Учасник може звернутися до суду в інтересах тов лише в разі наявності підстав, прямо передбачених відповідними законодавчими нормами

Головна Усі новини Право і відповідальність Судова практика Учасник ТОВ може бути виключений з товариства за рішенням загальних зборів його учасників із підстав, прямо передбачених законом Учасник може звернутися до суду в інтересах ТОВ лише в разі наявності підстав, прямо передбачених відповідними законодавчими нормами

ТОВ звернулося до господарського суду з позовом до учасника ТОВ про виключення його зі складу учасників товариства. Позивач послався на ухилення відповідача від підписання нової редакції статуту ТОВ, яке полягає у відмові від виконання рішення загальних зборів учасників від 28 березня 2019 року, що є порушенням статуту товариства. Окрім того, відповідач, перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ, всупереч інтересам товариства та статуту переоформив право користування земельними ділянками на ФГ, у якому він є єдиним засновником.

Рішенням господарського суду у справі № 905/859/19, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, колегія суддів КГС ВС погодилася з висновком про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про виключення учасника зі складу учасників ТОВ на підставі рішення суду, оскільки це питання згідно з нормами Закону «Про господарські товариства» належало до виключної компетенції зборів учасників товариства, а норми Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» передбачають лише дві підстави для виключення учасника з ТОВ/ТДВ, при цьому також за рішенням органів управління товариства, а не суду.

Доводи позивача про те, що суд, з урахуванням ст. 55 Конституції України та ч. 2 ст.

100 ЦКУ, може розглядати спір про виключення учасника зі складу учасників товариства, є необґрунтованими, оскільки суд, відповідно до норм Закону України «Про господарські товариства», лише перевіряє обґрунтованість та законність прийняття рішення про виключення учасника у разі подання останнім позову про визнання такого рішення недійсним, але не може перебирати на себе повноваження органів управління товариства та приймати таке рішення самостійно. Окрім того, з огляду на положення ч. 2 ст. 100 ЦКУ учасник товариства може бути виключений з товариства у випадках та в порядку, встановлених законом, якими відповідно до положень Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» є невнесення ним вкладу (ч. 2 ст. 15), а також смерть учасника, якщо його спадкоємці не звернулися до ТОВ/ТДВ із заявою про вступ (ч. 2 ст.  23).

Також КГС ВС звернув увагу на те, що в ч. 5 ст.

17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» передбачено перелік документів, які подаються для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників ТОВ/ТДВ. У цьому переліку немає судового рішення, що набрало законної сили, про виключення учасника з товариства.

Із повним текстом постанови можна ознайомитися тут.

Визнання договорів недійсними

Учасник може звернутися до суду в інтересах ТОВ лише в разі наявності підстав, прямо передбачених відповідними законодавчими нормами

Питання про визнання договорів недійсними досить складне і має багато нюансів, на які необхідно звернути увагу. Ukrjurist.com.ua сьогодні пропонує вам оглядову статтю на дану тему, у якій розповідає про основні моменти визнання договорів недійсними.

При вирішенні питання щодо недійсності догворів необхідно звернути, перш за все, увагу на те, що згідно із ст. ст.

4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст договору не може суперечити Цивільному кодексу України, законам України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також моральним засадам суспільства.

Зміст договору також не повинен суперечити положенням інших нормативно-правових актів, які були прийняті відповідно до Конституції України.

Що стосується дії закону у часі, то відповідність чи невідповідність договору вимогам законодавства оцінюється відповідно до норм законодавства, діючого на момент укладення договору.

Нікчемні та оспорювані договори

Недійсні договори розмежовуються у відповідності зі статтею 215 Цивільного кодексу України на нікчемні догвори та оспорювані договори. Нікчемні договори – це договори, недійсність яких встановлена законом (як-то: ч.1 ст. 219 ЦК, ч.1 ст. 225 ЦК).

