До переліку поняття «інформація про особу» входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа к/9991/56965/12, 21.09.17)

У який строк треба розглядати та задовольняти запити на інформацію?

Відповідно до ст. 20 ЗУ № 2939 загальний строк відповіді — 5 робочих днів з дня отримання запиту.

Якщо запит стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.

За Законом клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим. Тобто прямо у запиті має бути вказано, чому, на думку запитувача, є підстави у задоволенні його запиту за скороченою процедурою, та наведені якісь фактичні дані на підтвердження цього.

А ось якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження.

Зразок повідомлення про продовження строку розгляду запиту на інформацію

До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17)

Важливо!Про продовження строку для підготовки відповіді розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту.

Якщо цього «проміжного» повідомлення не зробити — це буде вважатися порушенням вимог щодо доступу до публічної інформації та тягтиме таку ж саму відповідальність, як і за несвоєчасне надання відповіді за запитом.

Не слід плутати можливість продовження строку для надання відповіді (ч. 4 ст. 20 ЗУ № 2939) із відстрочкою у задоволенні запиту (ч. 6-7 ст. 22 ЗУ № 2939).

  • Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається тільки у одному випадку — якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені цим Законом строки у разі настання обставин непереборної сили.
  • Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
  • У рішенні про відстрочку в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено:
1 П. І. Б. та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації
2 дату надсилання або вручення повідомлення про відстрочку
3 причини, у зв’язку з якими запит на інформацію не може бути задоволений у встановлений ЗУ № 2939 строк
4 строк, у який буде задоволено запит
5 підпис

Стягувати плату за надання відповідей на запити? Можна!

Хоча за загальним правилом інформація на запит надається безкоштовно, законодавець передбачає можливість стягнення плати за підготовку документів у відповідь на запит.

Зокрема, ч. 2 ст. 21 ЗУ № 2939 передбачено, що коли задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк.

Однак розмір компенсації чітко регламентований законодавством та не може перевищувати меж, визначених Кабміном. До того ж, ви маєте затвердити по кожному своєму розпоряднику інформації відповідний документ, який передбачатиме можливість стягнення коштів (компенсацію фактичних витрат) за підготовку документів у відповідь на запити.

Закон прямо забороняє стягувати плату, якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк.

Важливо! При наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується за жодних умов.

Граничні норми витрат, які можна стягувати, затверджені постановою КМУ від 13.07.11 р. № 740 «Про затвердження граничних норм витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію» та визначаються залежно від виду послуги, що надається під час задоволення інформаційного запиту:

Послуга, що надається Граничні норми витрат
Копіювання або друк копій документів формату А4 та меншого розміру (в тому числі двосторонній друк) не більше ніж 0,1 відсотка розміру мінімальної заробітної плати за виготовлення однієї сторінки
Копіювання або друк копій документів формату А3 та більшого розміру (в тому числі двосторонній друк) не більше ніж 0,2 відсотка розміру мінімальної заробітної плати за виготовлення однієї сторінки
Копіювання або друк копій документів будь-якого формату, якщо в документах поряд з відкритою інформацією міститься інформація з обмеженим доступом, що потребує її відокремлення, приховування тощо (в тому числі двосторонній друк) від 0,3 до 0,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати за виготовлення однієї сторінки
Примітка. Розмір мінімальної заробітної плати за виготовлення однієї сторінки встановлюється на дату копіювання та друку документів.

Зразок рішення ОМС з цього приводу:

До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17)

Чи є законні підстави для відмови у доступі до публічної інформації?

Так. Вони передбачені ст. 22 ЗУ № 2939.

Згідно з ч. 1 цієї норми розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1 розпорядник інформації не володіє і не зобов’язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит
2 інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ № 2939
3 особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені ст. 21 ЗУ № 2939 фактичні витрати, пов’язані з копіюванням або друком
4 заявником не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених ч. 5 ст. 19 ЗУ № 2939

Важливо! Наведений вище перелік підстав для відмови є вичерпним!!!

