Верховний суд визначив ознаки законного інтересу, який може бути предметом судового захисту

Верховний Суд визначив ознаки законного інтересу, який може бути предметом судового захисту

Особливістю адміністративного процесу є співвідношення статусу громадян, як суб'єктів звернення до суду, та суб'єктів владних повноважень. Згідно з положеннями процесуального законодавства права та повноваження сторін в судовому процесі є однаковими, водночас, відверто кажучи, слід констатувати, що ці два суб‘єкти мають неоднакові можливості.

«Таким чином, окрему увагу слід приділяти тому, наскільки важливим є забезпечення додаткових можливостей для громадян, які звертаються до адміністративних судів за захистом своїх прав від порушень суб‘єктів владних повноважень», – розпочав один із заходів АПУ, присвячених цій темі, юристВадим Галайчук, партнер ТОВ Хілмонт Партнерс.

ІСТОРІЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА НА ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

Як повідомив В. Галайчук, досить тривалий час ВАСУ дотримувався злагодженої та перманентної позиції, згідно з якою право звернення до суду з позовом є можливістю для особи ініціювати судовий процес, і воно не обов‘язково повинно співпадати з правом на судовий захист, яке має громадянин згідно із законодавством.

Водночас, очевидно, що саме по собі право звернення до суду не гарантує, що порушені права особи будуть захищені судом. Поміж іншим, це пов‘язано також і з особливостями суб‘єктного складу осіб, яким можуть належати дані права. Так, виключно особа, яка є суб‘єктом порушених прав, має право на судовий захист, в той час як коло осіб, які мають право звернення до суду, є набагато ширшим.

ВАСУ тривалий час притримувався даної позиції.

Водночас таке тлумачення видавалось дуже широким, і суддями висловлювались припущення, що фактично таке формулювання означає обов’язок суду розглядати усі без винятку позови та приймати за ними рішення.

Таким чином, у зв‘язку з непоодинокими випадками зловживань громадянами своїм правом, це стало причиною для запровадження дискусії з даного питання.

Наприклад, відомим прикладом в адміністративному процесі є справа від 2011 року за заявою громадянина про оскарження Указу Президента України, яким було присвоєно звання Героя України.

Своє право на звернення до суду позивач по цій справі обгрунтовува тим, що він є громадянином України та вважає, що за певним збігом обставин він має право на нагородження згадуваним званням.

Дану заяву було прийнято до розгляду, розглянуто судами трьох інстанцій, в результаті чого Указ Президента було скасовано.

Останніми роками судова практика змінювється, у зв‘язку з чим втрачена її сталість та єдність. Так, у 2017 році Верховний суд України, розглядаючи декілька різних справ в один період, прийняв рішення, якими відмовив громадянам у їх зверненнях до суду.

Внаслідок відслідковування судової практики КАС у складі ВС, слід відзначити подальшу відсутність єдності у рішеннях судів: так, одночасно з обмежувальною позицією суду з приводу права громадянина на судовий захист, зустрічаються також випадки повноцінного розгляду судом справ, де правова аргументація позовних вимог видається досить слабкою та недоведеною.

Водночас, як зазначив В. Галайчук, нічого негативного в тому, що суди змінюють свої позиції, немає. Це є досить обгрунтованим, зважаючи на динаміку розвитку суспільних відносин.

Однак на даний час обгрунтування судів, висловлені у їх рішеннях, є досить обмеженими та не містять детального викладення їхніх позицій, і сааме це є проблемою, яка призводить до розколу позицій під час правозастосування.

ЗАКОННИЙ ІНТЕРЕС ЯК ОБ'ЄКТ СУДОВОГО ЗАХИСТУ

Як повідомив спікер з даного питання адвокат Сергій Кальченко, партнер ТОВ Хілмонт Партнерс, вперше обговорення проблематики вживання даної категорії в адміністративному процесі відбулося ще у 2005 році, коли було прийнято попередню редакцію КАСУ.

Водночас, прийняття змін до КАСУ, які вступили в силу 15.12.2017 року, принесли в питання регулювання та визначення законного інтересу більше ясності. Так, зокрема, наразі в ст.

5 КАСУ вживається поняття «законного інтересу», тоді як раніше було закріплено просто «інтерес», що приносило термінологічні колізії та породжували проблеми в тлумаченні даної категорії.

