Поки немає законодавчо врегульованої процедури лобіювання, ми провокуємо корупцію між бізнесом та владою

Поки немає законодавчо врегульованої процедури лобіювання, ми провокуємо корупцію між бізнесом та владою

Прочитайте цитату: «Корупцію слід рішуче поборювати. Вона є злом, що ґрунтується на ідолопоклонстві грошам, яке ранить людську гідність», — таке повідомлення Папа Франциск опублікував через Твіттер у суботу, 9 грудня 2017 р., в Міжнародний день боротьби з корупцією, що відзначається під егідою ООН.

Прокоментуйте вислів Папи Франциска. На вашу думку, що стало причиною такої публікації? На скільки такий заклик є актуальним? Про що свідчить відзначення Міжнародного дня боротьби з корупцією?

Як ми вже знаємо, суспільство складається з різноманітних груп, яким притаманні свої потреби й інтереси, які вони намагаються реалізувати різними способами. Одним зі способів є лобізм, який існує фактично в усіх демократичних країнах, але не всюди набув законодавчого визнання та легітимності.

Слово «лобі» походить від англійського lobby, кулуари. Лобіювання — це неофіційний вплив на законодавців, а лобісти — люди, які здійснюють такий вплив.

Сьогодні слово «лобі» використовують і у більш широкому розумінні, як широкі неформальні групи, що захищають у законодавчому органі інтереси певних галузей або регіонів (наприклад, аграрне лобі).

Лобісти мають достатньо широкий спектр методів здійснення впливу. Це і переконування, і надання рекомендацій, і інформування, і навіть безпосередня участь у розробці законопроектів. Інколи лобісти вдаються до підкупу впливових осіб, і тоді лобіювання перетворюється на корупцію.

Залежно від того, на кого саме спрямовані зусилля лобістів, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Якщо тиск на органи влади здійснюється зі сторони, такий лобізм називають зовнішнім.

Якщо ж лобіювання здійснюється самими депутатами, урядовцями, їх оточенням тощо, такий вплив називають внутрішнім. Нарешті, дуже часто сьогодні лобіюванням вважають будь-які форми захисту групових інтересів.

У цьому розумінні можна говорити, що, наприклад, багато неурядових організацій займаються соціальним лобіюванням, а деякі політичні партії лобіюють економічні та політичні інтереси певних груп.

Бюро корисної інформації

Лобіювання викликає неоднозначне ставлення в суспільстві. У деяких країнах воно вважається цілком нормальною практикою, в інших воно заборонено. Так, у США, Канаді, Великобританії лобістську діяльність регулюють законодавчо.

Відповідні закони прийняті й у таких колишніх соціалістичних країнах, як Грузія, Литва, Польща, Угорщина. А от у Франції лобіювання фактично заборонено.

Лобіювання настільки широко використовується в сучасних демократичних країнах на всіх рівнях процесу прийняття суспільно важливих управлінських та політичних рішень, що деякі дослідники вважають його невід’ємною частиною демократичного процесу.

А як ви вважаєте, лобізм є невід’ємною частиною демократичного процесу? Відповідь аргументуйте.

Лобіювання в Україні є дуже поширеним явищем, але законодавчо його врегулювати поки не вдалося.

Водночас, в Україні діють такі організації громадянського суспільства, як Інститут професійного лобіювання та адвокасі й Українська асоціація професіоналів у сфері GR і лобістів, які намагаються створити в суспільстві краще розуміння ролі та функцій лобіювання та адвокасі, сприяння встановленню інституту лобіювання в Україні.

Дотичним до поняття лобіювання є діяльність, що називається адвокасі, або адвокація. Можна побачити такі її назви, як заступництво, поборництво або просування. Адвокасі називають діяльність із захисту інтересів певної групи, яка має право на певні блага, але не може це право реалізувати.

На відміну від лобіювання, адвокасі завжди спрямоване на вразливі групи населення, і ним переважно займаються неурядові організації. Така діяльність спрямована на досягнення змін у законодавстві, державній політиці та практиках. Вона допомагає побудувати продуктивні й прозорі відносини між урядовцями та громадянами.

Інколи лобізм може призводити до виникнення корупції, яка є одним із найбільш небажаних (хоч і необов’язковим) наслідком лобістської діяльності.

Слово «корупція» ми чуємо дуже часто. Що ж таке корупція, чому вона виникає, чому її наслідки є такими згубними, і головне: що ж із цим робити?

Питання для обміркування

Як ви гадаєте, що таке корупція? Наведіть приклади.

Слово «корупція» походить від латинського corrumpere, тобто псувати. Але саме це явище сягає корінням давніх-давен. Так, першим правителем, про якого збереглася згадка як про борця з корупцією, був Урукагін — шумерський цар міста-держави Лагаш у другій половині XXIV ст. до н.е.

Це явище було поширеним і в іншим давніх державах: люди намагалися шляхом подарунків вирішити на свою користь судові спори або отримати бажані посади в Стародавньому Єгипті, Греції, Індії та Китаї. Корупція процвітала і за Середньовіччя, і в пізніші історичні епохи, але водночас люди завжди добре усвідомлювали її згубність, а закони часто за неї карали.

Так, на Запорозькій Січі впіймані на крадіжці позбувалися посади, а то й життя, залежно від обставин злочину.

Сучасна корупція є складним явищем, яке має різні форми й прояви, а її згубність визнають майже в усьому світі. Тому до Конвенції ООН проти корупції, прийнятої 31 жовтня 2003 року, приєдналося 183 держави. Україна також ратифікувала цю Конвенцію 18 жовтня 2006 року.