Навіть якщо інформація, яку просять надати у запиті, є загальнодоступною, наприклад — опублікована у вашій газеті чи розміщена на офіційному сайті, відмовляти у задоволенні запиту з цих підстав не можна. Частиною 2 ст.

 22 ЗУ № 2939 передбачено, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Ще один важливий момент: розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов’язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача.

У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

Закон чітко регламентує, що саме має бути зазначено у відмові в задоволенні запиту на інформацію (ч. 4 ст. 22 ЗУ № 2939):

1 П. І. Б. та посада особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації
2 дата відмови
3 мотивована підстава відмови
4 порядок оскарження відмови
5 підпис

Відмова в задоволенні запиту на інформацію ЗАВЖДИ надається ТІЛЬКИв письмовий формі.

Зразок відмови в задоволенні запиту на інформацію:

До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17)

Порядок оскарження та відповідальність

Статтею 23 ЗУ № 2939, як ви вже могли побачити зі зразка попереднього документа, передбачено, що заявник має право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації.

Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Запитувач має право оскаржити:

1 відмову в задоволенні запиту на інформацію
2 відстрочку задоволення запиту на інформацію
3 ненадання відповіді на запит на інформацію
4 надання недостовірної або неповної інформації
5 несвоєчасне надання інформації
6 невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію відповідно до ст. 15 ЗУ № 2939
7 інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача

Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень (ч. 1 ст. 24 ЗУ № 2939):

1 ненадання відповіді на запит
2 ненадання інформації на запит
3 безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію
4 неоприлюднення інформації відповідно до ст. 15 ЗУ № 2939
5 надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації
6 несвоєчасне надання інформації
7 необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом
8 нездійснення реєстрації документів
9 навмисне приховування або знищення інформації чи документів

За перелічені порушення передбачена адміністративна відповідальність:

Порушення права на інформацію та права на звернення (стаття 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення)
Норма Диспозиція (за що?) Санкція (покарання)
Частина 1 Неоприлюднення інформації, обов’язкове оприлюднення якої передбачено законами України «Про доступ до публічної інформації», «Про особливості доступу до інформації у сферах постачання електричної енергії, природного газу, теплопостачання, централізованого постачання гарячої води, централізованого питного водопостачання та водовідведення», «Про відкритість використання публічних коштів», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 — 1991 років» та «Про засади запобігання і протидії корупції» Штраф на посадових осіб від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (425 – 850 грн.)
Частина 2 Порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації», а саме: необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом, ненадання відповіді на запит на інформацію, ненадання інформації, неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання недостовірної інформації
Частина 8 Повторне протягом року вчинення будь-якого з порушень, передбачених частинами першою — другою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню Штраф на посадових осіб від 60 до 80нмдг (1020 – 1360 грн.) або громадські роботи на строк від 20 до 30 годин

Особи, на думку яких, їхні права та законні інтереси порушені розпорядниками інформації, також мають право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди в порядку, визначеному законом.

Як оформити обіг документації з питань доступу до публічної інформації?

Звісно, краще за все по кожному розпоряднику затвердити відповідну інструкцію чи порядок. Примірний зразок такого документа наводимо нижче.

До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17)

    Источник: https://i.Factor.ua/ukr/journals/ms/2016/june/issue-6/article-18766.html

    Доказова база у справах захисту честі, гідності та ділової репутації. Закон і Бізнес

    До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17) До переліку поняття «інформація про особу»  входить інформація про належний фізичній особі транспортний засіб, яка є конфіденційною і може бути витребувана лише відповідно до закону (справа К/9991/56965/12, 21.09.17)

    29.04.2016 14:32

    Юрій Асадчев, адвокат, LEXLIGA Law Firm

    Для повноцінної участі кожної конкретної особи у суспільних взаємовідносинах безумовно важливою є зовнішня оцінка конкретного суб’єкту його оточенням, що визначається поняттям «честь», оцінка якостей особи у сфері підприємництва, тобто «ділова репутація» та самооцінка індивіда – «гідність».

