Норми конституції україни є нормами прямої дії, тому, виходячи з ч.3 ст. 46 конституції україни, розмір пенсії не може бути меншим, ніж прожитковий мінімум, встановлений законом (справа № к/9991/5000/11, 20.08.15)

  • Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
  • Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
  • Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
  • Коментар статті Конституції:

Конституція закріплює право громадян на соціальний захист та встановлює види соціального за-безпечення.

Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості, при втраті годувальника, у разі втрати повної чи часткової працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин. Основні з них передбачає Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.

: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і ви-плачуються непрацездатним громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію.

Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та ор-ганізації*^ основи захисту населення України від безробіття.

Безробітними визнаються працездатні грома-дяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших доходів через відсутність підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасові втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання.

Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів і інвалідів тощо).

Що стосується захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, то він здій-снюється шляхом пенсійного забезпечення та надання їм відповідних компенсацій і пільг (Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р.).

Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асигнування із державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій.

Реалізація та фінансування діючої системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Разом з тим поглиблення економічної реформи, і свобода підприємництва, вільний вибір виду зайня-тості. лібералізація цін. регулювання оплати праці через тарифні угоди зумовлюють необхідність вироблення відповідного механізму соціального забезпечення населення.

Концепція соціального забезпечення населення України, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., виходить з того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб.

На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь

Згідно з цією Концепцією соціальне страхування є основним джерелом матеріального забезпечення громадян.

Запроваджуються такі самостійні види соціального страхування: страхування на випадок без-робіття – створюється фонд сприяння зайнятості населення за рахунок страхових внесків підприємств, громадян і надходжень із державного та місцевих бюджетів; медичне страхування – створюється фонд медичного страхування за рахунок внесків підприємств, громадян та благодійних внесків громадян і підприємств, інших джерел, не заборонених законом. Медичне страхування покликано забезпечити право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забез-печення у разі тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою, на допомогу по вагітності і пологах, до-помогу при народженні дитини, по догляду за хворою дитиною, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, санаторно-курортне лікування та відпочинок, допомогу на поховання (крім поховання пенсіонерів, що здійснюється за рахунок пенсійного фонду); страхування від нещасних випадків на виробництві – фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств і спрямовується на виплату пенсій по інвалідності, що настала у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, професійним захворюванням, та допомоги в разі тимчасової непрацездатності з тих же причин, відшкодування збитків, завданих каліцтвом на виробництві, та інших виплат працівникам і членам їх сімей, пов'язаних з нещасними випадками на виробництві; пенсійне страхування – фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян і направляється на виплати трудових пенсій за віком, за вислугу років, по інвалідності та в разі втрати годувальника (крім пов'язаних з нещасним випадком на виробництві і професійним захворюванням, що виплачуються за рахунок фонду страхування від нещасних випадків), допомоги на поховання пенсіонерів.

Крім соціального страхування Концепція передбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним, малозабезпеченим громадянам і найменш захищеним категоріям населення за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів.

Це виплата соціальної пенсії особам, що не мають права на трудову пенсію, надання допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей, обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких не-працездатних громадян у будинках-інтернатах і допомоги вдома, надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам шляхом забезпечення безоплатними обідами, одягом, паливом, пільгами щодо квартирної плати тощо.

Одним із видів матеріального забезпечення громадян є компенсації і пільги громадянам, які потерпіли від техногенно-екологічних та природних катастроф. Спеціальний фонд створюється головним чином за рахунок надходжень із державного та місцевих бюджетів і використовується на відшкодування потерпілим громадянам шкоди, завданої їх здоров'ю та надання їм пільг, передбачених законодавством.

Запровадження вказаної системи соціального страхування здійснюється поступово шляхом запро-вадження окремих його елементів при дотриманні необхідної наступності.

Спочатку створюються пере-думови реформування системи соціального захисту, удосконалюється управління страховими фондами, започатковується приватне страхування на комерційній основі.

По досягненні стабілізації в економші країни будуть прийняті відповідні акти, що закріплюють здійснення реформ соціального страхування.

Пенсії, а також інші види соціальної допомоги, які є основним джерелом існування, повинні забез-печувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавством (див. коментар до ст. 48 Конституції).

Источник: https://juristoff.com/resyrsi/kz/konstitutsiya-ukrajini/rozdil-2-prava-svobodi-ta-obov-yazki-lyudini-i-gromadyanina/10999-stattya-46-konstituciya-ukrajini-2013-statti-konstituciji-ukrajini

Питання прямої дії норм Конституції України

Як зазначено в частині 3 статті 8 Основного Закону, норми Конституції України є нормами прямої дії.

