Встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади під час розгляду справ про відшкодування шкоди – позиція вп вс

Питання наявності між сторонами деліктних зобов’язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами Кримінального процесуального кодексу України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з Державного бюджету України в рахунок відшкодування шкоди, завданої Головним управлінням Національної поліції в Сумській області: збитків, понесених у зв’язку із втратою майна; упущеної вигоди; збитків, що складаються зі стягнутих з позивача на користь третьої особи за судовим рішенням штрафних санкцій і судового збору. Мотивуючи позов тим, що збитки, заявлені до стягнення, понесені ним у зв’язку з бездіяльністю ГУНП в Сумській області, яке не повернуло вилучений на підставі ухвали суду товар після скасування арешту на цей товар у повному обсязі та своєчасно.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що визначений законом обов’язок повернути майно не виконаний і держава у спірних правовідносинах не надала жодних гарантій повернення майна, не встановила строку повернення такого майна, у зв’язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв’язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.

Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.

ВП ВС зазначила, що представник прокуратури не врахував того, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв’язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК України, та помилково стверджував про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження як підставу для відшкодування шкоди.

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/81013412.

Джерело: https://supreme.court.gov.ua

Практику розгляду судами справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки узагальнив ВСС

ВСС визначився з колом суб’єктів відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки

У другій частині узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (першу частину узагальнення див.

у №19—20), судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Дмитро ЛУСПЕНИК, Борис ГУЛЬКО та головний консультант управління вивчення та узагальнення судової практики ВСС Ганна ГРИДАСОВА підготували роз’яснення щодо суб’єктного складу сторін у спірних правовідносинах.

Позивачі та відповідачі

Відповідно до положень ч.3 ст.386 ЦК власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Згідно з ч.1 ст.30 ЦПК сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Як вбачається зі змісту стст.33, 36, 119 ЦПК, на позивача покладено обов’язок визначати відповідача у справі. Водночас позивач не позбавлений права звернутися до суду з клопотанням про залучення до участі у справі співвідповідачів і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Як свідчить практика, суб’єктний склад сторін у спорах такої категорії, як правило, складається з учасників дорожньо-транспортної пригоди; володільців-користувачів транспортних засобів; власників джерела підвищеної небезпеки, з якими винні особи знаходилися у трудових відносинах; страхових компаній, з якими власники транспортних засобів знаходяться у договірних відносинах; осіб, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями, та третіх осіб, зазвичай, водіїв-учасників, які не заявляють самостійних вимог.

Загалом суди дотримуються вимог норм процесуального права та правильно встановлюють сторони спірних правовідносин. Разом із тим є випадки допущення судами помилок щодо правильного встановлення належних сторін у справі та третіх осіб, що нерідко призводить до скасування рішень.

Так, у справі за позовом Б. до Д., К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди Томашпільським районним судом Вінницької області ухвалено рішення, яким стягнуто солідарно з Д. і К. на користь Б. матеріальну шкоду в розмірі 15121 грн. 51 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн. За обставинами справи К.

є власником автомобіля, яким під час ДТП керував відповідач Д., з вини якого сталася ДТП. Стягуючи солідарно з Д. та К. на користь позивача шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (автомобілем), яким керував на відповідній правовій підставі Д., суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі завдали шкоди позивачеві солідарно, причому К.

— лише через те, що він є власником автомобіля.

Така правова позиція суду першої інстанції при вирішенні справи вбачається помилковою, оскільки, виходячи із загальних норм стст.1166, 1167, 1187, 1190 ЦК, підстави для цивільної відповідальності К. перед Б. лише через те, що К. є власником автомобіля, відсутні.

  • За загальними правилами, зазначеними вище, тягар цивільної відповідальності в таких випадках має нести винна у завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля, чи особа, яка на відповідній правовій підставі керувала автомобілем та з вини якої сталася ДТП.
  • Окремо слід зазначити, що за змістом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, зміна власника транспортного засобу, яким керувала особа, винна у завданні шкоди потерпілому, не змінює суб’єктного складу сторін у спорі.
  • Загалом, позивачами у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізичні особи, яким заподіяно моральну шкоду.

Відповідачем за таких правовідносин виступають: володілець транспортного засобу; винна особа — володілець транспортного засобу; винна особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом; власник (володілець) транспортного засобу, недбалість якого сприяла неправомірному заволодінню ним; роботодавець — за шкоду, завдану працівником під час виконання трудових обов’язків; страхова компанія — за шкоду, завдану застрахованою особою; батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, передбачених стст.1178, 1179, 1183, 1186 ЦК та стст.1187, 1188 ЦК.