    Як відзначає LEXLIGA Law Firm, Конституцією України людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканість і безпека в нашій країні визнаються найвищою соціальною цінністю, закріплюється недопустимість посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей та гарантується судовий захист прав.  Законодавчо закріплено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і тісно пов’язані з фізичною особою. Право на гідність, честь та ділову репутацію є довічним правом кожної особи (ч.1, 3 ст. 269 ЦК України).  

    See also:  Как и почему отменяют уголовную статью о незаконном обогащении чиновников

    Законодавець не обійшов увагою і суб’єктів підприємництва. Так, юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України).

    За змістом ст.

     94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

    Реалізація такого права і є основною метою звернення за захистом, хоча про можливість вимагати відшкодування завданої поширенням неправдивої інформації, шкоди теж забувати не варто.

    Розглянемо детальніше питання доказів для реалізації права захисту у судовому порядку саме фізичною особою, так як лише людині притаманні почуття, внутрішні переживання, породжені внаслідок приниження чи образи, несправедливих звинувачень або наклепу.

    Цивільно-процесуальний кодекс України на кожну сторону покладає обов’язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.  Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.3 ст. 10, 60 ЦПК України). Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

    Які ж докази позивач має надати щоб судовою системою було виконано її функції захисту порушених прав конкретної особи ?

    Згідно з положеннями ст. 277 ЦК України та ст. 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем і саме таке завдання викликає найбільше труднощів на практиці.

    • Формування доказової бази при поданні позову про захист немайнового права (захист честі та гідності, ділової репутації шляхом, як правило, спростування недостовірної інформації) залежить від способу, форми, в якій виражено посягання на охоронювані законом права та свободи.
    • Умовно можемо виділити наступні найпоширеніші форми викладення інформації, яка містить відомості про події та явища, котрих не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені):
    • – у засобах масової інформації (періодичному друкованому виданні, якими є газети, журнали, бюлетені, альманахи тощо або передання по радіо, телебаченню чи розміщення у мережі Інтернет);
    • – викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам;
    • – висловлене усно у бесіді, розмові, спорі тощо хоча б одній особі.

    Очевидно, що довести факт поширення інформації, з одночасним встановленням особи, яка поширила таку інформацію (відповідача по справі) при наявності у позивача екземпляру періодичного видання у паперовому вигляді, не складно.

    Однак, не варто покладатись лише на формальне перекладення на відповідача обов’язку доведення достовірності поширеної ним інформації.  Пленум ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року №1 в п. п.

    6, 15, роз’яснив, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

    Відповідно до ч.1 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

    Тобто, будь-які письмові докази чи інформація про свідків, покази яких можуть підтвердити неправдивість поширених  відомостей про особу та/або сприяти встановленню судом складу правопорушення, неодмінно мають бути надані суду.

    Варто зазначити, що спростування недостовірної інформації, поширеної у ЗМІ, має особливий порядок, передбачений Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

    Так, зокрема, коли неправдива інформація була поширена у друкованих ЗМІ, то її спростування має бути набране тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується.

    Щодо обсягу спростування, то воно не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу.

    Нажаль, подібного особливого порядку спростування інформації й досі не визначено для телеканалів, радіо і тим більше мережі Інтернет.  При розгляді справ даної категорії суди керуються нормами ЦК України, зокрема, ст. 277, згідно якої спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена і незалежно від вини особи, яка поширила інформацію.

    Свої певні особливості має і процедура доведення позивачем факту поширення інформації про нього за допомогою радіо, телебачення чи в мережі Інтернет. Перед особою, що звертається за захистом порушеного права, перш за все постає завдання надати суду з врахуванням норм ст.

    58 ЦПК України (належність та допустимість доказів) підтвердження  самого факту розповсюдження конкретним суб’єктом негативної інформації.

    Як і у разі, коли така інформація викладена в адресованих третім особам заявах, листах тощо, при підготовці позову про спростування відомостей, поширених за допомогою каналів телебачення і радіомовлення, варто виділити два найпоширеніших способи формування доказової бази.