По суті, це означає, що кожна конституційна норма потенційно може бути безпосередньо застосована у правозастосовчій діяльності.

Попередні конституції радянського періоду не мали подібних положень, через що практика застосування норм Конституції як норм прямої дії розпочалась в незалежній Україні.

Чи не першим з органів державної влади, який висловив своє розуміння прямої дії Конституції України, став Верховний Суд України. У своїй постанові № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», Пленум Верховного Суду України перерахував випадки безпосереднього застосування судами конституційних норм, зокрема: 

  • – коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 
  • – коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; 
  • – коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; 
  • – коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

В цій же постанові згадується і про одну з перших конституційних норм, яка мала (і досі має) безпосереднє застосування.

Це частина 1 статті 63 Конституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

До того ж, Верховний Суд України достатньо чітко визначив механізм застосування цієї норми, зокрема: 

– пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред’явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз’яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції.

Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. 

– з урахуванням зазначеного конституційного положення, члени сім’ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання. 

Другою за популярністю нормою Конституції, яка стала безпосередньо застосовуватись на практиці, можна назвати частину 2 статті 19, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

See also:  Законодательные изменения на строительном рынке: итоги первого полугодия

Ця норма стала незамінною юридичною підставою для формування вимог до органів державної влади і місцевого самоврядування діяти у точній відповідності із законом та в межах повноважень, визначених для них законами, а також задля відновлення прав фізичних та юридичних осіб, які були порушені цими органами через недодержання вимог ч. 2 ст.

19 Конституції України. 

Проте, вищезазначене зовсім не означає, що правила безпосереднього застосування конституційних норм мають визначатись виключно державними органами (зокрема, судовими).

Думаю, у кожного практикуючого юриста знайдеться кілька випадків, коли доводилось будувати правову позицію з використанням статей Конституції, як норм прямої дії, заради досягнення позитивного результату для свого клієнта. 

Особисто мені довелось зіткнутись з ситуацією, коли виникла необхідність замислитись над безпосередньою дією ч. 1 ст. 124 Конституції  України, відповідно до якої привласнення функцій суду іншими органами чи посадовими особамине допускаються.

На перший погляд, навряд чи можна собі уявити ситуацію, за якої б ця норма мала безпосереднє застосування. Погодьтесь, ну кому може спасти на думку привласнювати собі функції суду?

Але, як виявилось, є такі «розумники».

Таким «розумником» став один із інспекторів державної податкової служби районної ДПІ в м. Києві. Нижче наведу висновки, які цей горе-інспектор зазначив в своєму акті про результати невиїзної документальної перевірки ТОВ «Е». Самі  обставини справи зазначати не стану, оскільки вони не мають особливого значення в контексті порушеного питання. Отже, цитую висновки: 

«…Вищевикладене свідчить про відсутність у ТОВ «К» адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов’язань по укладеному правочину на поставку товарів та надання послуг з ТОВ «Е» та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов'язань. Останнє, в свою чергу, свідчить про відсутність наміру у ТОВ «К» створення правових наслідків. Тобто, така угоданосить фіктивний характер.

Вищезазначене дає підставу стверджувати, що фінансово-господарські взаємовідносини ТОВ «Е» з ТОВ «К» носять характер недійсного правочину, оскільки даний правочин не відповідає обов'язковим умовам чинності правочину, а саме: частинам 1, 3 та 5 ст.

203 Цивільного кодексу України, так як суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст.203 ЦКУ), волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі (ч. 3  ст.

203 ЦКУ) та правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 3 ст. 203 ЦКУ)».

Ось так: в одному акті невиїзної документальної перевірки, одним інспектором податкової служби, без участі самих підприємств (перевірка невиїздна), правочин фактично був одразу визнаний і фіктивним, і недійсним, внаслідок чого (хто б сумнівався!!!) виникло відповідне податкове повідомлення-рішення на кругленьку суму.

Цей інспектор, мабуть, не побачив (чи не захотів побачити) в ЦК України ні статті 215,  ні статті 234, відповідно до яких питання фіктивності та недійсності правочинів вирішує тільки суд

Та що там казати про інспектора – цього  не побачили ні ДПА в м. Києві, ні ДПС України, які розглядали скарги на податкове повідомлення-рішення в порядку адміністративного оскарження !!! 

Мабуть, це той випадок, коли стаття 124 Конституції України повинна набути практичного змісту.