Статтею 1187 ЦК встановлено відповідальність за завдання шкоди особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Вирішуючи питання про притягнення тієї чи іншої особи до відповідальності за ст.1187 ЦК, слід визначити дві основ­ні ознаки володільця: юридичну та матеріальну (фактичну).

Юридична ознака володільця полягає в тому, що володільцем визнається тільки та особа, яка на відповідних правових підставах володіє об’єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку.

У свою чергу матеріальна, або фактична, ознака володільця джерела підвищеної небезпеки означає, що особа повинна здійснювати фактичне володіння (експлуатацію, використання, зберігання, утримання) небезпечними об’єктами.

У разі якщо управління небезпечним об’єктом передається третій особі без належного юридичного оформлення (наприклад, управління транспортним засобом без оформлення довіреності), вважається, що об’єкт не виходить із володіння його безпосереднього володільця і саме він нестиме відповідальність за заподіяну шкоду.

See also:  Как закончить догострой силами инвесторов - 2 варианта выхода

Тобто, як правило, обидві ознаки володільця небезпечного об’єкта повинні мати місце, крім випадків, передбачених законом.

Наприклад, Р. звернувся до суду з позовом до Н. і ПП «Махнітол», третя особа — Х. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що з вини водія Х., який на підставі трудового договору з ПП «Махнітол» керував автомобілем ГАЗ 33021, належним на праві власності Н.

, сталася ДТП, внаслідок якої було пошкоджено належний йому автомобіль ВАЗ 21-01. Рішенням Київського районного суду м.Полтави від 7.10.2010 (№2-1407/10) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача Н. заподіяну матеріальну та моральну шкоду, у задоволенні позовних вимог до ПП «Махнітол» відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що Н. передав належний йому автомобіль ГАЗ 33021 в оренду ПП «Махнітол» на підставі договору, укладеного в простій письмовій формі, чим порушив вимоги чинного законодавства, оскільки відповідно до ч.2 ст.

799 ЦК договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з ч.3 ст.640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Частиною 1 ст.220 ЦПК передбачено, що в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Отже, за таких обставин суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що ПП «Махнітол», водій Х., який керував автомобілем під час ДТП на підставі трудового договору з ПП «Махнітол», не можуть вважатись володільцями цього транспортного засобу.

В апеляційному порядку ця справа не переглядалась.

 Правила і винятки

 За загальним правилом, встановленим ч.2 ст.1187 ЦК, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Винятки із цього правила встановлено ч.3, ч.5 ст.

1187 ЦК, згідно з якими особа, яка на відповідній правовій основі володіє транспортним засобом (власник, орендар, підрядник тощо), звільняється від обов’язку відшкодування шкоди, завданої транспортним засобом у випадках неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом, завдання шкоди внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Участь Казначейства у справах про відшкодування шкоди, завданої державними органами | ЮРЛІГА

Питання визначення відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, завжди викликало певні труднощі. Позиція судів щодо можливих варіацій співвідповідачів у цих справах багато разів змінювалась: Держава Україна та державний орган, що завдав шкоди; Держава України та орган Казначейства; державний орган та орган Казначейства.

Проте, якщо в разі зазначення відповідачем у справі Держави Україна господарські суди сьогодні дотримуються більш менш однозначної позиції, що позовна заява в такому випадку підлягає поверненню, то питання щодо необхідності залучення Казначейства до участі у справах про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, й досі є неоднозначним.

Позиція господарських судів з цього приводу – різна. В одних випадках суди залучають органи Державної казначейської служби до участі у цих справах в якості відповідачів, в інших – третіми особами без самостійних вимог на стороні відповідача. Проте, чи є підстави для залучення органів Казначейства до участі в подібних справах?

Привід для обговорення…

Стаття 1173 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Господарські суди продовжують залучати органи Державної казначейської служби співвідповідачами або третіми особами до участі у справах про відшкодування шкоди, завданої державним органом (ухвала Господарського суду м.

Києва від 16 березня 2016 року у справі № 910/2341/16, ухвала Господарського суду Одеської області від 26 липня 2016 року у справі № 916/1641/16, ухвала Господарського суду Львівської області від 29 серпня 2016 року у справі № 914/1277/16 тощо).