Просто кажучи, корупція — це зловживання наданими повноваженнями заради наживи (грошей, пільг, переваг). Але через складність і різноманітність, через наявність певної національної специфіки в різних країнах важко дати загальне й усеохопне визначення корупції.

  • Перелік корупційних проявів:
  • підкуп національних державних посадових осіб;
  • підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій;
  • розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна державною посадовою особою;
  • зловживання впливом;
  • зловживання службовим становищем;
  • незаконне збагачення та відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом.
ФОРМИ КОРУПЦІЇ
Хабарництво Кумівство Зловживання владою або посадовим становищем

Міжнародна неурядова організація «Трансперенсі Інтернешнл» уже протягом багатьох років досліджує сприйняття корупції населенням різних державах світу. Держави оцінюють за 100-бальною шкалою, від 0 — високо корумповані, до 100 — дуже чисті. У 2016 р. середнім світовим показником було 43 бали, що говорить про небезпечну поширеність корупції у світі.

Ідеї для дослідження

Знайдіть в Інтернеті і уважно розгляньте мапу індексу сприйняття корупції — 2016 за матеріалами «Трансперенсі Інтернешнл»

Джерело: https://www.transparency.org/news/feature/corruption_perceptions_index_2016

Обговоріть у парах, про що свідчить запропонована мапа. Знайдіть на мапі Україну та визначте, до яких країн по рівню корупції вона належить.

Згідно з Індексом сприйняття корупції 2016 року, Україна займає 131 місце серед 176 країн, охоплених дослідженням, оцінкою 29 зі 100 можливих балів. Це дуже низька оцінка, набагато нижча за середньосвітову. Водночас, це й невеличке покращення у 2 бали порівняно з попереднім роком. Таке покращення пов’язане із запровадженням системи електронного декларування для посадовців.

Рефлексія до засвоєного



Поки немає законодавчо врегульованої процедури лобіювання, ми провокуємо корупцію між бізнесом та владою

В час, коли боротьба з корупцією стала ТОПовою темою усіх сфер нашого життя, для реального подолання корупції потрібна альтернатива. Звучить на перший погляд не зовсім зрозуміло, хоча насправді все просто — зменшення факторів, які є ризиками корупції на побутовому рівні, та врегулювання питання представлення інтересів на рівні політики та бізнесу.

Якщо в першому випадку боротьба з корупцією є виключно питанням грошей і може бути вирішене шляхом легалізації заробітної плати та виведення з тіні додаткових компенсацій. То інше питання можна врегулювати шляхом законного запровадження government relations (GR, адвокасі, або як його називають в побуті — лобізму).

Комунікація між бізнесом та політиками існує рівно стільки, скільки існують ці два суб'єкти взаємодії. Однак поки немає законодавчо врегульованої процедури лобіювання інтересів, ми так чи інакше провокуємо корупційну складову.

Візьмемо для прикладу одну з ключових на сьогодні реформ і найбільш дискусійну за змістом — медичну. Написання декількох законопроектів, організація флеш мобів, мітингів, медійний супровід теми — все це потребує фінансових витрат, які визначаються десятками тисяч доларів.

Так само витрачають гроші опоненти медичної реформи, доводячи необхідність прийняття інших законопроектів.

Не аналізуючи зміст і не визначаючи зараз, хто з двох так званих груп впливу більше правий і компетентніший в частині проведення медичної реформи, спробуємо перевести публічну складову в правові рамки. Якщо уявити, що в нас працюють в рамках закону лобісти, то ситуація отримає інше представлення.

Є зацікавлені сторони (стейкхолдери), які будуть в рамках цілісної реформи лобіювати в законодавстві окремі складові в межах інтересів бізнесу. Наприклад, державні закупівлі та процедура їх проведення цілком може бути такою складовою. Лобіюванням таких норм міг би зайнятись лобіст.

Для цього відповідальна особа мала б бути в реєстрі лобістів і мати право надавати комунікативні чи представницькі послуги саме в сфері медицини, і вести відповідні переговори між владою і бізнесом. При цьому не можна забувати про інтереси споживачів послуг.

А ними є усі громадяни, які проживають в Україні і користуються медичними послугами.

Лобіст — це такий самий представник чиїхось інтересів, як адвокат чи нотаріус. Тому абсолютно зрозуміло, що робота, яку він виконує має бути оплачена і представлена у вигляді договору.

Механізм легалізації лобіювання по-різному, але прописаний у тих законопроектах, які на сьогодні зареєстровані в парламенті. Залишається прийняти компромісне рішення і підтримати найбільш оптимальний варіант законодавчого регулювання в сфері government relations.

В іншому випадку усі спроби подолати корупцію на найвищому рівні, тобто між бізнесом та владою, ще багато років зможуть бути ТОПовою медійною темою.

Ірина Овчар

політичний аналітик, кандидат політичних наук

Чи потрібен Україні закон про лобіювання й чи знайдуться охочі його виконувати?

Чи потрібен Україні закон про лобіювання й чи знайдуться охочі його виконувати

МАКСИМ БРИЗІЦЬКИЙ, помічник судді Львівського апеляційного адміністративного суду, аспірант кафедри теорії та філософії права ЛНУ ім.І.Франка

Готуючи проекти, спрямовані на регулювання лобістської діяльності, законотворці намагаються скопіювати модель, яка існує в окремих західних країнах. Водночас автори таких ініціатив не завжди розуміють, чи зможуть ці механізми працювати в наших реаліях. Особливо з огляду на поширення в Україні корупційних зв’язків, які не тільки «дешевші», а й ефективніші за складний процес лобіювання.