Зокрема, в правозастосовчій діяльності зміст виразу «привласнення функцій суду іншими органами чи посадовими особами не допускаються» має бути зведений до заборони будь-яким державним органам чи їх посадовим особам робити будь-які висновки з питань, які законодавство відносить до компетенції судів. 

Остаточне рішення у цій справі ще попереду, його має прийняти адміністративний суд. Лишається сподіватись, що в цій ситуації стаття 124 Конституції, яка здебільше є декларативною, може (і повинна!) знайти своє практичне застосування як норма прямої дії.

Як на мене, викриваючи та висвітлюючи подібні випадки, а також пропонуючи свої міркування з приводу застосування статей Конституції як норм прямої дії, практикуючі юристи у такий спосіб мають сприяти формуванню змісту конституційних норм, здобуваючи тим самим для себе додаткові юридичні підстави для захисту прав та інтересів своїх клієнтів. 

Источник: https://blog.liga.net/user/vbagriy/article/8264

3.3. Найвища юридична сила та пряма дія норм Конституції України

№№ 7-зп/97, 3/00, 1/03, 28/09, 16/11, 3/14, 4/16, 6/16

Верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі і на законотворчий процес. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України.

(речення друге, третє абзацу четвертого пункту 1 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про Рахункову палату Верховної Ради України” (справа про Рахункову палату)від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997

Конституція України при внесенні до неї змін передбачає збалансованість дій Президента України, народних депутатів України, Верховної Ради України при реалізації волі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні.

(абзац четвертий пункту 4.

2 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000

закріплюючи право визначати і змінювати конституційний лад в Україні виключно за народом, Основний Закон України встановив чіткий порядок внесення змін до Конституції України.

(абзац перший підпункту 2 пункту 4.

4 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000

У системі нормативно-правових актів Закон України “Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим” за юридичною силою займає таке саме місце, як і інші закони України, зокрема “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про столицю України − місто-герой Київ”. Після Конституції України, що має найвищу юридичну силу (частина друга статті 8), закони в ієрархії нормативно-правових актів посідають провідне місце.

(абзац третій підпункту 1.

3 пункту 1 мотивувальної частини рішення)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Конституції Автономної Республіки Крим та Закону України ”Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим“ (справа про Конституцію Автономної Республіки Крим) від 16 січня 2003 року № 1-рп/2003

Отже, положення пункту 2 статті 7 Конституції Автономної Республіки Крим, за яким “територію Автономної Республіки Крим може бути змінено з урахуванням рішення республіканського (місцевого) референдуму та рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, можна реалізувати лише відповідно до Конституції та законів України за рішенням Верховної Ради України.

(абзац сьомий підпункту 2.

1 пункту 2 мотивувальної частини рішення)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Конституції Автономної Республіки Крим та Закону України ”Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим“ (справа про Конституцію Автономної Республіки Крим) від 16 січня 2003 року № 1-рп/2003

Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Це стосується, зокрема, і діяльності Кабінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади (частина перша статті 113 Конституції України).

(речення перше абзацу третього пункту 3 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1222“ від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009

В аспекті конституційного звернення положення пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України як норми прямої дії щодо повного фіксування судового процесу технічними засобами необхідно розуміти так, що у Вищому господарському суді України повне фіксування судових засідань технічними засобами повинно забезпечуватися на підставі цього конституційного положення.

(пункт 1 резолютивної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю „Пріма-Сервіс“ ЛТД щодо офіційного тлумачення положення пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України та за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини шостої статті 12, частини першої статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, частини другої статті 197 Цивільного процесуального кодексу України, а також частини восьмої статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України (справа про фіксування судового процесу технічними засобами) від 8 грудня 2011 року № 16-рп/2011

Принцип верховенства Конституції України поширюється на всю територію України. Конституційний Суд України наголошує, що неухильне додержання органами державної влади та органами місцевого самоврядування Конституції та законів України є запорукою стабільності, підтримання громадського миру, злагоди в державі.

(абзац другий підпункту 3.

See also:  Чим займатиметься антикорупційний суд після декриміналізації незаконного збагачення?

1 пункту 3 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням виконуючого обов’язки Президента України, Голови Верховної Ради України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим „Про Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя“ від 20 березня 2014 року № 3-рп/2014

Конституційний Суд України зауважує, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є “обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені” (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України).

(абзац другий пункту 7 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п’ятої статті 141 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та положень пункту 5 розділу III “Прикінцеві положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення” (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України.