Оспорювані договори – договори, недійсність яких прямо не встановлена нормами закону, але одна із сторін договору або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, що визначені нормами законодавства (ч. 2 ст. 222 ЦК, ч. 2 ст. 223 ЦК, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).

Виходячи з вищезазначеного, нікчемний договор є недійсним через невідповідність його нормам закону і не потребує визнання його недійсним у судовому порядку. Оспорюваний договор може бути визнаний недійсним лише шляхом винесення судового рішення.

У першому випадку суд розглядає справу за позовом – про застосування наслідків недійсності нікчемного договору, у другому випадку необхідно звернутися до суду з позовними вимогами – про визнання оспорюваного договору недійсним і застосування наслідків його недійсності.

Може бути заявлена у судовому порядку і вимога про встановлення нікчемності договору, але тільки в разі наявності відповідного спору. Зазначена позовна вимога може пред’являтися окремо, без вимоги про застосування наслідків недійсності нікчемного договору.

Позовна вимога про застосування наслідків недійсності договору може бути заявлена як одночасно з позовом про визнання оспорюваного договору недійсним, так і у окремому позові за наявності судового рішення про визнання договору недійсним. При цьому необхідно враховувати, що наслідком визнання договору недійсним не може бути вимога про його розірвання, оскільки такі вимоги являються взаємовиключними.
Якщо ж виникла ситуація, що позивач посилається на нікчемність договору для обґрунтування іншої позовної вимоги, суд у такому разі не може посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності договору, а повинен дати відповідну оцінку доводам позивача.

Необхідно звернути увагу й на те, що позовні вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також позовні вимоги про застосування наслідків недійсності нікчемного договору може бути заявлена як однією зі сторін договору, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено укладенням такого договору.

Підстави визнання договорів недійсними

Договор може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених нормами законодавства, та із застосуванням наслідків недійсності договору, що визначені нормами законодавства.

При винесенні судового рішення необхідно враховувати той факт, що виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з договору, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання договору недійсним недійсним. У ситуації, якщо договор ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України).

Підставою недійсності договору згідно ч. 1 ст. 215 ЦК є недодержання стороною або сторонами вимог, встановлених ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення договору. Не може бути визнаний недійсним договор, який не вчинено.
У зв’язку з цим необхідно звернути особливу увагу на момент вчинення договору (статті 205–210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не являються укладеними договори, у яких відсутні встановлені нормами законодавства умови, що є необхідними для їх укладення (наприклад, відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не передано майно, якщо відповідно до закону для вчинення договору потрібна його передача).

У відповідності із статтями 210 та 640 Цивільного кодексу не є вчиненим також договор у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо договор підлягає такій реєстрації.
Якщо буде встановлено такі обставини, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про визнання договору недійсним. До договору, який не вчинено, не може бути застосовані наслідки недійсності договору.

Зверніть увагу – позовні вимоги про визнання договору неукладеним не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, які передбачені нормами закону. Суди відмовляють у задоволенні таких позовних вимог.

Реституція може бути застосована лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано у судовому порядку недійсним.

Позовні вимоги про повернення майна, переданого на виконання недійсного договору, за правилами реституції можуть бути пред’явлені лише стороні недійсного договору.

Повернення майна за правилами реституції не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного договору, яке вже було відчужене третій особі.

Також не підлягають задоволенню позовні вимоги власників майна про визнання недійсними наступних договорів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного договору.
Способом захисту цивільного права у такому разі може бути подання віндикаційного позову про витребування майна від особи, яка не є стороною недійсного договору, з підстав, які передбачені ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України.

При цьому треба пам’ятати, що добросовісність набувача майна презюмується (ч. 5 ст. 12 ЦК України). І тільки якщо у судовому порядку буде встановлено, що набувач спірного майна знав або міг знати про наявність перешкод до укладення договору, це може свідчити про недобросовісність набувача майна і є підставою для задоволення позовних вимог про витребування у нього спірного майна.