Перші спроби вже зроблено

Питання щодо формування правового механізму лобістської діяльності, її правового забезпечення для вітчизняної наукової спільноти та законотворчості не є новими.

Більше того, саме із привнесенням елемента правового регулювання в цю сферу правова наука й почала займатися вивченням лобіювання.

Особливо сильним каталізатором такого інтересу стала підготовка в окремих країнах, зокрема Східної Європи, спеціальних правових актів, які були покликані врегулювати таку діяльність.

See also:  Збільшення штрафів, відеофіксація порушень та посилення відповідальності за кермування у нетверезому стані: мвс ініціює зміни до законодавства у сфері безпеки дорожнього руху

На жаль, слід констатувати, що у вітчизняних реаліях фактор досягнення формальних показників прогресивності національного законодавства та його відповідності західним стандартам часто переважає інші необхідні передумови правового регулювання — об’єктивні властивості суспільних відносин, загальносоціальні потреби та інтереси громадян.

Так, у період 1999—2003 років було підготовлено 4 проекти законів, три з яких були внесені до Верховної Ради: «Про лобіювання в Україні», «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських) груп у Верховній Раді України», «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України» та «Про регулювання лобістської діяльності в органах державної влади». Проте жодна з ініціатив не була прийнята.

Сьогодні ідея ухвалення спеціального закону про лобіювання знову обговорюється. Інститутом професійного лобіювання та адвокасі, а також деякими народними депутатами в липні минулого року запропоновано проект закону «Про відкритість та прозорість здійснення лобіювання в Україні» (в останньому варіанті — закон «Про лобіювання». Серед задекларованих завдань[1]:

  • • забезпечення реалізації конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами, зокрема шляхом визначення правових основ лобіювання;
  • • сприяння активному залученню громадян, інститутів громадянського суспільства та суб’єктів господарювання до процесу прийняття нормативно-правових актів;
  • • мінімізація проявів корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності в процесі прийняття (участі в прийнятті) органами державної влади, їх посадовими і службовими особами нормативно-правових актів;
  • • посилення прозорості та ефективності діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.
  • Разом з тим чи не всі прихильники юридичної формалізації цієї сфери ігнорують сутнісні властивості лобістської діяльності, що повинні визначати засоби та межі її правового регулювання.
  • Інформаційне значення

Лобіювання є насамперед інформаційним впливом на суб’єкта публічної влади. Така сутність цього явища підтверджується як його природно-правовою основою (правом на звернення), так і головними його методами — інформуванням та переконуванням.

Виникнення матеріальної зацікавленості суб’єкта владних повноважень (тобто корупції) не охоплюється інститутом лобіювання, а тому будь-яке правове регулювання цього інституту не може й не повинне боротися з корупцією.

В іншому випадку чинне антикорупційне законодавство підмінятиметься або дублюватиметься не передбаченими для цього правовими нормами.

До того ж спеціальний закон про лобіювання, принаймні в тих варіантах, в яких він функціонує за кордоном та які пропонувалися в Україні, є обмеженням права особи на звернення до органів публічної влади.

Як і інші обмеження основоположних прав особи (свободи слова, релігії, зібрань тощо), воно може бути застосоване лише згідно із законом та як необхідне в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки.

Визнаючи конституційним відповідний закон, Верховний суд США вузько витлумачив його мету як надання членам Конгресу можливості отримувати інформацію про те, «хто намагається здійснити на них вплив, хто платить за це і скільки»[6].

Таким чином авторам вітчизняного законопроекту слід уже на цьому етапі аргументувати необхідність обмеження прав особи та збирати матеріали, які свідчили б про практику зловживань цим правом окремими особами на шкоду іншим.

Прогнозуючи неможливість доведення вказаної необхідності та визнання неконституційним подібного акта в сучасних умовах, слід навести приклад з історії формалізації лобістських відносин у Великій Британії.

В 1995 році комітет зі стандартів та публічного життя парламенту Сполученого Королівства опублікував перший звіт, в якому, зокрема, йшлося про те, що «регулювання могло б створити враження, ніби єдиний законний шлях, через який зовнішні інтереси можуть взаємодіяти з парламентом, — це офіси комерційних зареєстрованих лобістів»[5].

І лише через 20 років, після становлення цього інституту, жорстких дискусій та запиту в суспільстві в 2014-му було прийнято Акт про прозорість лобіювання.

Простіша альтернатива

Лобіювання порівняно з хабарництвом є вищою, можна навіть сказати «витонченою», формою впливу на прийняття офіційних правових актів.

Разом з тим у більшості випадків лобіювання є більш витратним та менш ефективним.

Як наслідок, за умови перевищення в суспільстві «допустимого» рівня корупції лобіювання стає ресурсно невигідним, а отже, незатребуваним інструментом, що використовуватиметься лише поодинокими ентузіастами.

У 2014 році за індексом сприйняття корупції, що визначається організацією Transparency International, Україна з показником 26 балів посіла 142 місце у світі. Для порівняння: Литва — на 39 місці (58 балів), Польща — на 35-му (61 бал), Сполучені Штати — на 17-му (74 бали), Канада — на 10-му (81 бал)[4].

У всіх згаданих країнах прийняті спеціальні закони про лобіювання, проте ефективні вони лише у двох останніх. Таким чином, можна зробити поверховий висновок, що цивілізовані лобістські методи впливу стають привабливими («рентабельними») в суспільстві, яке суттєво знизило рівень корупції та має близько 70 балів згідно із цим рейтингом.

А це майже втричі більше, ніж в України.