    По-перше, витребування інформації (носіїв інформації) чи документів за адвокатським запитом. По-друге, витребування необхідних доказів шляхом подання заяви (клопотання) до суду в порядку ст. 131, 133, 134 ЦПК України. Проблем з визначенням відповідача по справі при цьому зазвичай не виникає (особа, що публічно поширила негативну інформацію за допомогою ЗМІ та/або ж безпосередньо відповідна компанія ЗМІ).

    Складніше розпочинати процес захисту прав, порушення яких відбулось із використанням мережі Інтернет. З огляду на специфіку існування, роботи всесвітньої мережі, будь-яка особа може здійснювати різноманітні образливі дописи і залишатись  при цьому  невідомою, чим створює для позивача процесуальну неможливість подання позову з огляду на норми ст. 119 ЦПК.

    Постановою № 1 від 27.02.2009 року Пленуму ВСУ це питання було дещо врегульовано. Так, належним відповідачем у разі поширення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу  та  власник  веб-сайту.

    Якщо автор поширеної  інформації  невідомий  або  його  особу та/чи місце проживання (місце розташування) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ  до  сайту  –  вільним, належним  відповідачем  є  власник  веб-сайту,  на якому розміщено зазначений  інформаційний  матеріал,  оскільки  саме  він  створив  технологічну  можливість  та  умови  для  поширення  недостовірної інформації.

    Таким чином, хоч автора недостовірної, неправдивої чи неповної інформації  не завжди можна притягнути до відповідальності, але особа, яка звертається за захистом порушених прав, має можливість вимагати спростування негативної інформації у спосіб, в який таку інформацію було оприлюднено.

    Зафіксувати факт розміщення в мережі інформації про особу та зміст такої інформації можливо, зокрема, шляхом збереження на електронному носії відповідної копії Інтернет-сторінки.

    Не зайвим при цьому буде залучення свідків, які в подальшому своїми показами підтвердять автентичність тексту наданої в якості доказу роздруківки Інтернет-сторінки змісту сторінки, який вони бачили у мережі.

    Питання наявності свідків особливо актуальне у разі, коли інформація про особу, що стала приводом для звернення за захистом порушеного права, на момент розгляду справи у суді вже видалена. В процесі судового розгляду також можуть бути проведені ІТ експертизи, подаватись запити тощо.

    Слід зазначити, що показання свідка в цивільному процесі є одним з найважливіших джерел доказів, із якого суд одержує відомості про наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

    Аналізуючи судову практику стосовно захисту немайнових прав, спостерігаємо використання показів свідка в якості основного доказу факту усного поширення інформації про особу.

    Такий спосіб доведення є абсолютно логічним, адже, навряд  бесіда, розмова чи спір має велику ймовірність відбуватись у місцях, де здійснюється відео чи звукозапис та буде можливість відповідно витребувати для захисту прав носій такої інформації.

    Оскільки сам термін «поширення» – це, зокрема, повідомлення відомостей в будь-якій  формі хоча б одній особі, таку людину й може бути залучено за клопотанням позивача про виклик та допит свідка. При цьому ЦПК України (ст.

    50) в якості можливого свідка визначає особу,  якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (за виключенням осіб, згідно ст.

    51 ЦПК України (недієздатні, священнослужителі, судді стосовно інформації, яка стала відома під час ухвалення рішення чи вироку, інші).

    Свідок зобов’язаний дати правдиві показання щодо відомих йому обставин та попереджається судом про відповідальність за неправдиві покази.

    На сам кінець залишається звернути увагу, що при розгляді справ про захист честі, гідності, ділової репутації судом на підставі доказів, поряд з іншим, повинно бути перевірено чи не містить поширена інформація оціночних суджень. Так, згідно із ч.ч.1, 2 ст.

    30 Закону України “Про інформацію” ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

    Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

    See also:  Верховний суд визначив ознаки законного інтересу, який може бути предметом судового захисту

    Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Право висловлювати судження, оцінку, думки закріплено також у ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною законодавства України.

