-posyagayut-na-ohoronyuvani-zakonom-prava-ta-interesy-yihnih-ditej-kks-vs/

Права батьків та дітей на майно

Стаття 173. Роздільність майна батьків і дітей

  1.  Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

  2.  При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.

Стаття 174. Право власності дитини на майно, призначене для її розвитку, навчання та виховання

  1. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.

Сімейний кодекс України

Кожна сім’я має у власності певне майно. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

Батьки мають право розпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати, передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти не мають права розпоряджатись належним їм майном. Відповідно до ст.

173 СК України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

  • Зверніть увагу!     
  • Малолітні діти   — діти, яким не виповнилося 14 років.
  • Неповнолітні діти — діти віком від 14 до 18 років.
  • Неповнолітні діти вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об’єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності тощо.

Батьки можуть набувати майно в результаті укладання цивільно-правових угод, отримання спадщини тощо. Відповідно до норм цивільного законодавства малолітні діти мають право вчиняти дрібні побутові правочини, вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними. В результаті цих дій малолітня особа може набувати у власність певне майно.

Отже, у дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, створення його власного працею.

Відповідно до ст. 174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Закон зобов’язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (ст. 176 СК України).

Окрім роздільного майна, батьки і діти можуть мати майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Це положення закріплено у ст. 175 СК України: майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Цим правилом законодавець, по-перше, закріплює право участі дітей у господарському житті сім’ї, по-друге, допускає можливість належності суб’єктам сімейних правовідносин (батькам і дітям) майна на праві спільної сумісної власності.

Батьки і діти можуть мати як спільну часткову, так і спільну сумісну власність.

Якщо дитина проживає в житловому будинку (квартирі), що належить на праві приватної власності її батькам або одному з них, вона набуває право користування цим житлом (сервітут). Такий сервітут встановлюється законом, тому для його виникнення не потрібне укладення батьками та дітьми спеціального договору про користування житлом (ст. 402 ЦК України).

Аналогічне право належить і батькам, які проживають в житловому будинку (квартирі), власником якого є малолітня дитина. Така ситуація може виникнути, якщо дитина одержала житло у спадщину, за договором дарування, міни тощо. Батьки не набувають права власності щодо цього житлового приміщення, проте вони мають право на проживання в ньому (сервітут).

Власник житлового будинку (квартири) має право продати це майно. Якщо сервітут належить дитині, то батьки у разі продажу будинку (квартири) мають діяти з урахуванням її прав та інтересів. У ст. 59 СК України вказано, що при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які мають право користування ним.

Важливе значення мають договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку або квартири, що належить дитині на праві власності.

Такі правочини з майном малолітньої дитини батьки вчиняють лише з дозволу органу опіки та піклування.

При цьому дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається у разі гарантування збереження її права на житло (ст. 177 СК України).

Головне, щоб при цьому батьки діяли виключно в інтересах дитини. Наприклад, батьки укладають договір купівлі-продажу належного дитині автомобіля, за яким вони видають від імені дитини письмове зобов’язання щодо передачі речі покупцеві (взамін одержання грошей).

З дозволу органу опіки та піклування батьки можуть відмовитися від майнових прав, що належать дитині. Інколи такі випадки прямо передбачені в законі. Так, згідно із ч. 4 ст. 1273 ЦК України батьки можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній дитині.

Крім цього, існують правочини, які батьки не можуть вчиняти за жодних умов, оскільки навіть орган опіки та піклування не уповноважений надавати дозвіл на їх укладення.

В законі сказано, що батьки не можуть здійснювати дарування від імені дитини (ч. 2 ст. 720 ЦК України). Крім цього, можна вважати, що батьки не можуть зобов’язуватися від імені дитини порукою (ч. 2 ст. 86 ЦК України).

Хоча останнє правило встановлене для опікунів, воно має застосовуватися і відносно батьків дитини.

Батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном.

See also:  Глава держави підписав закон про запобігання та протидію домашньому насильству

Майном малолітньої дитини в силу закону батьки управляють без спеціальних на те повноважень. Водночас вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї (ст. 178 СК України).