Продовжуючи попередній пункт, слід зауважити, що правове регулювання суспільних відносин, як відзначав дослідник Петро Рабінович, повинно мати свій предмет, властивістю якого є попереднє усвідомлення цих відносин їх учасниками, тобто їх вольовий характер, їх здатність бути об’єктом зовнішнього соціального контролю, а також істотне його значення для функціонування й розвитку держави[3, с.167]. . Інакше кажучи, перш ніж регулювати певні суспільні відносини, вони мають виникнути в суспільстві.

Звісно, є випадки, коли законодавство саме створює певні відносини або ж стає каталізатором їх розвитку.

Проте маються на увазі насамперед уповноважувальні правові норми, а не зобов’язувальні та заборонювальні, з яких складається більшість спеціальних законів про лобіювання.

Наприклад, запропонований у грудні 2015 року проект закону про лобіювання[2] не містить жодного додаткового права для зареєстрованих лобістів порівняно із загальним статусом особи в Україні.

У цьому сенсі показовими також є виступи представників бізнес-середовища під час круглого столу «Визначення оптимальної моделі регулювання лобіювання в Україні як наступного кроку до відкритості та прозорості у взаємодії з органами державної влади», що відбувся у червні 2015-го. Вони неодноразово наголошували, що наявних правових засобів цілком достатньо для цивілізованого лобіювання, а слабкий розвиток цієї сфери не потребує додаткових перешкод у вигляді спеціального закону.

Іншими показниками правового регулювання є його ефективність та економність. Під першою розуміють співвідношення реальних (або хоча б прогнозованих) результатів реалізації закону з його метою.

Важливими передумовами ефективності є, зокрема, відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її застосування, відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб’єктів, відносини між якими вона має регулювати, відображення й урахування («узгодження») в ній цих потреб, запитів, інтересів. Також слід зважати на відповідність юридичної норми стану правосвідомості й моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб’єктів. Враховуючи наведені міркування, ефективність правового регулювання лобістської діяльності в Україні сьогодні є дуже сумнівною: суспільні відносини, правосвідомість та й самі запропоновані юридичні норми не здатні створити повноцінного правового механізму лобіювання.

Економність же правового регулювання — це обсяг соціальних витрат (грошових, людських, часових), потрібних для досягнення мети закону, його «собівартість».

При цьому значну роль відіграють специфічні «іміджеві» витрати, які забезпечують сприйняття закону суспільством та вичерпуються в разі його неефективності, а для поповнення потребують багато часу, інколи — десятиліть.

Інакше кажучи, завідомо неефективне правове регулювання завжди є шкідливим, оскільки призводить як до матеріальних, так і нематеріальних (довіра до уряду, правова культура, правосвідомість) втрат.

Циклічність повернення наукової думки до питання юридичної формалізації лобіювання, а також негативний досвід функціонування закону «Про очищення влади» підтверджують необхідність надзвичайно обережного та виваженого розпорядження таким ресурсом, оскільки помилка може надовго унеможливити розвиток інституту лобіювання в Україні.

Забезпечення, а не обмеження

Підсумовуючи, слід сказати, що запропонована концепція законодавчого регулювання лобістської діяльності містить серйозні невідповідності між задекларованими завданнями та правовими засобами їх досягнення.

Більшість завдань перебувають за межами обраного предмета правового регулювання, є популістськими й часто нездійсненними в умовах високого рівня корупції.

Прийняття такого закону матиме однозначно негативний ефект з точки зору як даремного використання ресурсів та державно-владного впливу, створення додаткових бар’єрів для реалізації права особи на звернення та розвитку галузі лобіювання загалом, так і зростання рівня правового нігілізму в суспільстві.

Разом з тим зміна підходів до правового регулювання цієї галузі з обмежувальних на забезпечувальні, коли бути чесним лобістом стане престижно й вигідно, мінімальне втручання держави та відповідальне саморегулювання з боку організацій лобістів дозволить зберегти баланс між розмаїттям моделей і практик лобіювання, його гнучкої процедури та інноваційного характеру з одного боку та необхідністю встановлення узгоджених, надійних стандартів надання послуг лобіювання і забезпечення інтересів суспільства — з другого. Хоча визначення оптимальної моделі регулювання лобіювання в Україні є темою для інших досліджень

Список використаних джерел:

1. Концепція проекту Закону України «Про відкритість та прозорість здійснення лобіювання в Україні» на Ресурсній платформі для участі регіонів України в проведенні реформ [Електронний ресурс].2. Про лобіювання: проект закону.3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навч. посібник. Вид. 9-е, зі змінами. — Львів: Край, 2007. — 192 с.

4. Corruption perceptions index 2014: results [Електронний ресурс].

5. First Report of the Committee on Standards in Public Life [Електронний ресурс] // Committee on Standards in Public Life. — 1995.6. United States v. Harriss, 347 U.S. 612 (1954) [Електронний ресурс] // U.S. Supreme Court.

Про причини корупції або корупціогенні фактори

19.09.19

Корупція – це правопорушення, яке полягає у використанні посадовими особами свого службового становища й своїх службових повноважень для особистого збагачення.

Корупцією є дії посадової особи, яка приймає, випрошує або вимагає винагороди, або дії представника приватного бізнесу (чи просто громадянина), який пропонує винагороду з метою порушити чи обминути закон з метою отримання переваг або особистої вигоди. Корупція є процесом, в який залучені як мінімум дві сторони.

Корупція як явище, не є надбанням сучасності. Ще з часів появи перших держав корупція є породженням соціуму і відносин у ньому.

Корупція як глобальне явище притаманне усім країнам, незалежно від політичного устрою і рівня економічного розвитку. Очевидно, корупція є проблемою не лише українською, а й світовою.