    © Закон і Бізнес

    Источник: https://zib.com.ua/ua/print/123396-dokazova_baza_u_spravah_zahistu_chesti_gidnosti_ta_dilovoi_r.html

    Інформація про особу. Чому? | Статті

    Інформація про особу. Чому?  

    Ще на початку XIX століття, Натан Ротшильд – майбутній засновник англійської династії відомих банкірів і політичних діячів Ротшильдів, які за один день змогли заробити більше 40 мільйонів фунтів стерлінгів і стали володарями більшої частки всієї британської економіки, сказав про те, що «хто володіє інформацією – той володіє світом».

    Сьогодні ми живемо в «інформаційному світі» в якому люба інформація коштує грошей.  Україна не є винятком. Але іноді з нас «вимагають» надання інформації навіть про себе та своїх близьких на обмін майже абсолютно нічого невартих речей: дисконтних карток, різноманітних бонусів та ін.

    Виходячи з цього, варто подивитися на цю картину з юридичної площини. Хто відповість за отриману інформацію про мене? про законність збору такої інформації, наявності певного переліку інформації яка може надаватися фізичними особами про себе та які має наслідки для такої особи що надала таку інформацію а також яким чином уберегти приватну інформацію? вказано нижче.

    Отже інформація про громадян (фізичну особу) є інформацією з обмеженим доступом або конфіденційною. Тепер перейдемо до вказаного поняття, яке міститься в Українському законодавстві.

    Закон України «Про інформацію» зазначає про те, що Інформація з обмеженим доступом є конфіденційною. Конфіденційною є інформація про фізичну особу.

    А тепер увага: конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

    Єдине на що варто звернути увагу, це на слово «може». Тобто, особа надає інформацію про себе лише за своєю згодою.

    Вона має на це право, але не зобов’язана це робити на вимогу інших суб’єктів (тих самих супермаркетів, кредитних установ, інших фізичних осіб тощо).

    Запам’ятайте, що лише Ви вправі володіти конфіденційною інформацією про себе та лише тільки Вам вирішувати подальшу долю такої інформації: надавати її чи ні…

    • Окрім того, Закон України «Про доступ до публічної інформації» вказує на те, що кожна особа має право:
    • 1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом;2) доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається;3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів;
    • 5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.
    • Чинний кримінальний кодекс України, не містить кримінальної відповідальності до якої можуть бути притягнути фізичні особи, посадові особи юридичних осіб, службові особи тощо за розкриття конфіденційної інформації про фізичну особу.

    Стаття Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка регулює дані відносини передбачає адміністративну відповідальність та вказує на те, що неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян», «Про доступ до судових рішень» та «Про засади запобігання і протидії корупції», тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п'яти (425 грн.) та максимум до вісімдесяти (1360 грн.) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

    Погодьтеся, не така вже висока ціна, щоб можна було сплатити штраф за «випадково» надану інформацію про фізичну особу та «продати» таку інформацію іншій особі отримавши значне грошове задоволення.

    Є випадки коли посадові та службові особи не несуть юридичної відповідальності за розкриття про Вас та Ваших близьких конфіденційної інформації.

    Отже посадові чи службові особи, які володіють даною інформацією – відповідальності не несуть, оскільки згідно до вказаного закону: посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов'язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю. Але з іншого боку нічого не заважає знайти та «роздути» підстави для надання третім особам конфіденційної інформації про Вас.

    Тут слід погодитися із тим, що про Вас та всіх Ваших близьких вже давно все знають, принаймні володіють всією необхідною інформацією…..А Вами починають цікавитись з того моменту, коли надають вам персональний ідентифікаційний номер, який містить в собі дані щодо: П.І.Б.

    особи, його рік народження та сам номер (до речі, а чи відомо Вам що буде, яка вийде дата, якщо п’яту цифру Вашого ідентифікаційного номеру збільшити на один, а потім сам такий номер перевести у формат – дата, в екселі?, спробуйте буде цікаво).