В процесі продажу приватизованої квартири, яка належить батькам та малолітній дитині на праві спільної сумісної власності, батьки зобов’язані одержати дозвіл органу опіки та піклування. Такий дозвіл надається у разі гарантування батьками збереження права дитини на житло (ст. 177 СК України).

Зверніть увагу!

Управління батьками майном дитини припиняється при досягненні дитиною 14 років, оскільки з цього часу батьки вже позбавляються права управляти майном дитини та обов’язку здійснювати управління належним чином. Неповнолітня дитина управляє своїм майном самостійно, а батьки лише надають згоду на здійснення нею цивільно-правових правочинів у випадках, передбачених законом (ст. 32 ЦК України).

Згідно зі ст. 177 СК України батьки зобов’язані відшкодувати дитині завдану матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном. Ця норма закону є важливою гарантією захисту прав дитини від зловживань з боку батьків.

Укладення договорів стосовно майна неповнолітніх дітей визначається цивільним, а не сімейним законом. Вважається, що неповнолітні самостійно укладають правочини щодо належного їм майна, а батьки лише надають на це згоду. У свою чергу у ч. З ст. 177 СК України закріплюється порядок надання батьками згоди на укладення неповнолітніми особами правочинів щодо їх майна.

Такі правила повністю співпадають з тими, що встановлені цивільним законом для піклувальників (ст. 71 ЦК України). Крім того, в ч. З ст.

32 ЦК України вказано, що на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

Право батьків по управлінню майном дитини полягає у можливості здійснення батьками комплексу юридичних та фактичних дій, спрямованих на реалізацію майнових прав дитини по володінню, користуванню та розпорядженню належним їй майном та здійснюваних виключно в інтересах дитини. Управління майном включає два основних види дій батьків:

  •  вчинення правочинів щодо майна дитини, в тому числі правочинів щодо розпорядження майном;
  •  вчинення дій щодо догляду за майном дитини (ремонтування, зберігання, догляд тощо).
  1. В процесі управління майном дітей батьки вчиняють різного роду правочини, об’єктом яких виступає майно малолітніх. Виходячи з норм чинного законодавства, правочини такого роду можуть бути поділені на такі основні види:
  •  правочини, які батьки мають право вчиняти вільно (продаж дитячих речей індивідуального користування, які вже не задовольняють погреби дитини, використання доходу від майна дитини на купівлю продуктів, одягу тощо);
  •  правочини, які батьки мають право вчиняти з дозволу органу опіки та піклування:  укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;  видавати письмові зобов’язання від імені дитини;  відмовлятися від майнових прав дитини;
  •  правочини, які батьки взагалі не мають права вчиняти з майном дитини:  здійснювати дарування від імені дитини;  зобов’язуватися від її імені порукою.
  • Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом 1 місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.
  • Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, якщо ними встановлено, що:
  •  мати (батько) дитини, яка (який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав;
  •  судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (прийнято) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом) без позбавлення їх батьківських прав;
  •  до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся за дозволом) батьківських прав;
  •  особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;
  •  між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини;
  •  між батьками дитини або між одним з них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна, за дозволом на вчинення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один з них);
  •  вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та (або) порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
  1. Закон визначає особливості використання доходу від майна залежно від віку дитини, яка є його власником. Так, дохід від майна, що належить на праві власності:
  •  малолітній дитині, використовується батьками дитини;
  •  неповнолітній дитині, використовується дитиною.

Використання батьками доходу, одержаного від майна малолітньої дитини, є одним із різновидів дій батьків щодо управління майном дитини (ст. 177 СК України). При цьому батьки мають право спрямовувати одержані кошти на:

  •  утримання дитини, яка є власником майна;
  •  утримання інших дітей;
  •  невідкладні потреби сім’ї.

Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Звернення до органу опіки та піклування не є обов’язковою стадією розгляду спору батьків. Кожен з них має право одразу звернутися до суду за вирішенням спору.

Згідно з СК України при вчиненні одним з батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Юридичний порадник Сімейне право. Зміст

Источник: https://advokat-lviv.com.ua/rozluchennya/prava-batkiv-ta-ditey-na-mayno.html

§ 2. Поняття та види одиничного злочину

§ 2. Поняття та види одиничного злочину

Як уже зазначалося, одиничний злочин є структурним елементом кожного виду множинності злочинів. Чинне законодавство про кримінальну відповідальність не містить терміна «одиничний злочин» і тим самим не визначає його поняття. У зв’язку з цим поняття одиничного злочину має лише доктринальне (наукове) визначення.