Порушення вимог закону щодо укладення договору в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено нормами законодавства, як-то: ст. ст. 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 Цивільного кодексу України тощо.

З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору нікчемними є тільки договори, які відповідно до вимог чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.

При розгляді таких справ у судовому порядку необхідно з’ясувати наступні моменти: чи підлягає оспорюваний договір обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому цей договір не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона договору ухилилася від його посвідчення та чи втрачена можливість нотаріального посвідчення, а також чи немає інших підстав нікчемності договору.

See also:  Земля по бартеру і безхазяйні земельні ділянки – аналіз законодавчих змін

Вимоги про визнання недійсним договору, який було вчинено малолітньою особою, неповнолітньою особою або осбою, цивільна дієздатність якої обмежена, можуть бути заявлені до суду як батьками, опікуном чи піклувальником, а також бабою і дідом, також заінтересованою особою, самою неповнолітньою особою або особою, цивільна дієздатність якої обмежена.

Підстави визнання договорів недійсними, зазначені у ст. 225 ЦК України, поширюються на ситуації, коли фізичну особу не було визнано недієздатною, але у момент вчинення договору фізична особа перебувала в стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Щоб встановити наявність зазначеного стану на момент укладення договору, ухвалою суду призначається проведення судово-психіатричної експертизи за клопотанням хоча б однієї зі сторін судової справи. Судове рішення виноситься з урахуванням як висновку призначеної судово-психіатричної експертизи, так і з урахуванням інших доказів по справі.

Договір, вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), є оспорюваним (ст. 227 ЦК України).

Перелік правочинів, що є нікчемними внаслідок того, що порушують публічний порядок, зазначений у статті 228 Цивільного кодексу України:
1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;
2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Наслідки вчинення нікчемного правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами, передбаченими статтею 216 ЦК.
Договір, який був вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

При цьому важливо пам’ятати, що обставини, щодо яких помилилася сторона договору, мають існувати саме на момент укладення договору. Позивач на підтвердження своїх вимог про визнання договору недійсним під впливом помилки повинен довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що помилка має істотне значення.

Помилка, яка виникла внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін договору, не є підставою для визнання договору недійсним.

Договір визнається вчиненим під впливом обману, якщо одна сторона ввела іншу сторону договору в оману щодо обставин, які впливають на вчинення договору. Відмінність обману від помилки заключається у тому, що ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін договору.

При вирішенні судових спорів про визнання недійсним договору, що був вчинений особою під впливом насильства, необхідно приймати до уваги, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов’язково злочинних діях. При цьому насильницькі дії можуть бути вчинені як стороною договору, так і іншою особою — як щодо іншої сторонни оспорюваного договору, так і щодо членів її сім’ї, родичів або їх майна.
Також треба враховувати, що факт насильства не обов’язково має бути встановлений вироком суду у кримінальній справі.

Для визнання договору недійсним у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони договору з другою стороною (ст.

232 ЦК України), необхідно обовязково встановити умисел в діях представника сторони, тобто представник усвідомлює, що вчиняє договір всупереч інтересам довірителя. Також представник сторони договору бажає (або свідомо допускає) настання несприятливих наслідків для довірителя.

При цьому неважливо, чи одержав представник яку-небудь вигоду від здійснення договору, чи договір був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Договір може бути визнаний у судовому порядку недійсним на підставі, що зазначена у статті 233 ЦК України, якщо договір було вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона договору скористалася. Які обставини вважаються у такому випадку тяжкими? Такими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий договір.
Особа, яка оскаржує договір, у цьому випадку має довести, що за відсутності вказаної тяжкої обставини договір не було б вчинено взагалі або було б вчинено не на таких умовах.

Для того, щоб оспорюваний договір визнати фіктивним, необхідно встановити наявність умислу всіх сторін договору.

Слід зазначити, що саме по собі невиконання договору сторонами не означає, що було укладено фіктивний договір. У разі якщо на виконання договору було передано майно, такий договір не може бути кваліфікований як фіктивний.