Над її вирішенням працюють такі поважні міжнародні організації, як ООН, Європейський парламент, Організація безпеки та співтовариства в Європі тощо.

See also:  Доцільність ототожнення окремих термінів трудового законодавства україни

Складність подолання корупції полягає у тому, що її наслідки зумовлені такими факторами мотивації особи як бажання багатства і влади.

Прикметно, що корупційне середовище володіє високою здатністю до самоорганізації та стійкого самозбереження.

Небезпека цього явища полягає в тому, що це явище викликає у суспільства «звикання», у населення формується ставлення до нього не як до аномалії, а як до «норми життя».

  • Негативна сила корупції проявляється у падінні авторитету країни, органів державної влади, падінні моральних цінностей у суспільстві, у проникненні кримінальної складової у державно-управлінські та суспільні відносини.
  • Корупція підриває економічні основи держави, блокує надходження іноземних інвестицій, приводить до «тінізації» економіки, тощо.
  • Необхідно розуміти, що будь-яке явище має свої причини та наслідки.

Наслідки причин політичної корупції проявляються в тому, що вона змінює сутність політичної влади, знижує рівень її легітимності як всередині держави, так і на міжнародній арені, порушує принципи її формування і функціонування, демократичні засади суспільства і держави, підриває політичну систему, тощо. При високому рівні корумпованості державних органів корупція стає системним елементом державного управління.

Корупція в сучасній Україні досить поширена на всіх рівнях державної і місцевої влади, що є вкрай небезпечно.

У випадках, коли корупція зустрічається рідко, то її відносно легко виявити, притягнути до відповідальності винних осіб та запобігти поширенню. А от коли корупція набуває широкого поширення, її важче контролювати і, відповідно, боротися.

Наступною ознакою корупції є те, що здебільшого вона є латентною, тобто прихованою. Це зумовлено тим, що зазвичай корупція є взаємовигідною, кожен із суб’єктів корупції має конкретну особисту зацікавленість. Як показує практика, корупцію нелегко виявити, важко розслідувати і ще складніше притягти до відповідальності винних осіб.

  1.  Корупційні правопорушення, як й інші види посягань, обумовлює ціла система причин та умов.
  2.  Основні причини виникнення корупції в Україні можна умовно поділити на наступні:
  3. політичні: пов’язані з можливістю використовувати надані повноваження для задоволення приватних інтересів;
  4. економічні: з огляду на можливість використання державними службовцями їх повноважень у сфері управління економікою;
  5. правові: неефективна система антикорупційних засобів та недосконале законодавство у сфері протидії корупції;
  6. організаційно-управлінські: пов’язуються з можливістю посадовими особами прийняття рішень на свій розсуд, масове заміщення посад державних службовців шляхом використання особистих зв’язків;
  7. соціально-психологічні: низька громадянська свідомість, менталітет, що деформується усвідомленням можливості без зайвих зусиль та втрати часу вирішити будь-яке питання тощо;
  8. економічні: складна економічна ситуація в країні, низький рівень заробітної плати.
  9.  До основних політичних причин корупції можна віднести загальну нестабільність політичної влади, недостатню вираженість і твердість політичної волі в сфері протидії корупції.
  10. Серед основних політичних чинників, які сприяють формуванню та розвитку корупції, можна визначити:
  11. – низький рівень правової культури суспільства, його невідповідність досягнутому формальному рівню демократії та громадянського суспільства;  
  12.  – надмірне й активне втручання держави в економіку та приватне життя громадян, що призводить до послаблення ринкових регуляторних механізмів, підміни їх жорстким нормативним регулюванням держави, а також до ерозії основ громадянського суспільства. Держава (в особі уповноважених органів) часто прагне розширити сферу свого контролю, що обумовлює збільшення обсягу повноважень і сфери «відповідальності» публічних посадових осіб;

– непрозорість системи державного управління, процесів розробки та прийняття рішень на національному, регіональному й місцевому рівнях. За таких умов корупція стає елементом правової системи. Більше того, корупційні діяння стають невід’ємною сполучною ланкою між етапами процесів розробки та прийняття рішень.

  • Безумовно, політичні причини корупції є одними з найпомітніших.
  •  Серед економічних причин корупції насамперед необхідно виділити нестабільність економіки країни, нерозвиненість грошово-фінансової системи, відсутність прозорих механізмів роздержавлення власності та проведення тендерів для державних закупівель, несприятливий інвестиційний клімат.
  • Правові (юридичні) причини корупції пов’язані із недоліками законодавства, що має регулювати розв’язання політичних, економічних, соціальних, організаційно- управлінських проблем запобігання корупції та корупційним діянням, внаслідок чого правова база є недостатньою для:
  • – ефективної протидії зловживанням чиновництва, зберігає його зверхність над населенням, надмірну закритість, не сприяє створенню чіткої системи контролю за діяльністю службовців, надійному адміністративно-правовому захисту особи від свавілля державних органів та посадових осіб;  
  •  – незнання або нерозуміння законів населенням, що дозволяє посадовим особам довільно перешкоджати здійсненню бюрократичних процедур або завищувати належні виплати;
  • – недостатня врегульованість відповідальності за вчинення різних корупційних діянь;
  • – прогалини, двозначність та нечіткість законодавства;
  • – недосконалість системи декларування доходів державних службовців, тощо.   

Соціальними причинами корупції прийнято вважати слабкість громадянського суспільства, яке не повною мірою усвідомлює шкоду корупції або не в змозі протистояти зацікавленій в корупції меншості.