Одиничним злочином прийнято вважати діяння, яке містить ознаки тільки одного (єдиного) передбаченого КК самостійного складу злочину. У кожній статті (або частині статті) Особливої частини КК описуються ознаки окремих одиничних закінчених злочинів. Наприклад, одиничними злочинами є: державна зрада (ст. 111 КК) і диверсія (ст.

113 КК); умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК), умисне вбивство з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК) і умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК); крадіжка (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187 КК) тощо.

Кожен одиничний злочин підлягає самостійній кваліфікації за тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка його передбачає. Разом з тим одиничний злочин може бути і незакінченим, а також вчиненим не тільки одноособово, а й у співучасті. І в цьому разі він підлягатиме кваліфікації за відповідною статтею Особливої частини КК з посиланням на ч. 1 ст.

14 КК (якщо має місце готування до злочину), ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 КК (якщо має місце замах на злочин) або відповідну частину ст. 27 КК (якщо йдеться про співучасть у злочині).

Види одиничних злочинів. Одиничні злочини прийнято поділяти на види залежно від характеру описання в законі їх об’єктивної сторони і, як наслідок, особливостей суб’єктивної сторони таких злочинів. Зокрема, за названим критерієм виділяються дві групи одиничних злочинів:

  • 1) прості одиничні злочини, тобто такі злочини, які характеризуються відносною нескладністю законодавчого визначення їх об’єктивної та суб’єктивної сторін;
  • 2) ускладнені одиничні злочини, тобто такі злочини, які порівняно з простими злочинами ускладнені додатковими об’єктивними чи суб’єктивними ознаками, що надають їм зовнішньої подібності з множинністю злочинів.
  • І прості, і ускладнені одиничні злочини, будучи видами одиничного злочину, у свою чергу, також мають свої різновиди.
  • Різновидами простих одиничних злочинів є:

1) злочини з одним діянням, суспільно небезпечні наслідки якого не описані в КК, тобто так звані злочини з формальним складом. До них, наприклад, належать: розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ч. 1 ст. 168 КК), давання хабара (ч. 2 ст. 369 КК) та інші подібні злочини;

2) злочини з двома діяннями, що передбачені законом як обов’язкові. У цих злочинах кожне з діянь, взяте самостійно, у відриві від іншого (або хоча б тільки одне із таких діянь), саме по собі злочинним не визнається і тільки в поєднанні вони становлять одиничний злочин.

До таких злочинів належать, наприклад, зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ч. 1 ст.

152 КК), самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь (ст. 353 КК) тощо;

3) злочини з двома чи більше діяннями, що передбачені в законі як альтернативні.

У диспозиціях статей Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за такі злочини, законодавець називає в альтернативі декілька діянь, кожне з яких самостійно, а так само їх сукупність у будь-якій кількості і будь-якому поєднанні становлять один одиничний злочин.

До таких злочинів, наприклад, належать: виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту, а також збут підробленої національної валюти України, іноземної валюти, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ч. 1 ст.

199 КК), незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 1 ст. 307 КК) тощо;

4) злочини з одним діянням і одним наслідком. Це так звані злочини з матеріальним складом, в яких одному описаному в законі діянню кореспондує тільки один вид наслідків. До таких злочинів, наприклад, належать: умисне (ч. 1 ст. 115 КК) та необережне (ст. 119 КК) вбивства, крадіжка (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК) та ін.;

5) злочини з одним діянням та декількома наслідками, що передбачені в законі як альтернативні.

See also:  Почему не всё можно снимать на видео? о законе и ответственности

До таких злочинів належать ті злочини з матеріальним складом, в яких одне діяння може тягти за собою два чи більше з описаних у законі суспільно небезпечних наслідків, кожен з яких, проте, сам по собі є достатнім для наявності складу злочину.

До таких злочинів належать, наприклад: умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, яке спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя (ч. 1 ст. 121 КК), порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, якщо це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого (ч. 1 ст. 272 КК) тощо.