(абзац другий підпункту 2.

1 пункту 2 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016

Источник: http://ccu.gov.ua/storinka-knygy/33-nayvyshcha-yurydychna-syla-ta-pryama-diya-norm-konstytuciyi-ukrayiny

Конституція України – Розділ I

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 7. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

  • Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
  • В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
  • Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
  • Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Стаття 13.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

  1. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.
  2. Цензура заборонена.
  3. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Стаття 17. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

  • Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
  • Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
  • Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.
  • Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
  • На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.
  • На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

  1. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
  2. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
  3. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

See also:  Мон: венецианская комиссия не поддержала претензии венгрии к языковой статье украинского закона об образовании

Столицею України є місто Київ.

Источник: https://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-i

Рішення Конституційного суду України у справі № 1-29/2007

  • ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
  • РІШЕННЯ
  • КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
  • у справі за конституційним поданням 46 народних
  • депутатів України щодо відповідності Конституції
  • України (конституційності) положень статей 29, 36,
  • частини другої статті 56, частини другої статті 62,
  • частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14,
  • 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71,
  • статей 98, 101, 103, 111 Закону України
  • «Про Державний бюджет України на 2007 рік»
  • (справа про соціальні гарантії громадян)
  • м. Київ                                          Справа № 1-29/2007
  • 9 липня 2007 року
  • № 6-рп/2007
  • Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:
  • Домбровського Івана Петровича – головуючий,
  • Бринцева Василя Дмитровича,
  • Головіна Анатолія Сергійовича,
  • Джуня В’ячеслава Васильовича,
  • Дідківського Анатолія Олександровича,
  • Кампа Володимира Михайловича,
  • Колоса Михайла Івановича,
  • Лилака Дмитра Дмитровича,
  • Маркуш Марії Андріївни,
  • Мачужак Ярослави Василівни – суддя-доповідач,
  • Стрижака Андрія Андрійовича,
  • Ткачука Павла Миколайовича,
  • Шишкіна Віктора Івановича,
  1. розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 29, 36, частини другої статті 56, частини другої статті 62, частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71, статей 98, 101, 103, 111 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року № 489-V.
  2. Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання 46 народних депутатів України.
  3. Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 82 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність спору щодо конституційності зазначених положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року № 489-V.

Заслухавши суддю-доповідача Мачужак Я.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1.

Суб’єкт права на конституційне подання – 46 народних депутатів України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 29, 36, частини другої статті 56, частини другої статті 62, частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71, статей 98, 101, 103, 111 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року № 489-V з наступними змінами (далі – Закон).

Зазначеними положеннями Закону зупинено дію положень інших законів України щодо надання пільг, компенсацій і гарантій окремим категоріям громадян та змінено або встановлено нові підстави й умови їх надання.

Автори клопотання стверджують, що вказані положення Закону обмежують конституційні права громадян на соціальний захист, заробітну плату, встановлені законами України пільги, компенсації і гарантії, розміри та порядок їх надання.

Зупинення Законом дії положень інших законів України щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, на думку народних депутатів України, суперечить частині другій статті 8, статті 16, частині п’ятій статті 17, частині другій статті 19, частині третій статті 22, частинам першій, четвертій статті 43, частині першій статті 46, статтям 48, 49, пунктам 1, 6 частини першої статті 92, частині другій статті 95 Конституції України.

Источник: https://www.apteka.ua/article/104604

Розділ 3 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ – § 4. Реалізація Конституції України

Страница 4 из 5

§ 4. Реалізація Конституції України

Ухвалення Конституції є лише початком конституційного регулю­вання.

Конституція формулює відповідні вимоги до поведінки суб’єктів права, а реалізується тільки тоді, коли вона втілюється в практичній діяльності державних інституцій і громадських організацій, у поведін­ці різних суб’єктів правовідносин.

Реалізація конституційних приписів має велике значення, виходячи з юридичних властивостей Конституції, і насамперед із того, що вона має найвищу юридичну силу у правовій системі держави.

Предмет правового регулювання Конституції — не якась одна сфера суспільних відносин, а всі сфери, і в кожній із них виявляється її активна роль. І якщо конституційні норми «не працю­ють», то це негативно впливає і на норми галузевого законодавства. Тому активно використовуючи закладений у Конституції України по­тенціал, можна суттєво вплинути на всі соціальні процеси.

Реалізація Конституції — це втілення на практиці закладених у ній демократичних цінностей для забезпечення прав і свобод особи. Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може реалізовуватися за межами конституційних приписів.