Своєю чергою державні службовці, які найчастіше виступають одним із суб’єктів корупційних діянь, певною мірою можуть бути деморалізовані низьким рівнем зарплати, відсутністю кар’єрних перспектив за наявності професійних досягнень, низькою управлінською культурою, нечіткою організацією контролю і недосконалістю процедур прийняття рішень і звітності за виконану роботу.

За такого стану справ вони вдаються до корупції як компенсації за недоліки, обмеження і незручності, пов’язані з проходженням ними державної служби, внаслідок чого формується звичка.

Соціально – психологічними причинами корупції можуть бути відсутність морального бар’єру для припинення або відмови від корупційних дій. Важливу особливість соціально-психологічного клімату, що сприяє процвітанню корупції, є так званий подвійний моральний стандарт.

Тобто, з одного боку, корупція, особливо у владних структурах, вважається суспільством абсолютно неприйнятною та недопустимою. З іншого боку, низова корупція оцінюється як цілком допустима.

Для пересічних громадян є звичним «дякувати» за вирішення побутових питань і на жаль, здебільшого це сприймається як норма.

Сьогодні багато хто просто не уявляє будь-яку діяльність без підкупу когось і, отже, не чинить опору здирництву.

Доречно буде зазначити, що майже кожний п’ятий громадянин України основною причиною корупції вважає моральний занепад суспільства, який породжує апатію, песимізм, падіння довіри до влади та інші негативні емоції.

Соціологічні дослідження свідчать, що значна частина громадян України не оцінює корупцію негативно і вважає для себе за можливе за допомогою корумпованих відносин (давання хабарів, використання службових можливостей родичів, друзів, знайомих, які перебувають на державній службі тощо) вирішувати особисті питання. За деякими опитуваннями, приблизно 75% жителів України переконані, що для позитивного вирішення питань у державних органах потрібно обов’язково давати хабарі.

Хоча наша держава не є лідером боротьби з корупцією, проте з кожним роком зміцнює свої позиції у даному напрямку.

Важливим способом протидії корупції є забезпечення належної законодавчої бази в Україні.

Нині в Україні у сфері запобігання, протидії, розслідування корупції зроблено не мало, а саме – прийнято антикорупційний закон та низку інших нормативних актів антикорупційного спрямування, розроблено спеціальну антикорупційну програму, на вищому політичному рівні держави проголошено курс на подолання корупції тощо.

Найбільш ефективний шлях запобігання корупції – це усунення причин і умов, які її породжують та сприяють її існуванню. Для цього необхідно постійно підвищувати престиж служби, зміцнювати мотивацію у вигляді матеріальної зацікавленості, належного матеріально-технічного, соціального та правового забезпечення, і водночас посилити відповідальність за вчинення корупційних правопорушень.

Ангеліна Мусієнко, головний спеціаліст з питань виявлення та запобігання корупції Управління Держпраці в області.

Управління Держпраці у Кіровоградській області.

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити нас про це

Лобіювання, як засіб PR



  • 22
  • Зміст
  •         Ведення                                                                                                       3
  • 1.      Суть і специфіка лобіювання                                                             4
  • 2. Засоби лобіювання на службі PR іміджу компанії                             9
  • 3. Аналіз лобістської діяльності на прикладі різних країн                     14

     3.1.

Досвід лобіювання в Україні                                                         14                                     

     3.2. Історія розвитку та характеристика лобізму в США                16

  1.      3.3  Аналіз лобістської діяльності в Європейських країнах            20
  2. Висновок                                                                                                     22
  3. Список використаних джерел                                                                   23
  4. Введення

В сучасному демократичному суспільстві існує безліч різних добровільних об'єднань людей (груп інтересів), які прагнуть довести свої вимоги до владних структур. Одні з них використовують економічні важелі, інші діють менш помітно – в коридорах влади. Найбільш поширеною формою впливу цих організованих (груп інтересів) на органи влади є лобіювання.

Лобіювання – це специфічний вид паблік рилейшнз, пов’язаний з комунікаціями різних соціальних груп і організацій з представниками влади для захисту своїх інтересів під час прийняття тих чи інших рішень органами державної влади і управління.

В умовах незалежної України таке специфічне політичне явище, як лобіювання, ще не дістало свого правового оформлення. Крім того, сам термін «лобізм» інколи вважається майже лайливим. Часто можна зустріти заяви або висловлювання окремих політичних діячів, які з іронією вимовляють це слово. І тут немає нічого дивного.

Пригадаймо, що колишні владні інститути тоталітарного суспільства мали жорсткий характер, були закриті та спрямовані виключно на дію «зверху вниз». Але поряд із цим, як пам'ятаємо, функціонувала особлива, негласна, надзвичайно розповсюджена непарламентська форма лобізму, хоч її ніхто так і не називав.

Це -«штовхачі», які вибивали для підприємств і організацій плани, ліміти, сировину тощо в московських чи київських міністерствах. Це – поширені в минулому намагання керівників місцевих парткомів задобрити вище рангом керівництво заради завоювання доброго ставлення до себе та майбутньої кар'єри.

Сюди ж до певної міри можна віднести й колишнє «телефонне право».

В даний час тема дослідження лобістської діяльності є надзвичайно актуальною.

У той час як даний напрямок широко використовується в політичному PR, воно так само знаходить своє відображення і в інших галузях даної науки, як наприклад, в комунікаційному менеджменті.

Для того, щоб багатогранно оцінити таке поняття як лобізм, необхідно вдатися до вивчення його історії в різних країнах, саме це допомагає виявити основні тенденції та напрямки лобістської діяльності.

1.      Суть і специфіка лобіювання

Сьогодні нерідко в політичній сфері, в середовищі мас-медіа і в широкій громадськості можна почути термін «лобіювання». На Заході цей термін асоціюється з безкомпромісними, твердими у своїй позиції представниками чиїхось інтересів в державних колах.