Різновидами ускладнених одиничних злочинів є:

1) триваючий злочин — це такий одиничний злочин, який, розпочавшись дією чи бездіяльністю особи, характеризується безперервним вчиненням складу певного злочину. Цей злочин триває у часі (звідси й походить його назва) на стадії закінченого злочину. До триваючих злочинів належать, наприклад, всі злочини, які полягають в ухиленні від вчинення певних дій: від сплати аліментів (ст.

164 КК), від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК), від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК), від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) чи від призову за мобілізацією (ст. 336 КК) та ін.

; всі злочини, які полягають у незаконному зберіганні певних предметів злочину: незаконно виготовлених виборчих бюлетенів, бланків відкріпних посвідчень, бюлетенів для голосування на референдумі (ч. 1 ст. 158 КК), конфіденційної інформації про особу (ст. 182 КК), майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК), зброї, бойових припасів або вибухових речовин (ст.

263 КК), наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (статті 307 та 309 КК) тощо.

Початком вчинення триваючого злочину є момент вчинення особою дії (наприклад, прийняття на зберігання одного з названих предметів) або бездіяльності (наприклад, невиконання обов’язку сплатити податок, нез’явлення до військового комісаріату та ін.), з якого починається так званий «злочинний стан» особи.

Протягом певного часу цей стан триває, і в цьому стані особа безперервно вчиняє триваючий злочин, який увесь час знаходиться на стадії закінченого злочину. Моментом закінчення триваючого злочину є момент припинення «злочинного стану», що відбувається з об’єктивних або суб’єктивних причин.

Триваючий злочин вважається таким, що припинився з об’єктивних причин, якщо «злочинний стан» скінчився поза волею особи: наприклад, вона була викрита і затримана правоохоронним органами або внаслідок певних об’єктивних обставин загинув той предмет, який особа незаконно зберігала, тощо.

Триваючий злочин вважається таким, що припинився із суб’єктивних причин, якщо «злочинний стан» скінчився за волею особи, яка в ньому перебувала: наприклад, особа добровільно сплатила податок, або з’явилася до призовної комісії, або позбулася того предмета, який незаконно зберігала, та ін.

Час вчинення особою триваючого злочину (тобто тривалість перебування її в «злочинному стані») і причини його припинення не впливають на кваліфікацію злочину. Такий злочин кваліфікуватиметься як закінчений злочин незалежно від того, скільки тривало його вчинення (декілька днів чи декілька років) і з яких причин (об’єктивних чи суб’єктивних) його було припинено;

2) складний (інша його назва — складений) злочин — це такий одиничний злочин, який складається з двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, являють собою самостійні одиничні злочини, але які (внаслідок їх органічної єдності, типовості, поширеності одночасного вчинення тощо) об’єднані законодавцем в окремий одиничний злочин, передбачений однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК. До таких злочинів належать, наприклад: грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого (ч. 2 ст. 186 КК), опір представникові влади, поєднаний з примушенням його до виконання явно незаконних дій (ч. 3 ст. 342 КК), порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438 КК), та ін.

На відміну від простих одиничних злочинів з двома діяннями у складних злочинах кожне з діянь, взяте самостійно, ізольовано від іншого, визнається злочином, який передбачено як одиничний злочин іншою статтею (або іншою частиною цієї ж статті) Особливої частини КК. Проте в поєднанні ці два діяння створюють кількісно і якісно іншу суспільну небезпечність, що й дає законодавцеві підстави передбачити відповідальність за їх спільне вчинення як за самостійний одиничний злочин.

Складний злочин є закінченим з моменту, коли особою виконано обидва діяння, що включаються до нього.

Наявність тільки одного з діянь за відсутності іншого виключає кримінальну відповідальність за складний злочин, і особа може підлягати відповідальності або за тією статтею КК, яка передбачає відповідальність за вчинене нею одне діяння як за самостійний одиничний злочин, або за замах на вчинення складного злочину;

3) злочин з похідними наслідками (інші його назви: злочин з віддаленими наслідками, злочин, що кваліфікується за наслідками) — це такий одиничний злочин, який з об’єктивної сторони становить одне діяння, що тягне за собою два наслідки, які настають послідовно один за одним, і при цьому перший з наслідків спричиняє другий.