    Щодня вступаючи у різні правовідносини з такими суб’єктами (юридичні особи, фізичні особи, держава в особі відповідних органів та інші) Ви щодня даєте про себе знати та можливість накопичувати інформацію про Вас та Ваших близьких все більше та більше.

    Вихід з цієї ситуації є – нічого не робити! Да – саме не робити. Але на превеликий жаль, громадянин України, в наш час, не зможе будь що отримати, заробити, виграти – не  надавши інформацію про себе. Ми є всі заручниками сьогодення, за яке маємо платити, перед отриманням блага цивілізації давши взамін «частинку себе».

    Источник: http://pravo-porada.com.ua/articles-66/585-informaciya-pro-osobu-chomu

    Держпраці про конфіденційну інформацію та комерційну таємницю

    Виходячи з положень ч. 2 ст.

    8 Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року № 877-V, згідно з яким органи державного нагляду (контролю) та їх посадові особи під час здійснення заходів державного нагляду (контролю) зобов’язані забезпечувати нерозголошення комерційної таємниці та конфіденційної інформації суб’єкта господарювання, що стає доступною посадовим особам у ході здійснення державного нагляду (контролю).

    Управління Держпраці в  Кіровоградській області надано роз’яснення щодо змісту та поняття комерційної таємниці та конфіденційної інформації.

     Конфіденційна інформаціяінформація про фізичну особу або юридичну особу, доступ та поширення якої можливі лише за згодою її власників ( тих, кого ця інформація безпосередньо стосується) та на тих умовах, які вони вкажуть. Відповідно до ст. 21 ЗУ “Про інформацію” конфіденційна інформація разом із службовою та таємною інформацією належить до інформації з обмеженим доступом.

    Конфіденційна інформація юридичної особи.

    Це інформація, яка міститься в договорах, контрактах, листах, звітах, аналітичних матеріалах, виписках з бухгалтерських рахунків, схемах, графіках, специфікаціях, інших документах, що фігурують в діяльності юридичної особи. Розголошення даних, що містяться в таких документах, може бути використано конкурентами і , відповідно, завдати економічної та іншої шкоди юридичній особі.

    Конфіденційна інформація про особу:

    До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

    Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.  Згідно зі ст.

    505 Цивільного кодексу України визначено поняття комерційної таємниці.

      Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

    Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

     Обмеження на застосування режиму комерційної таємниці встановлені також постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. N 611 “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці”. Так, комерційну таємницю не становитимуть:

    • установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою діяльністю та її окремими видами;
    • інформація за всіма встановленими формами державної звітності;
    •  дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;
    • відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;
    • документи про сплату податків і обов’язкових платежів;
    • інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;
    •  документи про платоспроможність;
    • відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

    відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню. Зазначена постанова Кабінету Міністрів України N 611 від 09.08.93 р. сьогодні не відповідає вимогам ч. 2 ст. 505 ЦК України, оскільки відомості, які не можуть бути віднесені до комерційної таємниці, повинні визначатися не підзаконним нормативно-правовим актом, а законом, якого, однак, в Україні поки що не прийнято.

    Джерело: Управління Держпраці у Кіровоградській області.

    Источник: https://www.victorija.ua/dovidnik/konfidentsiyna-informatsiya-ta-komertsiyna-tayemnytsya.html

    (PDF) Актуальні питання правового захисту відкритої інформації та інформації про особу

    АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ВІДКРИТОЇ ІНФОРМАЦІЇ…

    See also:  Законопроект о дезинформации: за фейки и ботофермы предлагают штрафовать и сажать в тюрьму

    36 Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні, вип. 2 (13), 2006 р.

    необхідним для встановлення спеціального режиму захисту вразливих персональних даних.

    Спираючись на діюче законодавство України можна стверджувати наступне.