Необхідно розрізняти удаваний договір і фіктивний договір.

За удаваним договором сторони умисно оформляють один договір, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини ніж ті, що випливають зі змісту договору.

У цьому і є відмінність від фіктивного договору — за удаваним договором права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що передбачені укладеним договором.

Позовні заяви про визнання недійсними договорів щодо нерухомого майна пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (ст. 114 ЦПК України).

За цим же правилом повинні пред’являтися також позовні вимоги про визнання недійсними договорів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (наприклад, позови щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

Необхідно також враховувати особливості перебігу позовної давності щодо вимог про визнання договорів недійсними, у цьому випадку позовна давність обчислюється не з моменту укладення договору, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка це право порушила.

Зверніть увагу, що Цивільним кодексом України встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов’язаних з визнанням договорів недійсними: ч. 2 ст.

261 ЦК України – перебіг позовної давності про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства; ч. 3 ст. 261 ЦК України – перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Якщо заявляється позовна вимога про визнання договору недійсним без застосування наслідків недійсності договору, судовий збір сплачується як із немайнового спору. У справах про застосування наслідків недійсного або нікчемного договору судовий збір сплачується залежно від вартості майна, щодо якого заявляються позовні вимоги.

Порядок звернення до суду з цивільним позовом

Кількість переглядів: 42113

Про що: 

Ваші права чи інтереси порушені фізичною чи юридичною особою? Звернення до органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування не допомогли вирішити Вашу проблему? Треба звертатися до суду. Про те, як це зробити йдеться у цій інструкції.

Що саме захищає суд

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України). Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (ст. 124 Конституції України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України, далі – ЦПК).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

  • Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
  • 1) визнання права;
  • 2) визнання правочину недійсним;
  • 3) припинення дії, яка порушує право;
  • 4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
  • 5) примусове виконання обов'язку в натурі;
  • 6) зміна правовідношення;
  • 7) припинення правовідношення;
  • 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
  • 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
  • 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
  • Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
  • Форма і зміст позовної заяви

Нескладні за змістом позовні заяви та інші процесуальні документи можна скласти самостійно. При цьому в Інтернеті можна знайти зразки заяв по різним типам позовів. Однак треба знати, що має містити позовна заява і в який саме суд треба її подавати.

Водначас, у разі необхідності підготовки більш складних процесуальних документів варто звернутися за фаховою юридичною допомогою.

Так, відповідно до ст. 184 ЦПК, позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. 

  1. Позовна заява подається в письмовій формі і повинна містити:
  2. 1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява;
  3. 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові – для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб – громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв’язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти;
  4. 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються;
  5. 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з них;
  6. 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини;
  7. 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору;
  8. 7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися;
  9. 8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;
  10. 9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи;
  11. 10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
  12. Позовна заява підписується позивачем або його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.
See also:  Украина перейдет на электрокары до 2030 года: рада готовит новый закон

До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Розміри ставок судового збору, порядок його сплати, звільнення від сплати можна дізнатися у Законі України «Про судовий збір».

У разі пред'явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи,, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

 Це правило не поширюються на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Подати позовну заяву з усіма додатками можна як особисто (до канцелярії суду), так і поштою. Радимо надсилати документи до суду цінним листом (з описом вкладення). Рекомендуємо також вимагати проставлення штампу про прийняття заяви на вашому примірнику.

Підсудність справ

Позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст. 27 ЦПК).

По деяким категоріям справ позивач може обирати суд до якого звертатися.

Так, позови про стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

  • Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння шкоди.
  • Позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.
  • Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
  • Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди.
  • Позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.
  • Позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.
  • Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
  • Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.
  • ЦПК встановлює ще ряд випадків, у яких позивач має право вибрати суд до якого звертатися.
  • Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності. А саме:
  • позови, що виникають з приводу нерухомого майна, про зняття арешту з майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
  • позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини.
  • позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника.

Зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, незалежно від їх підсудності пред’являються в суді за місцем розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших визначених у статті 30 ЦПК правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов.

  1. Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
  2. Якщо вас зацікавили окремі питання, пов’язані з темою Інструкції, чи інші питання, – Ви завжди можете поставити їх юристам ТІ Україна, відвідавши розділ «Запитання юристу» на нашому сайті.
  3. Посилання

Строк позовної давності: як обчислювати та застосовувати?

Строк позовної давності має важливе значення не лише для юристів, а й для бухгалтерів. Ця стаття має на меті ознайомити вас з деякими нюансами, що мають місце при визначенні/застосуванні позовної давності (ПД).

правові питання

Поняття та сфера застосування ПД

ПД визначена ст. 256 ЦКУ як строк, у межах якого ви можете звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (зокрема, для стягнення заборгованості за зобов’язанням).

Запам’ятайте: ПД можуть застосовувати лише до вимог щодо спорів, які виникають в цивільних і господарських відносинах.

Водночас закінчення ПД може впливати не лише на цю сферу. Зокрема, це може вплинути на податкові наслідки (у результаті визнання ­заборгованості безнадійною).

А ось у сфері застосування держорганами до суб’єктів господарювання (з числа як юр-, так і фізосіб) відповідальності ПД не застосовують. Наприклад, якщо це стосується порушення правил провадження підприємницької діяльності.

Тут слід провести чітку межу між ПД і «обмежувальними» строками застосування адміністративно-господарських санкцій (ст. 250 ГКУ). Це — різні речі, на що свого часу звертав увагу ВГСУ (п. 2.

3 постанови № 10*). Важливою відмінністю згаданих строків для застосування санкцій є те, що суд повинен застосовувати їх з власної ініціативи.

А ось для застосування ПД заява сторони в спорі є обов’язковою — детальніше про неї див. далі.

Заява про застосування ПД

Застосовує ПД суд. Але, як ви вже зрозуміли, з власної ініціативи він це зробити не має права. Для цього сторона у спорі (причому зауважте, що саме сторона, а не якась інша особа) до винесення рішення судом повинна подати йому відповідну заяву.

При цьому у процесі касаційного перегляду судового рішення посилання сторони на закінчення ПД такою заявою не вважають.

Що стосується апеляційної інстанції, то тут таку заяву подати можна. Щоправда, лише за умови, що сторона доведе неможливість її подання до суду першої інстанції. Зокрема, якщо її належним чином не повідомили про час і місце розгляду справи місцевим судом.

See also:  Вп вс визначила юрисдикцію спорів щодо відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності

Форму заяви про закінчення ПД не встановлено. У зв’язку з цим її можна викласти у відкликанні на позов або у вигляді окремого клопотання (письмового чи усного).

Види ПД: загальна та спеціальна

Загальний строк ПД широко відомий і становить 3 роки (ч. 1 ст. 257 ЦКУ). Спеціальна ПД може бути порівняно з нею скороченою або ж більш тривалою.

Деякі випадки, коли застосовують спеціальну ПД тривалістю в один рік, наведені в ч. 2 ст. 258 ЦКУ.

І тут звертає на себе увагу четверта позиція переліку, що стосується позовів, які подаються «у зв’язку з недоліками проданого товару» (ст. 681 ЦКУ). Цікаво, як вона кореспондує з ч. 8 ст.

269 ГКУ, відповідно до якої ПД при постачанні товарів неналежної якості становить шість місяців?

У цьому контексті ВГСУ в постанові № 10 вказував, що в названих статтях ідеться про два різні договори і відповідно різні ПД. ПД за договорами постачання ПД за договорами купівлі-продажу. Це — різні строки. Навіть незважаючи на те, що договір постачання і є підвидом договору купівлі-продажу.