Однак, далі по тексту КАСУ в чиній редакції продовжують вживатись обидва поняття.

При визначенні обсягу категорії «законного інтересу» адвокат радить керуватись Рішенням Конституційного суду України від 01.12.2004 року («справа про охоронюваний законом інтерес»), де суд визначив складові, визначальні ознаки цього поняття як об’єкту судового захисту.

Вивчення та правильне тлумачення даного поняття має велике значення при встановленні співвідношення понять «право на звернення до суду» та «право на судовий захист», яке, як зазначалось вище, тривалий час правильно розмежовувалось адміністративними судами, в тому числі і ВАСУ. Водночас останнім часом ця практика зміналась, що зумовило зменшення обсягу потенційних позивачів, які мають змогу оскаржити рішення суб’єкта владних повноважень до адміністративного суду.

Позиція спікера полягає у тому, що право на звернення до суду повинно передбачати найбільш широке коло осіб, в той час як не виключено, що деякі з них не зможуть мати право на судовий захист у зв’язку з відсутністю порушеного їхнього права чи законного інтересу.

Показовою з огляду на це є справа ЄСПЛ «Вільхо Ескелінен та інші проти Фінляндії», де суд принципово змінив сферу застосування ст. 6 Конвенції, в результаті чого можливим стало звернення до ЄСПЛ колишніх звільнених державних службовців, зокрема і суддів.

Таким чином, поступово від звужувального тлумачення ЄСПЛ починає застосовувати розширювальний підхід, цим самим збільшуючи коло потенційних позивачів. Водночас українські адміністративні суди, як свідчить судова практика, займають протилежну позицію.

ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ ТА ДОВЕДЕННЯ НАЯВНОСТІ ПОРУШЕНОГО ПРАВА ЗА КАСУ

Логічним продовженням попередньої теми є розгляд питання права на судовий захист у розрізі його правозастосування в адміністративному процесі. Доповідачем в даній темі виступив Сергій Гришко, партнер ЮФ «Redcliffe Partners».

Як зазначив доповідач, базова основа судового захисту в Україні закріплена в ст. 55 Конституції України, де зазначається, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Водночас, якщо звернутись до ст.

5 КАСУ, то слід зазначити, що в процесуальному кодексі згадувана вище конституційна норма конкретизується, шляхом закріплення права особи звернутись до адміністративного суду, виключно якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і внаслідок чого вона може просити суд про їх захист.

Таке відносно незначне за обсягом уточнення щодо можливості звернення до суду виключно у разі необхідності захисту своїх, власних прав викликало на практиці низку колізій та обмежень щодо звернення громадян за судовим захистом в адміністративному процесі.

До того ж, закріплення даного положення створює колізії і на законодавчому рівні.

Так, виходячи з тлумачення цього положення щодо можливості судового захисту виключно власних порушених прав, незрозумілою видається норма ч. 3 ст.

49 КАСУ, де передбачається право НАЗК бути залученим в адміністративний процес як третьої особи на стороні позивача, хоча очевидно, що в даному випадку жодні права НАЗК не є порушеними.

Певне питання викликає формулювання ч. 2 ст. 264 КАСУ, де передбачено право оскаржити нормативно-правовий акт особою, щодо якої його застосовано, а також особами, які є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовуватись акт. Формулювання даної статті вказує на відсутність на даний момент порушеного права цих осіб, однак Кодексом їм надається право звернення до суду.

Таким чином, вбачається неоднозначний підхід законодавця до врегулювання даних правовідносин, коли загальна норма містить обмежувальне імперативне положення, а конкретизуючі норми щодо окремих категорій справ суперечать загальній нормі.

На практиці це призводить до зловживань громадянами своїми правами при зверненні до суду (наприклад, справа №826/5621/17) або двозначного тлумачення та створення колізій у судовій практиці (наприклад, справа №359/6814/17).