    1. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про інформацію» від 02. 10. 1992 р. інформація про особу – це

    • сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про
    • особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а
    • також адреса, дата і місце народження.
    • 2. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею
    • документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і
    • регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.
    • – Інформацію про особу можна поділити на:
    •  загальну, яка є відкритою і може використовуватися іншими особами. Це, наприклад, ім’я фізичної

    особи, право на використання якого відповідно до п. 3 ст. 296 ЦК допускається без її згоди, з метою

    1. висвітлення діяльності особи або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що
    2. ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні
    3. матеріали тощо).
    4.  вразливі персональні дані (конфіденційна інформація про особу), що є інформацією з обмеженим

    доступом. Саме про такі дані йдеться в ст. 32 Конституції України від 28. 06. 1996 р., та в ст. 302 ЦК:

    • «Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її
    • згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
    • економічного добробуту та прав людини». До таких даних відносяться, зокрема, персональні дані, що
    • свідчать про расову належність, політичні, релігійні чи інші переконання, а також дані, що стосуються
    • здоров'я або статевого життя, засудження до кримінального покарання. Також згідно з Рішенням
    • Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону

    України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К. Г. Устименка)

    1. від 30 жовтня 1997 року до конфіденційної інформації про особу, зокрема, належать свідчення про
    2. особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та
    3. інші персональні дані).

    3. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про інформацію» від 02. 10. 1992 р. інформація, створена на кошти

    • державного бюджету, є державною власністю.
    • – Згідно з Інструкцією про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та
    • інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави,
    • затвердженою Постановою Кабінету міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893 орієнтовні
    • критерії віднесення інформації до конфіденційної наступні.
    • – Інформація, що включається до переліків відомостей, які містять конфіденційну інформацію, що є
    • власністю держави, повинна відповідати таким вимогам:
    • а) створюватися за кошти державного бюджету або перебувати у володінні, користуванні чи
    • розпорядженні організації;
    • б) використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави;
    • в) не належати до державної таємниці;
    • г) внаслідок розголошення такої інформації можливе:
    •  порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина;
    •  настання негативних наслідків у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній,
    • військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сферах та
    • у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону;
    •  створення перешкод у роботі державних органів.
    • Водночас у п. 18 цієї ж Інструкції зазначається, що оброблення, зберігання, а також друкування
    • документів з грифом “Для службового користування” та конфіденційної інформації, що є власністю
    • держави, з використанням автоматизованих систем (АС) дозволяється тільки за наявності виданого в
    • установленому порядку Департаментом спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації
    • СБУ атестата відповідності комплексної системи захисту інформації в цій АС вимогам щодо захисту
    • інформації.
    • Виходячи з того, що інформаційне наповнення більшості державних органів зроблено за державний
    • кошт, а також те, що частина цієї інформації про особу відповідає критеріям конфіденційності, можна
    • стверджувати, що ця частина інформації є такою, яка належить до «конфіденційної інформації, що є

    Источник: https://www.researchgate.net/publication/304785431_Aktualni_pitanna_pravovogo_zahistu_vidkritoi_informacii_ta_informacii_pro_osobu

    Право на доступ до інформації в Україні – Права Людини в Україні

       

    [1]

    КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА

    1. Чи існує у державі конституційне право на доступ до інформації чи до офіційних документів?

    Право на доступ до інформації закріплено у ч. 2 ст. 34 Конституції України. Відповідно до цієї норми, «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

    Крім того, окремі аспекти права на доступ до інформації регулюються ч. 3 ст. 32, ч. 2 ст. 50, ст. 57 Так, ч. 3 ст. 32 передбачене право знати інформацію про себе. Частина 2 ст.

    50 гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Стаття 57 гарантує кожному право знати свої права та і обов’язки.

    Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними. Також право на інформацію закріплено в ст. 302 Цивільного кодексу України.

    Необхідно зауважити, що до прийняття Конституції України право на доступ до інформації було проголошено в законі «Про інформацію» від 02.10.1992.

    2. Чи інтерпретував Конституційний Суд, інший вищий судовий орган чи апеляційний суд – це право, чи коли-небудь застосовував його?