Для договорів постачання обов’язковою є умова про те, що обидві сторони мають бути суб’єктами господарювання, а придбаний товар — використовуватися для підприємницьких цілей. З іншого боку, за договором купівлі-продажу однією із сторін може бути і фізособа — кінцевий споживач.

Різниця між цими договорами полягає ще і в тому, що захист порушеного права в разі пропуску, у тому числі й з поважних причин, для шестимісячного строку пред’явлення позову, на думку ВГСУ, не передбачений. До речі, про такі пропуски — уже в наступному розділі статті.

Зверніть увагу: імовірним є також подання позовів постачальниками (продавцями) одержувачам (покупцям) про стягнення вартості товару, від оплати якого ті відмовилися з посиланням на його неналежну якість. У таких спорах застосовують загальну ПД (три роки), оскільки ці вимоги пов’язані з розрахунками за товар.

Пропуск ПД: чи є обґрунтованими причини?

Якщо подавати позов запізно, це зовсім не привід похнюпити ніс. Імовірність того, що справедливість усе ж таки є, все одно залишається. Це можливо, якщо ПД була пропущена з поважних причин. Тоді згідно з ч. 5 ст. 267 ЦКУ порушене право підлягає захисту.

З чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску ПД поважними, законодавство ані слова. Тому, як правило, механізм такий: позивач у заяві (клопотанні) наводить відповідні аргументи та надає належні докази. З такою ініціативою можуть виступити й інші учасники судового процесу.

Якщо позовні вимоги госпсуд визнає обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про закінчення ПД, то суд зобов’язаний вирішити питання щодо наслідків такого закінчення. Тобто або відмовити в позові у зв’язку із закінченням ПД, або, за наявності поважних причин його пропуску, захистити порушене право. Але! У будь-якому разі суд повинен вирішити спір з посиланням на ст. 267 ЦКУ.

Зміна строку ПД

Для сторін договору існує така можливість. Але! Допускається лише збільшення ПД за обопільною згодою (ч. 1 ст. 259 ЦКУ), тоді як зменшувати її в такому порядку заборонено (ч. 2 ст. 259 ЦКУ).

Умова щодо збільшення ПД може бути застережена як в укладеному сторонами основному договорі, так і в окремому документі або в листах, телеграмах, телефонограмах та інших документах, якими обмінювалися сторони (згідно з п. 3.3 постанови № 10). Останні повинні однозначно свідчити про досягнення згоди сторін щодо збільшення строку ПД.

Договір / його умову про скорочення ПД суд повинен визнавати недійсними, у тому числі, з власної ініціативи. Те саме стосується й умов щодо зміни порядку обчислення ПД — через вимоги ч. 2 ст. 260 ЦКУ це не допускається.

Початок, перебіг і переривання ПД

У загальному випадку перебіг ПД згідно з ч. 1 ст. 261 ЦКУ починається з дати, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому суд не братиме до уваги аргументи новопризначеного (обраного) керівника підприємства про те, що він довідався про порушене право очолюваної ним юрособи лише з часу свого призначення (обрання). А все тому, що позовну вимогу заявляють про захист прав саме юрособи, а не її керівника (див. постанову № 10).

За зобов’язаннями з визначеним строком їх виконання ПД згідно з ч. 5 ст. 261 ЦКУ починає свій перебіг після закінчення такого строку (тобто наступного дня після його закінчення).

Якщо ж договір визначає різні строки виконання окремих зобов’язань, які з нього виникають (у зв’язку з поетапним виконанням робіт або з розстрочкою оплати тощо), ПД обчислюють окремо за кожним з таких строків. При цьому за позовами, пов’язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата), ПД обчислюють окремо за кожним простроченим платежем.

А що робити із зобов’язаннями, строк виконання яких не зафіксований? Або якщо він визначений моментом вимоги? Перебіг ПД у такому разі, як свідчить абз. 2 ст. 261 ЦКУ, починається з дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Однак, на жаль, тут не все так просто.