Крім того, такі злочини, як правило, мають змішану форму вини: щодо наслідків, які настають в часі раніше (вони дістали назву «наслідків першого порядку»), особа має умисел, а щодо тих наслідків, які настають пізніше («наслідки другого порядку»), — необережність.

До злочинів з похідними наслідками належить, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).

При вчиненні цього злочину особа має умисел на заподіяння своїм діянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження (наслідки першого порядку), яке зрештою призводить до його смерті (наслідки другого порядку), до якої винний ставиться необережно.

Особливістю злочинів з похідними наслідками є те, що наслідки другого порядку настають у них не безпосередньо в результаті вчинення самого діяння, а в результаті розвитку наслідків першого порядку. Закінченим даний вид одиничного злочину визнається з моменту настання наслідків другого порядку;

4) продовжуваний злочин — це такий одиничний злочин, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром (ч. 2 ст. 32 КК). Продовжуваний злочин традиційно належить до ускладнених одиничних злочинів, проте критерій такого віднесення відрізняється від того, за яким виділені триваючі, складні злочини та злочини з похідними наслідками.

Якщо названі три види ускладнених одиничних злочинів дійсно мають особливості в законодавчому описанні їх об’єктивної сторони, то продовжуваний злочин таких особливостей не має, а має особливості у фактичному виконанні особою його об’єктивної сторони.

Саме тому як продовжуваний може бути вчинена значна кількість злочинів, які належать до простих одиничних, а також деякі з інших видів ускладнених одиничних злочинів.

Наприклад, продовжуваними злочинами є крадіжка певної речі по частинах, зокрема: зібрання творів — по окремих томах, велосипеда — по окремих деталях, зерна — мішками тощо.

Як продовжуваний злочин можуть бути вчинені окремі види триваючих злочинів, зокрема: ухилення упродовж року від сплати певного щомісячного податку, прийняття на зберігання за декілька разів однієї партії наркотичних засобів тощо.

Таким чином, при вчиненні продовжуваного злочину особа нібито розбиває одне передбачене в законі злочинне діяння на декілька тотожних діянь і вчиняє їх для реалізації єдиного злочинного наміру. Отже, обов’язковими ознаками продовжуваного злочину є такі:

а) він складається із декількох (двох чи більше) діянь, розірваних між собою певними проміжками часу. У цьому полягає одна із відмінностей продовжуваного злочину від триваючого: якщо триваючий злочин вчиняється безперервно («злочинний стан» особи), то продовжуваний злочин є переривчастим — у проміжках між діяннями особа не вчиняє цього злочину;

б) усі вчинені особою діяння є юридично тотожними. Це означає, що кожне з них, взяте самостійно, підпадає під ознаки одного й того самого передбаченого КК одиничного злочину. При цьому зовнішній, фактичний вираз таких діянь не обов’язково має бути тотожним.

Наприклад, особа, яка вчиняє продовжувану крадіжку зібрання творів із бібліотеки, кожним окремим томом може заволодіти по-різному: один винести, сховавши його під одягом, другий — сховавши в сумці, третій — викинути у вікно і підібрати на вулиці тощо.

Фактично ці діяння є різними, проте юридично — тотожними: кожне з них має ознаки того самого злочину — крадіжки;

в) усі діяння мають бути об’єднані єдиним злочинним умислом. Це означає, що ще перед вчиненням першого з низки тотожних діянь особа усвідомлює, що для реалізації її наміру необхідно буде вчинити не одне таке діяння, а декілька, і кожне з них спрямовує на реалізацію цього наміру.

Зокрема, у наведеному прикладі особа ще до вчинення першого з діянь має намір викрасти повне зібрання творів і усвідомлює, що їй треба вчинити низку діянь, спрямованих на реалізацію цього наміру.

При цьому слід мати на увазі, що умисел особи при вчиненні продовжуваного злочину може бути як конкретизованим (наприклад, викрасти зібрання творів конкретного письменника з відомою кількістю томів), так і неконкретизованим (наприклад, викрадати з бібліотеки всі цікаві книжки, які трапляться).