    Конституційний Суд України інтерпретував це право у справі К.Г. Устименка (Рішення КСУ від 30 жовтня 1997 року 5-зп у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23 3, 23, 31, 47, 48 Закону «Про інформацію» і Закону «Про Прокуратуру»).

    У Рішенні наводиться офіційне тлумачення деяких положень Закону України „Про інформацію“, що має велике значення у правотворчості та у правозастосуванні, шляхом тлумачення персональні дані відносяться до конфіденційної інформації, наголошується на важливості конституційного права на безпосереднє звернення до суду, розкривається обсяг регулювання операцій з інформацією медичного характеру тощо. Перед тим, як викласти обставини справи та мотиви рішення КСУ, необхідно звернути увагу на юридичне підґрунтя, на якому базувалось звернення до судових органів. Згідно з Законом України „Про інформацію“ від 02.10.92, дія цього Закону поширюється на інформативні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації“ (ст. 3).

     „Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України“ (ст. 9).„Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

    Кожна особа має право на ознайомлення з інформацію, зібраною про неї“ (ст. 23).„Громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність, тощо“.

    Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду“ (ст. 31).

    „В разі вчинення державними органами. та їх посадовими особами. державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду“ (ст. 48).

    Звертаючись до суду загальної юрисдикції в 1989 р., Устименко посилався на Закон СРСР „О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов госуправления и должностных лиц.“, порушуючи який головлікар психоневродиспансеру відмовлявся надати інформацію щодо підстав заочних взяття й зняття з психіатричного обліку Устименка.

    Перше рішення суду – відмовити в задоволенні скарги Устименка – ґрунтувалось на лікарській таємниці. Потім, після втручання Прокуратури України, після депутатських звернень до Генерального Прокурора М. О. Потебенька депутата Л.Д. Кучми, суд поступово став змінювати свою позицію у справі. Одночасно, у зв'язку з набранням в листопаді 1992 р.

    чинності Закону України „Про інформацію“ претензії були оформлені у вигляді інформаційного запиту, а після отримання відмови головлікаря було змінено підстави судової скарги, тобто оскаржувалось порушення Закону „Про інформацію“.

    Після скасування за протестами прокуратури двох рішень суду, третім рішенням дії головлікаря в частині надання Устименку інформації, що не відповідає дійсності та приховуванні інформації, визнані неправомірними й зобов'язано посадову особу надати Устименку письмову відповідь на такі питання: 1.

    Ким, коли і на якій підставі Устименка було поставлено на облік у психоневродиспансері? 2. За якими адресами розсилались довідки про стан здоров'я Устименка? 3. Ким Устименка було знято з обліку, на якій підставі та чи був він при цьому присутнім? 4. На підставі якого нормативного акту психіатри в 1988-90 рр. обмежували працевлаштування Устименка?

    В 1994 р. Дніпропетровський обласний суд задовольнив скаргу головлікаря, скасував вказані рішення райсуду й провадження по цій справі закрив, оскільки її розгляд не є компетенцією суду.

    Намагаючись якимось чином отримати персональну інформацію про себе і знаючи, що прокуратура має матеріали перевірки скарги на дії головлікаря, Устименко направляв з цього питання інформаційний запит і до прокуратури, а відмову в наданні інформації прокурора оскаржив до суду.

    Суд відмовив у розгляді скарги на тій підставі, що громадянин може оскаржити дії прокурора тільки у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом. Таким чином, судами загальної юрисдикції у 1994 р. відмовлено Устименку в захисті його права на отримання інформації про себе, гарантоване ст. ст.

     3, 23, 31, 48 Закону „Про інформацію“.

    Перевіривши останні судові рішення в порядку нагляду, Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко 18.11.96 підтвердив їх законність і обґрунтованість, хоч на цей час право на інформацію про особу та на судовий захист цього права вже гарантувалось ст. 32 Конституції України.

    З приводу неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції Закону України „Про інформацію“ Устименко звернувся до КСУ.

    Источник: http://khpg.org/index.php?id=1317619903

    Be the first to comment

    Leave a Reply

    Your email address will not be published.


    *