У цій частині зверніть увагу на висновки ВГСУ в постанові № 14* (ср. 025069200). Судячи з них, суд вважає, що зобов’язання за загальним правилом повинні виконуватися негайно (якщо інше прямо не передбачено договором/законом). Причому незалежно від пред’явлення вимоги кредитором.

На його думку, такий обов’язок випливає, зокрема, з ч. 1 ст. 692 ЦКУ. Остання визначає, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Отже, оплату товару боржник зобов’язаний здійснити негайно після такого прийняття (незалежно від пред’явлення вимоги).

Це безпосередньо впливає і на строк ПД. При такому підході він почне свій відлік з наступного дня після настання дати виконання зобов’язання — причому незалежно від пред’явлення йому вимоги.

Хочете уникнути непорозумінь у цій частині? Тоді краще уникати договорів / їх умов без зазначення строку виконання зобов’язань. Може, позиція ВГСУ і не найбільш очевидна, але зважати на неї доведеться.

Крім того, строк ПД може припинятися (у такому разі ПД подовжується на проміжок часу, на який він був припинений) або навіть перериватися (у такому разі він починає відлічуватися заново). Інтерес становить останнє.

Підставою для такого переривання є дії, що свідчать про визнання стороною свого боргу або іншого обов’язку. Їх орієнтовний перелік ВГСУ навів у п.п. 4.4.1 постанови № 10: зокрема, це може бути визнання пред’явленої претензії, підписання акта звірки розрахунків тощо.

Крім того, причиною переривання ПД може бути пред’явлення позову до одного з декількох боржників, навіть у разі, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Важливо: правила переривання перебігу ПД суди повинні застосовувати незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі. Головне — наявність доказів, що підтверджують факт такого переривання.

ПД за договорами перевезення

Тут законодавством передбачена певна специфіка. Так, допускається пред’явлення перевізнику претензії (ст. 315 ГКУ). При цьому ПД починають обчислювати з дня отримання відповіді на претензію або закінчення строку, встановленого для такої відповіді.

Однак подати претензію — право, а не обов’язок потерпілої сторони. Тому, якщо остання вирішить таких заходів не вживати, ніхто та ніщо не забороняє їй звертатися прямо до суду. Про це згадував ВГСУ у п.п. 4.7.1 постанови № 10. При цьому для визначення ПД необхідно підсумовувати:

1) строк для подання претензії (встановлений ч. 2 ст. 315 ЦКУ);

2) строк очікування відповіді на претензію (прописаний у ч. 3 ст. 315 ЦКУ);

3) шестимісячний строк для подання судового позову.

Інші питання

ПД обчислюють окремо за основною та за кожною додатковою вимогою. Тому можливе закінчення ПД щодо додаткової вимоги, тоді як за основною ПД ще продовжуватиметься. Але якщо вона минула за основною вимогою, вважається, що вона минула і щодо додаткової вимоги.

У зв’язку з цим після закінчення ПД за вимогою про повернення або сплату грошових коштів минає і ПД за вимогою про сплату процентів та інфляційних. Причому зауважте: незалежно від періоду часу, за який обчислені такі суми, а все тому, що вони — частина загальної суми боргу.

ПД у міжнародних відносинах купівлі-продажу товарів у деяких випадках більш тривала, ніж загальна. Це можливо, якщо на неї поширюється дія Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 року (далі — Конвенція). У ст. 8 Конвенції встановлена ПД тривалістю 4 роки. Її застосовують, якщо:

  • —комерційні підприємства сторін договору міжнародної купівлі-продажу товарів у момент його висновку знаходяться в Договірних країнах і
  • —сторони такого договору не виключили в зрозумілій формі застосування Конвенції.
  • До речі, цю Конвенцію застосовують незалежно від права, яке могло би підлягати застосуванню на підставі норм міжнародного приватного права.

m.shevchuk@buhgalter911.com

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*