Залучаючи органи Казначейства до участі у цих справах, суди зазначають, що така необхідність зумовлена їх компетенцією, до якої належить казначейське обслуговування бюджетних коштів.

При цьому, суди посилаються на норми Бюджетного кодексу України, Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників.

Чи повинні органи Казначейства бути відповідачами у справі?

Відповідно до процесуальних кодексів України, відповідачем є особа, до якої (якій) пред'явлено позов (вимогу).

Оскільки позивач звертається до суду за захистом свого порушеного чи оспорюваного або такого, що не визнається, права чи охоронюваного законом інтересу, то відповідачем, відповідно, є особа, яка порушила таке право чи інтерес, або не визнає його чи оспорює.

Кодекси не передбачають можливості залучення до участі у справі в якості відповідачів осіб без пред'явлення до них будь-яких позовних вимог. Якщо ти відповідач – значить до тебе має бути пред'явлена позовна вимога.

Якщо говорити про відшкодування шкоди, завданої юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, то відповідачем, зрозуміло, має бути відповідний орган державної влади, який завдав шкоду.

Функціями Казначейства, водночас, є забезпечення казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснення Казначейством безспірного списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (Положення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 р. № 215; статті 25, 43 Бюджетного кодексу України).

Також однією з функцій Державної казначейської служби є виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган – безспірне списання коштів з рахунків державного органу (боржників) на виконання рішення суду, боржником за яким є орган державної влади, а в разі відсутності у державного органу відповідних призначень – за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»).

У справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів, позивачами, як правило, пред'являється одна позовна вимога – до органу, який завдав шкоду. До Казначейства – не пред'являється жодних вимог.

Відтак, фактично Казначейство залучається господарськими судами у справи щодо відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, тільки для «гарантії» подальшого виконання відповідного рішення, оскільки жодних самостійних вимог до цього органу позивачі не пред'являють.

До того ж, орган Казначейства навіть не має жодного титулу щодо коштів, якими він розпоряджається, тобто кошти, що підлягають стягненню за рішенням суду, перебувають на рахунку іншої юридичної особи, а орган Казначейства має доступ до рахунку та повноваження щодо списання коштів.

  • З огляду на це, будь-які підстави для залучення Казначейства до участі у справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю органів державної влади – відсутні.
  • Чи повинні органи Казначейства бути третіми особами у справі?
  • Що стосується залучення Казначейства до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, то необхідно зазначити таке.
  • Господарський процесуальний кодекс України (частина перша статті 27) встановлює, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.
  • Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
  • Таким чином, до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може бути залучена лише та особа, на чиї права та/чи обов'язки щодо однієї із сторін може вплинути рішення суду зі спору.
See also:  Перемога у майже трирічній боротьбі щодо скасування незаконного арешту банківського рахунку (постанова київського апеляційного господарського суду у справі № 21/698, судді дикунська с. я., алданова о. о., скрипка і. м.)

ГПК України не передбачає залучення третіх осіб до участі у справі для надання цими особами суду додаткових пояснень, інформації чи доказів у справі, тощо. Метою залучення третіх осіб до участі у справі є обстоювання ними власних прав та інтересів, на які може вплинути рішення суду.

  1. У разі позитивного вирішення справи – задоволення позову про відшкодування шкоди, завданї позивачу незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади (відповідача) та стягнення судом з відповідача грошових коштів на користь позивача – Казначейство, відповідно до покладених на нього Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» завдань, зобов'язане списати кошти з рахунку державного органу (боржника).
  2. Рішення суду про стягнення коштів з державного органу не впливає на права чи обов'язки Державної казначейської служби щодо позивача чи відповідача, на стороні якого, суди, як правило, залучають Казначейство до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог, а виконання Казначейством рішення суду та безспірне списання коштів з рахунку державного органу (боржника) законодавством не ставиться в залежність від участі (неучасті) Казначейства у справі.
  3. Відтак, оскільки рішення суду у справі про стягнення з державного органу на користь позивача коштів на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, не пливає на права чи обов'язки Державної казначейської служби по відношенню до позивача чи відповідача, то підстави для залучення цього органу до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відсутні.
  4. Враховуючи те, що у справах у спорах про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, позивачі не пред'являють жодних самостійних вимог до Державної казначейської служби, а рішення суду у справі про стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями (бездіяльністю) державного органу, не впливає на права чи обов'язки Державної казначейської служби щодо жодної із сторін у справі, то, з процесуальної точки зору, немає підстав для залучення Державної казначейської служби України до участі у цих справах в якості відповідачів чи третіх осіб.
  5. Олександра Бортман,
  6. юрист ЮФ «Василь Кісіль і Партнери»

Все решения судов Вы можете легко найти в Системе анализа судебных решений VERDICTUM, созданной для аналитической работы с многомиллионным массивом судебных решений. Если Вы еще не пользуетесь системой, закажите тестовый доступ или приобретите VERDICTUM.