Водночас значний обсяг судових справ займають випадки порушення права осіб на звернення до суду у зв’язку з недостатнім обгрунтуванням наявності у них даного права. Здебільшого такі судові рішення є необгрунтованими та містять виключно посилання на загальні норми. Зокрема, можна навести наступні приклади із судової практики КАСУ у складі ВС:

  • – у справі №9901/737/18 суд встановив відсутність у особи, за дисциплінарною скаргою якої КДКП прийнято рішення за результатами дисциплінарного провадження, права на звернення до суду з приводу оскарження рішень КДКП;
  • – у справі №826/7910/17 суд звернув увагу на відсутність у позові обгрунтування права прокурора на звернення до суду в інтересах територіальної громади;
  • – у справі №9901/796/18 суд зазначив, що право на судовий захист не є абсолютним, і при зверненні до суду особа повинна пояснити, які правові наслідки безпосередньо (дане слово не вживається в законодавчій нормі – прим. автора) для неї породжує оскаржуване рішення суб’єкта владних повноважень;

– у справі №9901/441/18 суд зауважує, що індивідуально-правові акти (в даному випадку укази Президента України з питань укрупнення судів) не встановлюють права та обов’язки позивача, а, виходячи з того, що потерпілим від порушення вважається особа, яка безпосередньо (дане слово не вживається в законодавчій нормі – прим. автора) зазнала або з великим ступенем ймовірності зазнає суттєвих негативних наслідків від стверджуваного порушення, провадження у справі слід закрити.

See also:  Сплата судових збору не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа № 363/181/16-ц, 16.08.17)

Цікавим при розгляді даного питання є також дослідження міжнародного судового досвіду розгляду подібних публічно-правових спорів. Одним із відомих прикладів є Рішення Високого суду Англії та Вельсу (HCJ) від 03.

11.2016 року у справі про вихід Великобританії зі складу країн ЄС (R (Miller) v Secretary of State for Exiting the European Union). Суть позову полягала у визначенні законної процедури виходу Великобританії з ЄС.

В рішенні суду зазначені наступні положення: «основний зміст цих прав (наприклад, здатність британського громадянина мати право вільного руху, знаходячись в іншій Договірній Державі) не є продуктом Закону про приєднання до ЄС… У високо формальному сенсі це може бути вірно. Але, на наш погляд, цей аргумент не має зв’язку з реальністю…».

  1. Тобто, фактично, незважаючи на наявність формальних причин для відмови у задоволенні позову, суд визнав правомірність прав громадян на звернення до суду з метою захисту їх прав, які можуть бути позбавлені унаслідок виходу з ЄС.
  2. ВИСНОВКИ
  3. Таким чином, із аналізу існуючої на даний момент судової практики адміністративних судів України та у порівнянні їх з правовими позиціями ЄСПЛ чи судів іноземних держав, вбачається існування діаметрально протилежних підходів до тлумачення права на зверенння до суду та права на судовий захист.
  4. Так, в той час, як за кордоном, незважаючи на наявність формальних причин для відмови у розгляді позовів окремих категорій осіб з певних питань, суд застосовує розширювальне тлумачення та відходить від попередньої судової практики, намагаючись збільшити коло потенційних позивачів, чиї права можуть бути захищені в судовому порядку, в Україні адміністративні суди навпаки застосовують звужувальне тлумачення, обмежуючи потенційних позивачів у праві на звернення до суду.

Дана колізія виникає з декількох причин, серед яких і недосконале законодавство, і ототожнення «права на судовий захист» та «права на звернення до суду». Однак встановити істинну причину зміни правових позицій адміністративних судів не вдається можливим, у зв'язку з відсутністю належно обгрунтуваних судових рішень та сформульованих правових позицій з цього питання.

Зозуля Наталія, «Українське право»

Верховний Суд визначив ознаки законного інтересу, який може бути предметом судового захисту

Верховний Суд визначив ознаки законного інтересу, який може бути предметом судового захисту

  • Позивач звернувся до суду з позовом до міської ради, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення, на підставі якого надано пільги щодо плати за землю на території міста, звільнивши від цієї сплати окремі підприємства.
  • Позивач стверджував, що оскаржуване рішення, яким надано пільги з плати за землю, призводить до незаконного зменшення доходів місцевого бюджету, зменшення комунальної власності і, як наслідок, – порушує права та інтереси позивача як члена міської громади.
  • Суди першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовили.
  • Залишаючи ці рішення без змін, Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 сформулював загальні підходи до визначення законного інтересу як предмета судового захисту в адміністративному судочинстві.
  • Верховний Суд дійшов висновку, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, якому властиві такі ознаки:
  • має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
  • пов’язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
  • є визначеним – благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
  • є персоналізованим (суб’єктивним) – тобто належить конкретній особі (позивачу);
  • суб’єктом порушення позивач вважає суб’єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже, й матеріально-правової заінтересованості), є:

  • незаконність інтересу – його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
  • не правовий характер вимог – вимоги не породжують правових наслідків для позивача;
  • встановлена законом заборона пред’явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
  • коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
  • позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб – держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Суд дійшов висновку, що у разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.

Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової заінтересованості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової заінтересованості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.

Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.

Позивач повинен довести, що він є потерпілим від порушення з боку суб’єкта владних повноважень, зокрема має місце безпосередній негативний суттєвий вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому.

З’ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.

  1. ПОСТАНОВА
  2. Іменем України
  3. 20 лютого 2019 року
  4. м. Київ
  5. справа №522/3665/17
  6. адміністративне провадження №К/9901/38991/18
  7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача – Кравчука В.М.,

суддів Коваленко Н.В., Стародуба О.П.,

Вс визначив ознаки законного інтересу, який може бути предметом судового захисту – юридична газета

Позивач звернувся до суду з позовом до міської ради, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення, на підставі якого надано пільги щодо плати за землю на території міста, звільнивши від цієї сплати окремі підприємства.

Позивач стверджував, що оскаржуване рішення, яким надано пільги з плати за землю, призводить до незаконного зменшення доходів місцевого бюджету, зменшення комунальної власності і, як наслідок, порушує права та інтереси позивача як члена міської громади.

Маєте Телеграм? Два кліки – і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Про це повідомляє прес-служба Верховного Суду.

Читайте також: “Інвестиційний договір може бути підставою виникнення зобов'язань як майнового, так і грошового характеру, – ВС”.

Суди першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовили. Залишаючи ці рішення без змін, ВС у постанові від 28 лютого 2019 р. у справі №522/3665/17 сформулював загальні підходи до визначення законного інтересу як предмета судового захисту в адміністративному судочинстві. 

Так, ВС дійшов висновку, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, якому властиві такі ознаки:

  • має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
  • пов'язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
  • є визначеним – благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
  • є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі (позивачу);
  • суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.

Водночас обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (отже, й матеріально-правової заінтересованості), є:

  • незаконність інтересу – його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
  • не правовий характер вимог – вимоги не породжують правових наслідків для позивача;
  • встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати ВРП особою, яка подала скаргу на суддю);
  • коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
  • позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб – держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Суд дійшов висновку, що у разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.

See also:  Що передбачає антиколомойський закон

 Як зазначається, якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової заінтересованості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження.

Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової заінтересованості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.

Читайте також: “Оголошено конкурс з добору кандидата для призначення омбудсменом членом ВККС”.

Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву.

Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті.

Це питання повинно вирішуватися, на думку ВС, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.

Так, позивач повинен довести, що він є потерпілим від порушення з боку суб'єкта владних повноважень, зокрема має місце безпосередній негативний суттєвий вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому.

 З'ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується.

Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.

Судова влада та правосуддя: поняття та ознаки – Освіта.UA

  • Напечатать
  • Спросить
  • Отправить другу
  • Подписаться на новости

Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію  незалежно від законодавчої і виконавчої влади, в установлених Конституцією межах і згідно з законами України.

Судова влада є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень по здійсненню правосуддя, тлумаченню норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціальних органів – судів.

Поняття судової влади містить два основні компоненти:

  • цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди);
  • ці органи наділені тільки їм притаманними повноваженнями.

Судову владу реалізують через:

  • здійснення правосуддя;
  • конституційний контроль;
  • контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і посадових осіб;
  • формування органів суддівського самоврядування;
  • роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;
  • утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов’язані з розглядом справ.

Це організаційні та інформаційно – аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, вирішення скарг позивачів, відповідачів, обвинувачених, адвокатів, направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації).

Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів.

Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Судова влада, як самостійна й незалежна гілка державної влади, має свої ознаки, які розкривають її поняття, допомагають відокремити її від інших гілок державної влади. До цих ознак належать:

Судова влада здійснюється виключно спеціальними державними органами – судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції України). Для здійснення судової влади закон наділяє суди усіма необхідними повноваженнями. Судові рішення є обов’язковими на всій території України.