Про лобіювання тут говорять тоді, коли має місце реальна влада і реальні вигоди для суб'єкта, чиї інтереси просуває лобі – людина, що займається безпосередньо представленням інтересів суб'єкта у владних структурах. На Заході, як і в США, лобізм визнаний законною діяльністю і врегульовано низкою документів, у зв'язку з чим є більш організованою і відкритою діяльністю.

See also:  Мон: венецианская комиссия не поддержала претензии венгрии к языковой статье украинского закона об образовании

Наприклад, В США відповідно до закон 1946 року заняття такого роду діяльністю вимагають реєстрації та щоквартального інформування про джерела свого доходу.

Лобіювання інтересів, окрім громадських організацій, окремих осіб та ін, цікаво таким суб'єктам як бізнес-структури. К. Маркс писав, що головна мета організації, що займається бізнесом, – отримання максимального прибутку.

При цьому, він ввів поняття додаткової вартості, яка складається з нефінансових ресурсів. Одним з таких ресурсів є імідж організації, який сьогодні можливо сформувати за допомогою засобів лобіювання. Таким чином, лобіювання дозволяє бізнес-структурам отримати додаткову вартість, про яку писав К.

Маркс, і досягти своєї основної мети – отримання максимального прибутку.

В Україні лобіювання чітко асоціюється з поняттям корупції, трактуються як «моральний розклад посадових осіб та політиків, що виражається у незаконному збагаченні, хабарництві, розкраданні та зрощенні з мафіозними структурами». Багато дослідників говорять, що це обумовлено тим, що дана сфера недостатньо врегульована законодавчо у зв'язку з чим з'являються нелегальні методи і засоби досягнення цілей українських лобі.

Саме поняття «лобіювання» з'явилося в урядових колах США в 1830-му році.

За словами істориків, представники різних зацікавлених груп проводили багато годин в кулуарах («lobby» – у перекладі з латинської «кулуар», «хол», «вестибюль») залів засідань законодавчих органів Сполучених Штатів, сподіваючись провести переговори з законодавцями і, тим самим , спробувати вплинути на їхні рішення. Поступово термін ввійшов у політичний жаргон і придбав більш широкий зміст, ставши ставитися до всіх, хто так чи інакше намагається вплинути на урядові рішення. Термін нерідко використовується неадекватно для позначення всіх видів політичного впливу. Оскільки широко поширена точка зору, що лобісти часто використовують непідходящі, негожі методи для досягнення своїх цілей, поняття «лобізм» містить в собі негативний смисловий відтінок.

Незважаючи на явну неточність сучасного використання терміну, можна окреслити деякі суворі кордону цього поняття .

1) Лобіювання пов'язано лише з прийняттям державних рішень. Рішення, прийняті приватними особами, організаціями чи корпораціями, можуть також бути піддані впливу інтересів певних зацікавлених груп, проте такий вплив не прийнято називати лобізмом.

2) Усі види лобізму мотивовані бажанням вплинути. Багато дій або події можуть впливати на процес прийняття урядових рішень, але якщо вони не викликані бажанням вплинути, то це не лобізм.

3) Лобіювання увазі наявність посередника чи представника як сполучної ланки між групою громадян країни і державними офіційними особами. Громадянин, який за своєю власною волею і користуючись доступними йому засобами, прагнути вплинути на урядовця, не може вважатися лобістом.

4) Усяке лобіювання незмінно пов'язані з встановленням контактів для передачі повідомлень, оскільки це єдиний шлях, за яким можна здійснювати вплив.

Таким чином, в широкому сенсі, лобізм – це встановлення контактів і передача повідомлень (особами, які не є громадянами, діючими від свого власного імені), адресованих представникам влади з наміром впливати на їхні рішення. У «Короткому політичному словнику» 1983 р.

сказано: «Лобі, лобісти – система контор і агентів великих монополій чи організованих груп при законодавчих органах США, які чинять тиск (аж до підкупу) на законодавців і державних чиновників з метою прийняття рішень (певних законопроектів, отримання урядових замовлень, субсидій в інтересах представляються ними організацій) ».

У даному визначенні лобізму окреслені цілі і основне поле лобістської діяльності, але нічого не сказано про політичному сенсі лобізму, його ролі в політичній системі, про його конкретних формах.

Сьогодні під лобіюванням розуміється процес впливу зацікавлених сторін на офіційні (формальні) інститути управління з метою досягнення своїх цілей з використанням певних прийомів лобіювання, які залежать від розподілу реальної влади між керуючою і керованою системами в державі.

Незважаючи на те, що робота лобістів часто ведеться на межі допустимого, лобізм сам по собі – це висококваліфікована діяльність, що має політичний зміст, правові обгрунтування і є важливим елементом демократичної політичної системи. Сучасні дослідники підкреслюють широкий політичний сенс лобізму, наводячи такі аргументи.

По-перше, лобістські групи виконують функцію посередництва між громадянами і державою. Групи тиску домагаються вигод для себе, але, в свою чергу, забезпечують сприятливі умови сприйняття суспільством і конкретними групами населення прийнятих державою законів і вживаються їм адміністративних акцій.

По-друге, лобізм сприяє розвитку плюралізму суспільних інтересів. Кожна людина, а тим більше групи осіб, об'єднані в організації і союзи, мають свої специфічні інтереси. Вони прагнуть відстоювати свої інтереси будь-якими доступними їм засобами. Природно, ці інтереси починають стикатися, і потрібні механізми їх зіставлення та визначення пріоритетів.