Подготовлено специально для Платформы ЛІГА:ЗАКОН Связаться с редактором

Узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010–2011 роках « адвокат коцан м.в

  • Питання, пов’язані з розглядом справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, мають особливе значення, оскільки актуальність цих проблем зумовлена великою кількістю відповідних цивільно-правових спорів у судовій практиці.
  • Слід зважати також на ті обставини, що у випадку завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, процес вчинення та умови виникнення зобов’язань суттєво відрізняються від загальних правил, що, відповідно, потребує виділення вказаних випадків як особливого різновиду деліктних зобов’язань.
  • Відповідно до плану роботи судів апеляційної інстанції та на виконання завдань Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) вивчено та проаналізовано підстави зміни і скасування судових рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; перевірено дотримання місцевими, апеляційними судами положень процесуального закону під час розгляду справ цієї категорії, визначено проблеми та спірні питання, що виникають під час розгляду таких справ судами першої інстанції та при їх апеляційному перегляді.
  • Матеріали, надані для проведення зазначеного узагальнення, свідчать про наявність неоднакової судової практики при розгляді цієї категорії спорів та помилок при застосуванні судами норм матеріального та процесуального права.
  • Метою узагальнення стало з’ясування проблемних питань, що виникають при вирішенні справ вказаної категорії, аналіз застосування судами норм матеріального та процесуального права, виявлення розбіжностей у тлумаченні законодавства, запобігання повторюваності судових помилок у процесі здійснення правосуддя під час розгляду справ цієї категорії, висвітлення законодавчо неврегульованих моментів у сфері таких правовідносин.
  • Крім того, узагальнення спрямовано на формування єдиної судової практики, усунення недоліків та розбіжностей при вирішенні спорів, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
  • Аналіз статистичних даних
  • Аналізуючи статистичні дані щодо розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід зазначити, що судова статистика не відображає вказану категорію цивільних справ у окремій категорії їх розгляду, тому висновок можна зробити тільки на підставі інформації, наданої місцевими, апеляційними судами.

Так, у 2010 році на розгляд до місцевих судів надійшло більш ніж 3 088 справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, зокрема, місцевими судами Закарпатської області розглянуто 81 справу, Сумської – 79 справ, Кіровоградської – 117  справ, Чернігівської – 129 справ; Полтавської – 201  справа; Житомирської – 143 справи; судом м. Севастополя – 338 справ. На розгляд до місцевих судів Донецької області надійшло більш ніж 2 тис. цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, що становить близько 1 % від загальної кількості справ позовного провадження, що перебували на розгляді суду.

Щодо якості розгляду справ цієї категорії можна зазначити, що згідно з матеріалами, наданими для проведення узагальнення, у переважній більшості справ апеляційні скарги відхилено із залишенням рішення суду першої інстанції без змін.

Отже, суди, як правило, дотримуються вимог чинного законодавства України та ухвалюють законні та обґрунтовані рішення. Проте існують недоліки судової практики, які суттєво впливають на її єдність.

Законодавче врегулювання спорів щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

 Відносинам про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, присвячені, зокрема ст.ст. 3, 27, 41, 68 Конституції України, ст. ст.

11–16, 22, 23, 316–327, 355, 386, 979–999, 1166–1168, 1172, 1187, 1188, 1191–1206 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), положення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