Початком вчинення продовжуваного злочину є момент вчинення першого з низки тотожних діянь. Момент закінчення продовжуваного злочину залежить від того, з яким умислом він вчинявся — конкретизованим чи неконкретизованим.

Якщо продовжуваний злочин вчинявся з конкретизованим умислом, то моментом його закінчення слід вважати вчинення особою останнього із запланованих нею діянь.

Якщо ж діяльність такої особи була припинена поза її волею до вчинення останнього із запланованих діянь, незалежно від того, наскільки фактично досягнутий нею результат відрізняється від запланованого, скоєне слід кваліфікувати як замах на вчинення злочину із запланованим особою результатом.

Але якщо продовжуваний злочин вчинявся з невизначеним умиселом, його слід вважати закінченим з моменту вчинення особою останнього з діянь, незалежно від того, сама вона припинила подальше вчинення злочину чи її діяльності було покладено край.

See also:  Світлана глущенко: з 29 вступає в силу норма закону щодо накладення додаткових штрафів на суму боргу по аліментах

Наприклад, якщо особа має намір постійно збагачуватися за рахунок того, що вона щомісяця або щотижня викрадала з каси підприємства різні суми грошей, її діяння слід вважати закінченою крадіжкою тієї суми, яку вона встигла викрасти на момент добровільного припинення або викриття даного злочину.

Значення одиничного злочину проявляється в такому:

1) для конструювання окремих видів множинності, оскільки структурними елементами кожного виду множинності злочинів (повторності, сукупності та рецидиву злочинів) є тільки одиничні злочини;

2) для відмежування від множинності злочинів. Це пояснюється тим, що окремі види ускладнених одиничних злочинів мають спільні риси з окремими видами множинності злочинів. Тому розуміння ознак одиничних злочинів дає змогу відмежувати їх від певних видів множинності злочинів;

3) для кваліфікації та призначення покарання, оскільки кожен одиничний злочин підлягає самостійній кваліфікації (крім окремих випадків повторності тотожних злочинів, про що йтиметься нижче) і за кожен одиничний злочин призначається самостійне покарання.

Следующая глава

Источник: https://law.wikireading.ru/8542

САМОЗАХИСТ, ОБМЕЖЕНИЙ ЗАКОНОМ: НЕОБХІДНА ОБОРОНА ТА НАСЛІДКИ ПЕРЕВИЩЕННЯ ЇЇ МЕЖ

Адвокати-практики останнім часом зауважують збільшення кількості кримінальних справ, пов’язаних з перевищенням меж необхідної оборони.

В разі виникнення подібної ситуації людина може встигнути застосувати проти нападника легальний або не надто легальний засіб самозахисту – газовий балончик, електрошокер, газовий пістолет, викрутку чи інше знаряддя, яке маєте звичку носити у кишені – для самозаспокоєння, тому що друзі порадили, бо живете у небезпечному районі, щоб рідних заспокоїти або просто через моду. Як результат, ваш нападник – у лікарні з тяжкими тілесними ушкодженнями, а проти вас порушено кримінальну справу за фактом діяння, вчиненого у стані необхідної оборони. В межах розслідування подібної кримінальної справи слідство в обов’язковому порядку перевірятиме, чи не мало місце з вашого боку перевищення меж необхідної оборони. Юридичні аспекти цієї проблеми прокоментував для ”УНІАН-Право” Директор Адвокатського об’єднання «АКТІО» Володимир ЯМПОЛЬСЬКИЙ. 

Необхідна оборона, як вона є

Клієнти, які звертаються за допомогою до адвокатських об’єднань, зазвичай, знають про існуванням у вітчизняному кримінальному законодавстві інституту необхідної оборони, однак усвідомлюють його правову сутність досить поверхнево. Мовляв, на мене напали – маю право дати відсіч. Ще більшою проблемою є тотальна необізнаність громадян з нормами, які встановлюють так звані межі необхідної оборони та визначають кримінально-правові наслідки їх перевищення.

Загалом, стан необхідної оборони належить до обставин, які виключають злочинність діяння.

Згідно зі ч. 1 ст.