Саме Кон­ституція юридично оформляє основні параметри державності, розпо­діляє повноваження між владними структурами, наділяє громадян, їх об’єднання правами і покладає обов’язки, створює правові передумо­ви забезпечення в країні демократичного політичного режиму.

Реалізація конституційних норм — це втілення приписів Консти­туції в правомірних діях громадян, юридичних осіб, державних органів, їх посадових осіб.

Їхнє виконання відбувається в чотирьох формах: дотримання, використання, виконання і правозастосування.

Реалізація цих норм пов’язана з правомірною поведінкою суб’єктів конституційно- правових відносин, поведінкою, яка відповідає конституційним при­писам.

Механізм реалізації конституційних норм — це сукупність пра­вових і інституційних елементів, з допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів.

Механізм їх реалізації не обмежується суто юридичним блоком, оскільки на цей процес суттєво впливають соціально-економічна і політична ситуації, рівень правової і загальної культури, моралі, соціально-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чин­ник.

Важливим елементом механізму реалізації Конституції є держав­ні інституції, органи місцевого самоврядування, які забезпечують за­стосування конституційних норм у процесі нормотворчості, право- застосовної і правоохоронної діяльності (інституційний блок).

Дотримання конституційних норм — це така форма їх реалізації, за якої суб’єкти державно-правових відносин утримуються від дій, що суперечать нормам Конституції України. Так, стаття 68 Основного За­кону встановлює, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Це модель пасивної поведінки суб’єктів право­відносин. У цій формі реалізуються заборонні конституційні норми. У їх основу покладені заборонні диспозиції. Заборонна диспозиція — це вимога до суб’єктів права утримуватися від певного варіанта не­гативної поведінки. Вимога дотримання конституційних приписів адресована всім без винятку суб’єктам права.

Кількість норм-заборон у Конституції України є незначною.

Виконання конституційних норм — це активна поведінка суб’єктів правовідносин, яка випливає із конституційних приписів. Їх виконання, на відміну від дотримання, зумовлює не пасивну, а активну поведінку суб’єктів права.

У Конституції встановлені такі способи виконання норм: а) усі суб’єкти права повинні виконувати Конституцію і закони; б) Українська держава зобов’язана виконувати міжнародні договори, якщо вони ратифіковані Верховною Радою України; в) гро­мадяни повинні виконувати свої обов’язки.

Використання конституційних норм — це форма їх реалізації правомочними суб’єктами права шляхом реалізації поданих їм суб’єктивних прав у вигляді дозволу або правомочності. Причому цей дозвіл суб’єкт реалізує на свій розсуд і своїми діями.

Наприклад, гро­мадянин може брати участь у виборах і референдумах, а може це право не реалізовувати. Так, згідно з Конституцією України (ст.

71), вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними, тож ніхто не може примушувати громадянина брати участь у виборах і визначати, за кого він має голосувати.

Використовуючи конституційні норми, громадяни реалізують надані їм Основним За­коном права на працю, на освіту, на житло та ін. Прикладом цієї норми є така: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності» (ч. 1 ст. 41 Конституції України).

Застосування конституційних норм — це владна організуюча діяльність державних та інших органів, осіб, мета якої полягає в забез­печенні адресатам цих норм реалізації їх прав і обов’язків. Застосу­вання цих норм як форма реалізації Конституції України має місце в правозастосовній діяльності органів державної влади та інших суб’єктів і відбувається у встановленому законом порядку.

У конституційно-правовій сфері виконання і використання консти­туційних норм суб’єктами державно-правових відносин не завжди є достатнім для їх реалізації. У певних випадках необхідні позитивні дії державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських формувань та інших суб’єктів права.

Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є нормами прямої дії. Це положення вперше було закріплено в консти­туційній практиці нашої держави.

Але нормативний блок механізму реалізації Конституції передбачає можливість як безпосереднього за­стосування її норм, так і опосередкованого, тобто через норми галузе­вого законодавства.

Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реалізації, оскільки найчастіше норми Конституції України реалізу­ються разом із нормами різних галузей національної правової системи.

Це пов’язано з тим, що самих норм Конституції не завжди буває до­статньо для втілення на практиці конституційних приписів. Специфіка конституційних норм полягає в тому, що вони недостатньо захищені власними санкціями, на відміну від інших галузей права.

Источник: http://uristinfo.net/2010-12-18-14-34-28/269-konstitutsijne-pravo-ukrayini-kolisnik-barabash/8610-rozdil-3-konstitutsija-ukrayini.html?start=3

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*