  1. Правову природу відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та шкоди, завданої внаслідок взаємодії цих джерел, урегульовано законами України «Про дорожній рух» вiд 30 червня 1993 року (зі змінами); «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень» від 05 липня 2011 року (після набрання ним чинності скасовано вимоги щодо обов’язкової наявності у водія дорожнього (маршрутного) листа та нотаріально посвідченої довіреності на керування транспортним засобом); «Про автомобільний транспорт» вiд            05 квітня 2001 року; «Про міліцію» вiд 20 грудня 1990 року.
  2. Норми, що стосуються обов’язкового страхування, містяться у спеціальному законодавстві, зокрема, законах України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» вiд 01 липня 2004 року; «Про страхування» вiд 07 березня 1996 року; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02 березня 2000 року; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 року, Директиві Ради ЄЕС від 24 квітня 1972 року «Щодо зближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та виконання зобов’язання про страхування такої відповідальності», Правилах добровільного страхування транспортних засобів «КАСКО», затверджених Укрстрахнаглядом 25 березня 1997 року № 19-1, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження розмірів страхових платежів за договорами міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 06 січня 2005 року № 5.
  3. Із метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при вирішенні спорів цієї категорії Пленумом Верховного Суду України було прийнято ряд постанов, які застосовуються судами під час вирішення спорів вказаної категорії, серед яких постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року № 2; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року № 8.
  4. Вирішуючи спори цієї категорії справ, суди у своїй діяльності також керуються Правилами дорожнього руху України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України «Про правила дорожнього руху» від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі – ПДР України), Методикою товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Фондом державного майна України від                  24 листопада 2003 року, Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року та іншими нормативно-правовими актами, що регламентують спірні правовідносини.
See also:  Ксу визнав неконституційним положення закону, за яким звернення недієздатних осіб до органів державної влади та місцевого самоврядування не розглядаються

Водночас існує й спеціальне законодавство, яке регулює правовий режим відповідальності володільців спеціальних джерел підвищеної небезпеки.

Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» вiд 25 червня 1991 року визначає обов’язок осіб, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

Крім того, спірні правовідносини регулюються земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Певні особливості має порядок відшкодування ядерної шкоди.

Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють закони України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» від 05 квітня 2006 року; «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» вiд 12 червня 2011 року, а також ратифікована Україною Віденська конвенція «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду» вiд 12 вересня 1997 року.

Зазначений вище перелік законів та нормативно-правових актів не є вичерпним.

Загалом суди дотримуються його, проте під час розгляду справ такої категорії трапляються випадки, коли судді не завжди правильно застосовують норми матеріального права, припускають помилки щодо встановлення дійсних правовідносин сторін, застосування до них норм права, наслідком чого є скасування або зміна судових рішень.

Джерело підвищеної небезпеки та його види

Поняття джерела підвищеної небезпеки на рівні закону (легальна дефініція) закріплено у ст.

1187 ЦК України, відповідно до якої під джерелом підвищеної небезпеки розуміють діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для осіб, які цю діяльність здійснюють, та інших осіб.

Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки також наведено у п.

4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6, відповідно до якого джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, зберіганню предметів, речовин і інших об’єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво – тією ж неможливістю зупинки техніки, предметами, піднятими на висоту або заглибленими, і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Майнова відповідальність за шкоду, завдану діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).

Так, у серпні 2009 року Є. звернувся до суду з позовом до Б., в якому зазначив, що внаслідок ДТП, яка сталася з вини відповідача, був пошкоджений його автомобіль. Судом під час розгляду справи встановлено, що 19 лютого 2009 року в м. Житомирі водій автомобіля ВАЗ-2101 Б.

не забезпечив технічно справний стан транспортного засобу, у результаті чого випала опора колеса автомобіля, після чого останній, втративши керованість, зіткнувся з припаркованим автомобілем позивача. Рішенням (заочним) Богунського районного суду                м. Житомира від 26 лютого 2010 року позовні вимоги Є. до Б.

про відшкодування шкоди задоволено частково.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з положень  ст.ст. 1166, 1167, 1187 ЦК України, якими передбачено обов’язок особи відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Чинним законодавством надано приблизний перелік видів діяльності, які можуть створювати підвищену небезпеку заподіяння шкоди.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки постійний розвиток науки й техніки створює нові об’єкти, поводження з якими може створювати підвищену ймовірність заподіяння шкоди.

Через цю обставину суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, повинен з’ясовувати наявність його характерних ознак, серед яких неможливість повного контролю з боку людини; наявність шкідливих властивостей; велика ймовірність завдання шкоди.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті.

Так, рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від            18 лютого 2011 року відмовлено у задоволенні позовних вимог О.

до Овруцького управління по експлуатації газового господарства ВАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди (справа № 2-67/11). Суд виходив із того, що ч. 1 ст.

1187 ЦК України закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки, до яких газопровід не належить, оскільки умови його використання не створюють небезпеки для оточуючих.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*