Судова влада в Україні належить судам, які складають єдину судову систему. Судова система, згідно з положеннями Конституції України та Закону України “Про судоустрій” представлена судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України.

Судову владу можуть здійснювати тільки суди, що входять в судову систему України. Згідно зі ст.

2 Закону України “Про судоустрій” головними задачами усіх судів є захист гарантованих Конституцією України і законами прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави.

Згідно зі ст.

18  Закону України “Про судоустрій”, єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів, єдиним статусом суддів, обов’язковими для всіх судів правилами судочинства, забезпечення Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності суддів, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України, вирішенням питань внутрішньої діяльності суддів органами судійського самоврядування.

Суди є правозастосовчими органами. Вирішення судом  справи означає, що суд застосовує норми матеріального права (кримінального, цивільного, адміністративного та ін.) до конкретного правовідношення, яке було предметом розгляду в судовому засіданні та виносить на їх основі мотивоване рішення (вирок).

Судова влада здійснюється на основі та в чіткій відповідності з вимогами процесуального закону. Саме процесуальний закон детально регламентує порядок розгляду справ в суді, гарантує дотримання прав та законних інтересів усіх учасників судового засідання.

Участь представників народу в здійсненні правосуддя –важлива риса судової влади. У відповідності з положеннями, закріпленими в ст. 124 Конституції України та ст. 5 Закону України “Про судоустрій в Україні” народ безпосередньо приймає участь в здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Владний характер повноважень суду – одна з обов’язкових ознак судової влади.

Вимоги та розпорядження суддів при здійсненні ними своїх повноважень обов’язкові для усіх без винятку державних органів, організацій, інших юридичних осіб, громадян.

Вироки, рішення, постанови суду є актами застосування норм права і повинні виконуватися на всій території України, є обов’язковими для усіх осіб, що приймають участь у судовому процесі.

Виконання вимог суду і виконання його рішень забезпечується силою держави. В разі необхідності відповідні органи та посадові особи можуть застосовувати відповідні заходи для реалізації рішень та вимог суду.

В державному механізмі функціонують спеціальні органи та посадові особи, в обов’язок яких входить виконання судових рішень: державні виконавці, кримінально – виконавчі інспекції Управління державного департаменту України з питань виконання покарань, органи міліції, адміністрація державних органів та установ, адміністрація підприємств, установ організацій.

Самостійність та незалежність судової влади. Під незалежністю судової влади слід розуміти те, що суди здійснюють свої функції без втручання кого – не будь у свою діяльність.

При здійсненні правосуддя вони не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади; від інших органів, організацій, партій та рухів, посадових осіб; від позицій сторін в судовому процесі; від висновків органів досудового слідства і прокурора; від будь – яких інших осіб. Рішення суду не потребують якого – не будь подальшого ухвалення.

Конституція України (ст. 125) закріпила, що система судів загальної юрисдикції в України будується за принципами територіальності та спеціалізації. Аналогічне положення закріплене і в Законі України “Про судоустрій”. Умовами для створення чи ліквідації суду є зміни в адміністративно – територіальному устрої, передислокація військ чи реорганізація Збройних Сил України.

Особливості виконання судом функцій вимагають, щоб суди формувались і працювали з дотриманням спеціальних правил – правил, які б гарантували якісне, компетентне виконання повноважень згідно з вимогами закону. У зв’язку з цим закон закріплює досить жорсткі вимоги, що стосуються кандидатів на заміщення посади судді і порядку створення судів.

Згідно з Конституцією та Законом України “Про судоустрій”, суди загальної юрисдикції створюються та ліквідуються Президентом України по представленню Міністра юстиції України, по узгодженню з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Кількість суддів в судах встановлюється Президентом України по представленню Голови Державної судової адміністрації України, яке узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням коштів, затверджених в Державному бюджеті України на утримання судів.

Специфіка суду як органу судової влади полягає також у тому, що для його діяльності встановлені особливі правила, процедури, що жорстко регламентують діяльність усіх учасників судового засідання.

Основна ціль цих процедур – забезпечити об’єктивний, повний, всебічний розгляд усіх обставин, які мають юридичне значення для конкретної справи, і забезпечити винесення законного, справедливого рішення.

Що стосується встановлених для органів законодавчої чи виконавчої влади процедур, то вони не мають тієї детальності, всебічності, яка встановлена для судових процедур.