36 Кримінального кодексу України (далі – КК України) необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

  • Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.
  • Кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільне небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути цього посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб. 
  • Умови необхідної оборони
  • Однак, право на необхідну оборону виникає у особи лише за певних умов, визначених законом.
  • Так, оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо відповідні дії вчинено з метою захисту охоронюваних законом: прав та інтересів особи, яка захищається; прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); суспільних інтересів; інтересів держави.

За загальним правилом не може бути визнаним необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Не можуть також вважатися необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований «потерпілим».

Окрім цього, необхідна оборона може здійснюватись лише від суспільне небезпечного посягання, яке відповідає ознакам злочину повністю або частково.

Також, необхідна оборона має бути своєчасною. Однак за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється, така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання.

Для з`ясування цього необхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підстави особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.

Наприклад, перехід зброї чи інших предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення посягання.

Важливою умовою визнання оборони необхідною є реальний характер посягання. На практиці можливі випадки, коли особа помилково сприймає дії іншої особи як протиправне посягання на себе. Для таких випадків КК України у ст. 37 передбачає можливість правомірної уявної оборони.

Шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто здійснює посягання, а розмір такої шкоди має бути необхідним і достатнім в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. 

Перевищення меж необхідної оборони

Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. 3 ст. 36 КК України визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони розуміють смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження.

Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту визнається явною тоді, коли це, з урахуванням обставин справи, є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється.

Так, явно невідповідним буде заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка мала намір вчинити крадіжку, однак була викрита і не зробила спроб чинити фізичний опір.

Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Якщо нападник, наприклад, озброєний холодною зброєю, особа, яка обороняється, може використовувати і вогнепальну зброю.

Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони.

У нашому випадку, якщо нападника зупинив і змусив тікати постріл у повітря, перевищенням межі необхідної оборони може бути визнане нанесення йому відповідного умисного вогнепального поранення.

Слід зауважити, що правомірним може бути визнане застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об`єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Наприклад, жінка при спробі зґвалтування її у відлюдному місці чоловіком фізично набагато дужчим за неї, пручаючись, наносить нападнику підручними засобами (камінням, гострим підбором черевика тощо) численні удари, які призводять до тяжких тілесних ушкоджень останнього. Об’єктивно було б достатньо одного чи декількох влучних ударів, які на певний час (достатній для втечі) призвели б до втрати нападником свідомості чи орієнтації у просторі. Однак, у таких справах завжди враховується стан сильного душевного хвилювання особи, спричинений у даному випадку посяганням ґвалтівника. 

Правові наслідки або ціна питання

Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинний КК України передбачає два таких випадки – умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони та умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Відповідно до ст. 118 КК України умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Згідно зі ст. 124 КК України умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони, карається громадськими роботами на строк від ста п`ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

  1. Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони меншої за розміром шкоди здоров‘ю (середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє від обов‘язку відшкодувати заподіяну шкоду на підставі вимог цивільного законодавства.
  2. Окрім цього, слід відрізняти випадки перевищення меж необхідної оборони та дії, що несумісні з умовами стану необхідної оборони, передбаченими КК України.
  3. Так, якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності, тобто на загальних підставах, передбачених кримінальним законом.

Окрім цього, не можуть вважатися необхідною обороною протиправні чи правомірні дії, спрямовані на захист від гіпотетично очікуваного посягання.

Так, встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях, парканах приватних садиб різних охоронних пристроїв, які здатні завдати тяжкої шкоди здоров`ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність.

На практиці однією з основних проблем встановлення факту перевищення меж необхідної оборони та визначення його правових наслідків залишається оціночний, тобто такий, що залежить від рівня правосвідомості та правової культури слідчого, прокурора, судді, характер визначення відповідності завданої шкоди при необхідній обороні суспільній небезпечності посягання або обстановці захисту. Тільки фаховий правовий захист адвоката у відповідній кримінальній справі може убезпечити особу від можливої судової помилки. 

Володимир ЯМПОЛЬСЬКИЙ спеціально для ”УНІАН-Право” 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Источник: https://www.unian.ua/rights/373781-samozahist-obmejeniy-zakonom-neobhidna-oborona-ta-naslidki-perevischennya-jiji-mej.html

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*