Це досягається, зокрема, в процесі лобіювання. Позитивні сторони лобізму не тільки в тому, що хтось, діючи в своїх інтересах, «проштовхує» потрібне для суспільства справу. Лобізм корисний також тому, що зіставлення групових інтересів утворює складну систему балансу економічних інтересів. По-третє, лобізм доповнює конституційну систему демократичного представництва, дозволяючи брати участь у прийнятті та реалізації політичних рішень тим групам, які не мають для цього іншої можливості.

Лобізм, як і будь-яка інша більш-менш організована діяльність, має свої цілі, суб'єкти, засоби, методи та механізми.

Говорячи про суб'єктів лобіювання, варто ввести поняття «групи інтересу».

Група інтересу – це організація, група організацій (підприємницьких, громадських, політичних, релігійних) або громадян, які мають загальний, що вимагає задоволення інтерес: економічний, соціальний і т.п.

Група інтересу не завжди є організаційно оформленою структурою і може бути нефіксованим об'єднанням чи спільністю.

  • Групу інтересу можуть скласти:
  • – Підприємці (в цілому або група підприємців, об'єднаних за будь-якою ознакою: банкіри, промисловці, аграрії, підприємства середнього і дрібного бізнесу; іноземні інвестори);
  • – Громадські організації: молодіжні, жіночі, товариства споживачів, суспільства ошуканих вкладників;

– Неформальні спільноти, скажімо група людей нетрадиційної сексуальної орієнтації і т.д.

Говорячи про групу інтересів, досить часто це поняття плутають з терміном «група тиску». Насправді, ці поняття нерівнозначні. Група інтересів тоді стає групою тиску, коли вона починає усвідомлювати, формулювати свій інтерес і вживати заходів до його реалізації через органи влади.

В якості групи тиску може виступати окреме підприємство, група однорідних в будь-якому відношенні підприємств, юридично оформлені або неоформлені об'єднання підприємств. Одиничне підприємство виступає в якості групи тиску звичайно для реалізації одномоментного, конкретного економічного інтересу.

Приміром, спільному підприємству «Кока-Кола Аматіл Белоруссия» необхідно отримати ділянку для будівництва заводу. Групі тиску для досягнення своїх цілей необхідно дати політичне та економічне обгрунтування своїх вимог, показати, що їх задоволення буде вигідно і для держави.

Для того, щоб цього досягти, з'являється ще один суб'єкт лобіювання, що займається «посередницької» роботою між групою тиску і державою. Завдання лобі як суб'єктів просування інтересів групи тиску полягають у дослідженні лобійованого питання, виробленню стратегії лобіювання та її здійсненні. При проведенні законопроектів.

Вигідних для групи тиску необхідно існування структури або групи людей, які знають зсередини організацію роботи і процедури вирішення питань в органах влади, які мають там зв'язки і вплив, а може бути, і працюють там. Такими суб'єктами і виступають лоббі.

У книзі В. Королько «Паблік рілейшнз для професіоналів» йдеться про зміст роботи лобіста. Автор пише, що лобі :

1. Покращують відносини з відповідальними працівниками державних установ та організацій.

2. Стежать за роботою законодавчих і виконавчих органів, міністерств і відомств в тих сферах і з тих питань, які впливають на життя людей певного виборчого округу.

3. Активізують участь виборців у справах державного управління на всіх рівнях.

4. Впливають на законодавство, що зачіпає економічні інтереси виборців певної місцевості та розташованих там підприємств.

5. Завчасно інформують законодавців і досягають розуміння з їх боку особливостей роботи організацій, що діють у певному виборчому окрузі.

По суті, виконуючи роль довіреної захисника інтересів організацій і груп громадськості та надійного джерела відомостей з певного кола питань, лобіст має справу з інформуванням інших людей з метою переконати їх зайняти правильну позицію, прийняти потрібне йому рішення.

Лобісти в своїй діяльності використовують різноманітні засоби, методи і механізми просування інтересів груп тиску.

Зарубіжні дослідники виділяють такі основні методи і напрямки лобізму: особисте подання аргументів відповідному державному органу; надання результатів досліджень; виступ на слуханнях в комісіях парламенту; організація компанії в пресі; вплив на законодавця через контакти з його близьким особистим другом чи особою, яка користується особливою довірою; запрошення законодавця на вечірки і розваги; внески грошей на виборчі компанії, участь у веденні політичних кампаній, організація кампаній листів і телеграм від виборців; прямі хабара. Проаналізувавши дані методи, представляється можливим зрозуміти, що лобізм в поданні західних дослідників є далеко не «чистої» діяльності, так як припускає існування корупції та хабарництва.

  1. Українські фахівці перераховують такі кошти «цивілізованого лобізму» :
  2. – Персональні контакти з представниками влади,
  3. – Участь у засіданнях комітетів і комісій парламенту і міністерств,
  4. – Робота в експертних групах по підготовці проектів документів парламенту і уряду,
  5. – З'їзди і наради підприємців за участю представників влади,
  6. – Участь в громадських слухання законопроектів у парламенті,
  7. – Вплив через громадську думку та засоби масової інформації,
  8. – Доповіді, послання з боку бізнесу в бік влади,
  9. – Зустрічі з вищими керівниками держави.

Тут лобіювання виступають вже як добре організована, налагоджена діяльність професіоналів своєї справи, які мають в основі своїй діяльності певні методи, засоби і цілі досягти певної мети, спосіб осягнення істини.

Основна мета лобістів – просування інтересів групи тиску в державні структури з метою досягнення прийняття останніми певних документів і законодавств, що грають на користь перших. Для досягнення цієї мети лобісти, на думку В.

Королько, використовують такі методи:

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*