  • Кожна з форм судочинства регламентована досить детально самостійними законодавчими актами – Законом “Про Конституційний Суд України”, Цивільно – процесуальним кодексом України, Кримінально – процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення.
  • Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ.
  • Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава.
  • Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.
  • По – перше, його здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ щодо захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і встановлення покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; розв’язання господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.
  • По – друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.
  • По – третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить суд.
See also:  Что изменилось в правилах перерегистрации предприятий, после вступления в силу нового закона об обществах с ограниченной и дополнительной ответственностью.

По – четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони обов’язкові до виконання по всій території України. Рішення, що набрали законної сили у кожній конкретній справі є обов’язковими для всіх фізичних та юридичних осіб.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний (ст.2 КПК України).

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних  прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в том числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і інтересів згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ.

  1. Угода про відмову від права звернення за судовим захистом, як відомо, є не чинною.
  2. Висновки
  3. Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів.

Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

В контексті питань, розглянутих в лекції, важливим є проведення диференціації між такими близькими по значенню, але не синонімічними поняттями, як „судова влада”, „правосуддя” і „судочинство”.

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ.

На відміну від правосуддя, судова влада – це права судових органів, якими вони наділені по закону, можливість здійснювати широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів, їх місце як особливих органів державної влади. І, крім того, термін “судова влада” включає в себе також само здійснення владних судівських повноважень.

Таким чином, здійснення судової влади значно ширше правосуддя, так як судова влада проявляється в багатьох інших діях суду. Так, усі суди та судові структури зобов’язані узагальнювати судову практику, аналізувати судову статистику.

Голови усіх судів вносять в державні органи, установи, організації, посадовим особам подання про усунення порушень закону, причин та умов, що сприяли скоєною злочину.

Ці акти зобов’язують  тих, кому вони спрямовані, здійснювати відповідні заходи по усуненню зазначених порушень.

Усі зазначені повноваження судів є проявами судової влади, але виходять за рамки правосуддя.

З цього можна зробити висновок про те, що правосуддя – це лише один із засобів здійснення судової влади. Правосуддя треба розглядати в традиційному розумінні цього терміну – як діяльність судів загальної юрисдикції по розгляду і вирішенню цивільних, господарських, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення.

Що стосується терміну “судочинство”, то під ним розуміється діяльність судів по розгляду та вирішенню справ, віднесених до їх відома, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права та обов’язки, вступають у процесуальні відносини з судом (по кримінальним справам – також з органами дізнання, досудового слідства і прокурором). Так, наприклад, кожний громадянин може звернутися до суду з позовом про відшкодування йому матеріальної шкоди та ін.. Всі ці дії є складовою частиною судочинства, але не правосуддя, яке вповноважений здійснювати тільки суд.

  • Тому судочинство – поняття більш широке, ніж правосуддя.
  • Термін “судочинство” в законодавчих актах, науковій, учбовій літературі застосовується разом з терміном “процес”.
  • Література:

1. Конституція України.

2. Закон України “Про судоустрій в Україні” від 7.02.2002р.

Верховний суд України визначив порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності

  • 28 вересня 2016 року судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України було розглянуто справу № 6-1243цс16, предметом якої було звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення штрафу.
  • Під час розгляду справи по суті судами було встановлено, що Договір іпотеки, який забезпечує виконання зобов’язань за кредитним договором, містить у собі застереження, відповідно до якого задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов’язання за кредитним договором у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
  • Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
  • У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, забезпечених іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

  1. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
  2. Отже, Верховним судом України було фактично встановлено, що звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності не є належним способом захисту порушеного права Кредитора, адже Закон України «Про іпотеку» містить у собі положення, які регулюють порядок набуття права власності на об’єкт, переданий в іпотеку, та передбачають можливість реєстрації такого права за Кредитором на підставі відповідного застереження у договорі іпотеки.
  3. При цьому ВСУ звернув увагу судів, що хоча такий спосіб захисту і суперечить нормам чинного Цивільного кодексу, проте надає можливість захистити порушені права особи-кредитора, а тому може бути застосований судами в разі встановлення такого порушення з боку відповідача.

Ознайомитися із постановою можна за посиланням: https://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B4B7AE4AF64E3E3C2258043002B9874

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*